«10 років, як я в Азові». Арсен Дмитрик — про теракт в Оленівці, який він пережив саме в тому бараку, та «еталонного» командира Редіса
Поділитися:
Арсен Дмитрик, командир шостого батальйону бригади Азов (Фото:Скріншот відео Radio NV)
Автор: Олексій Тарасов
Арсен Дмитрик з позивним Лемко в Азові майже з самого початку заснування тоді ще лише батальйону. Минуло 10 років і наразі він командир шостого батальйону бригади.
В інтерв’ю Radio NV він розповів, як футбольні хулігани пішли захищати Україну ще у 2014 році, з яких причин український контрнаступ у 2023 році не був таким успішним, як очікувалося, чому бійці захоплюється командиром — Денисом Прокопенком з позивним Редіс, та хто і як організував теракт в Оленівці, який Лемко пережив у тому самому бараку.
https://www.youtube.com/watch?v=3IErgsu4k-s&t=93s
— Тоді ще батальйон Азов був створений 5 травня 2014 року в місті Бердянську. На яких напрямках бригада Азов знаходиться зараз, які операції проводить?
— Так, ви правильно зауважили, Азову вже 10 років. Ми молоді, тільки розвиваємося. У нас тільки юність наша проходить, будемо відверто говорити. Починали з кількох сотень людей, зараз уже розрослися до тисячі – за 10 якихось років.
На цей момент бригада виконує бойову задачу на кремінному напрямку. Ліси Кремінної вже славнозвісні. І також БТГР на торському (лимано-куп’янський напрямок, поблизу населеного пункту Терни знаходиться так званий Торський виступ — Ред.) напрямку також виконує свою задачу.
— Я знаю, що ви з Тернопільщини. Мені цікаво, з чого Азов починався для вас, коли і як ви до нього приєдналися?
— Після закінчення школи вступив у Львівську політехніку і там уже активно взяв участь в ультрас львівських Карпат. Далі Майдан, Революція Гідності, ми разом із хлопцями були. Друзі зі Львова, з інших фанатських рухів, всі зустрілися в Азові. І, зрозуміло, куди всі друзі пішли, ми пішли туди ж. З осені 2014 року я вже був у, на той момент, батальйоні. Скоро буде 10 років, як я в Азові. Час дуже швидко йде.
— Тобто це і ваші 10 років також.
— Так, я в 19 років прийшов служити. Це формування моєї особистості, юності.
— Як пояснити, що саме футбольні ультрас є важливою частиною тих, хто захищає Україну? Як це сталось, як це пояснити?
— Ультрас львівських Карпат, також мої друзі, хлопці, лідери великих клубів — вони мене малого сформували, саме молодого патріота України. Так, батьки — однозначно, школа, виховання, без того також ніяк. А саме вектор, напрямок розвитку вони мені поставили.
Це уроки історії, виїзди… Це був 2008 чи 2009 рік, червоно-чорний прапор вивішували на стадіонах України, нам одразу робили фізичні зауваження і все інше.
У нас є п’ятий батальйон, батальйон Любер. Ми на футболі колись робили фізичні зауваження одне одному (сміється — Ред.)…
— Іноді це потрапляло в певні телевізійні сюжети.
— Так, а зараз ми дружимо і взагалі проблем немає. Вже і сім’ями дружать, і кумами стали. Як кардинально змінилося за 10 років наше суспільство і ставлення одне до одного. І це дуже добре.
— Ви говорите, що багато ваших друзів досі поруч із вами, в Азові. Чи можете про них розповісти?
— Так, багато моїх друзів в Азові, дехто загинув, на жаль. Дуже багато знаходяться досі в полоні, на жаль, на виході з Азовсталі.
Але за 10 років є і багато нових друзів, не тільки з фанатського руху. Навіть молоді хлопці зараз, по 19−20 років, виросли такі рекси, що це покоління сильніше, ніж наше. і вони набагато інтелектуальніші, підкованіші, бо зараз самі бачите, які технології, нові методи війни. І їм засвоїти FPV-дрон, комп’ютер чи програмування елементарно. А ми вже такими трохи старичками вважаємося, консерваторами.
— Скільки вам, 29 років?
— Тільки виповнилося 30 на днях.
— Ми маємо поговорити про те, що людей на фронті не вистачає. Наскільки серйозна ця проблема?
— Щоб аж критична, такого немає. Якщо повертаємося до питання друзів, зараз дуже приємно те, що молодий офіцерський склад, переважно всі мого віку. Ми всі між собою знаємося, дружимо. Зараз комбати, командири бригад чи навіть заступники комбригів — хлопці 30−35, до 40 років, молоді, перспективні, які пройшли від солдата до офіцера і повністю знають бойовий шлях. І це дуже добре, що вони зараз правильно та раціонально використовують людський ресурс.
Це була дуже велика проблема, на жаль. Але ми вже цю проблематику перейшли. Кожен боєць — це в нас унікальність. Завдання командирів — правильно використати цього бійця. Коефіцієнт корисних дій у нього має бути на максимум. Не всім бути штурмовиками, не всім бути водіями, FPV-дронщиками.
Зараз приходять бійці… Дуже добре, що багато хто бере нашу систему і починає в себе втілювати. Я про рекрутинг-центри. Ми починали одними з перших, зараз десятки бригад їх уже мають. І вони розуміють, правильно використовують людський ресурс, який їм дається.
— Ми, військові, завжди плануємо, [виходячи] з поганого. Так нам потім буде легше виконувати бойові задачі та плани, які нам дають. Тому побратим правильно висловився, некоректно буде говорити про терміни.
Якби мені хтось 2014 року сказав, що я йду на 10 років на службу, я би подумав десь 100 разів. А може, і навпаки, не знаю.
— Ще і хлопець 19 років.
— Не знаю, як би воно повелося, бо вже трохи виріс. Я прихильник того, що якщо ми беремо задачу, нам потрібно її виконати до кінця. Давайте закінчимо війну, потім уже будемо думати про ті терміни, я відверто говорю. Ви ще не виконуєте завдання, а вже хочете себе похвалити, що ви красунчик. От це так із тими термінами демобілізації.
— У 2023 році дуже підігрівали очікування наших співгромадян від контрнаступу. Можливо, це була частина психологічного впливу на нашого ворога. Але завдань, які ставило наше політичне та військове керівництво, на жаль, ми не змогли досягти. Є декілька дуже зрозумілих причин. По-перше, обіцяне наші партнери надавали дуже повільно. У ворога був час, аби закопатися — ця лінія Суровікіна, замінування. Друге, звичайно, ця допомога була недостатньою. Які головні проблеми ви побачили?
— Так, ми брали участь у контрнаступі, нас тоді БТГРом вивели на оріхівський напрямок. Скажу вам загальну думку. Якщо аналізувати, вивчати військову історію битв, є багато перемог, які дуже широко в інфопросторі відомі, але є також чимало невдач. Найголовніше (говорю як військовий, як офіцер, як в Азові в нас) — кожну невдачу обов’язково треба сісти, розібрати покроково. Проаналізувати, що було не так зроблено. І на наступній операції це все врахувати, тоді буде результат. Можливо, не на п’ятірку буде результат, а на четвірку. Але якщо на четвірку, все одно сідаємо, аналізуємо і далі це робимо.
Так, це буде ресурсозатратно, так, буде, на жаль, коштувати і по часу, але ми вчимося, будьмо відвертими.
Згадайте нашу армію рік тому, 2023 року, і нашу армію зараз, 2024. Колись FPV-шка, коли би залетіла в одного руського, це було «дорого-багато». А зараз в одного руського по дві-три летять, ми вчимося. Колись було залетіти на 1200 кілометрів — це був нонсенс, але зараз залітає.
Тобто аналізи проводяться, вчимося. І я дуже сподіваюся, що наступні операції в нас будуть мінімум на четвірку. Це я оптимістично, звичайно. Мусимо.
— Російські окупанти не цінують людське життя і самі готові, аби їх знищували. Але чи була проблема в тому, що зброї не вистачало?
— Зброї не може завжди вистачати, я вже говорив. А коментувати деталі – це буде трохи некоректно з мого боку.
Так, на жаль, нас тоді серйозно ніхто не сприймав. Молоді, як казали, хулігани, фанати, «націоналісти». Але ми не здавалися і [тепер] з нас беруть приклад.
Рекрутинг-центри — ми також одні з перших це почали. Я не кажу, що ми такі красунчики молоді…
— Так і є. Я думаю, всі підтвердять.
— Ми готові цим усім поділитися. Я не говорю про десятки новітніх методів ведення війни, які ми… Так, ми взяли те, що у партнерів є, трохи проаналізували, протестували на практиці, переробили під наші умови. Навіть той же рекрутинг: ми трохи брали у партнерів, як воно робиться і працює за кордоном, але нам усе одно треба було перебудувати [ті правила] під нашу бюрократичну структуру, навіть під наше суспільство. В Америці на одні плакати ведуться люди, а в нас на інші люблять.
Ми сиділи, аналізували, робили і вийшло. Усі зрозуміли, побачили, що дійсно працює. І приємно те, що багато хлопців приїжджають, не соромляться запитувати: хлопці, як ви це робите? Пам’ятаю вислови: «Наймедійніша бригада». А що? Говорю: «А що вам заважає це зробити медійно?» Приходять: «А як ви те зробили, а як те, а як інстаграм вели?» І ми ділимося, це дуже добре.
— Медійність — це дуже важливо. Ми живемо в 24-му році, ХХІ століття. І якщо тікток, інстаграм, фейсбук, реклами допомагають, то це треба використовувати.
— Це допомагає [зібрати] і людський ресурс, і матеріальний, як не крути. Дуже гарний приклад показали наші побратими з 3-ї ОШБр. Взяли систему, основу, просто швидко масштабували. Вийшло? Вийшло. Якщо є можливості масштабувати це на рівень України, ми тільки двома руками за. Ми допоможемо. Слави такої не треба, будь ласка, беріть, ми вам допоможемо. Навпаки, нам самим буде легше. Нам легше буде, коли ми будемо думати однією думкою.
— Ви були одним із героїв-захисників Маріуполя. Був наказ і захисники Маріуполя вийшли з Азовсталі, в полон фактично. Далі ви були в Оленівці і тільки в вересні вас звільнили. Вам довелося спілкуватись із ГРУшниками. Ми розуміємо, що ГРушники в їхній харчовій піраміді знаходяться десь нагорі. Яке у вас враження від ГРУшників?
— Я їх ділив на три інтелектуальні прошарки. Перші – це ГРУ, другі – ФСБ, треті – «ДНР» і десь там ще їхні «МГБ» бігали.
— «Народна міліція».
— Так. Були так би мовити співбесіди також на трьох різних рівнях.
ГРУшники — єдині інтелектуально підковані (саме з офіцерів), які дійсно розуміють і не приховують, що робиться у них у суспільстві. Вони дуже добре розуміють, що в них працює інформаційна машина, вони на це кидають колосальні кошти. Сказав мені один підполковник: «Якби у вас так працювала інформаційна машина, як у нас, ми би подумали декілька разів, чи наступати, чи не наступати». Бо дійсно вона працює. Дуже сильні імперіалісти.
На фразу: «А якщо Путін умре?» Була відповідь: «Нічого страшного, знайдемо нового».
У них основна ціль — це імперія, збереження імперії. А жодна імперія не може існувати без бойових дій. Подивимось історію — вона просто розпадеться, питання часу. І вони це добре розуміють.
— Що вони від вас хотіли? Аби ви записали на камеру, що ви «укрофашист»?
— Ні, з ГРУ таких моментів не було. Це було з поодинокими [працівниками] ФСБ, з дуже поодинокими. З «ДНР», можливо, було таке. А з ГРУ такого не було.
— Ви раніше розповідали, що серед цих так званих ДНРівців, ЛНРівців були нормальні медсестри, які дійсно піклувалися про здоров’я полонених. Чи якісь охоронці по 18−19 років, яких також понабирали в «Л/ДНР», які теж усе розуміли, що відбувається. Чи це справді так?
— Так. Наприклад, коли стався теракт в Оленівці, я там був у тому бараку, старший бараку, нас тоді близько 100 поранених людей вивезли в донецьку лікарню. І просто зрозумійте картину: приймальне відділення центральної лікарні, в коридорі всі наші. Всі ми там знаходимося, майже всі без одягу, з численними осколковими пораненнями, дехто пересуватися не може. І там жіночки стояли і просто плакали, бачачи цю всю картину. Вони за нами ходили, дивилися. Це місцеві дівчата, жіночки, які служать медсестрами, бігали біля нас, кажу відверто.
А коли ми вже знаходились у лікарні, де підтримували нашу життєдіяльність, були, звичайно, поодинокі випадки — вислови, криві фрази в наш бік. Але це все… У нас там було достатньо вільного часу, і дуже добре, що можна було розмовляти. Ми розмовами переконували, що ми не такі, не «азовці-людожери», і все інше.
І я вам відверто говорю, що думка про Азов, яка була до нашого заїзду в лікарню, і після нашого виїзду з лікарні, я даю 100%, що змінилася кардинально у всього медичного персоналу, навіть в охорони, яка нас охороняла. Вони побачили, що ми теж прості люди, веселі, щирі, молоді, з якими можна вести дискусію без зухвалих слів і «а що там Путін, а що там, наприклад, Зеленський» — такого в нас не було. Поговорили без проблем.
Це один із методів пропаганди. Були такі моменти спочатку: приводили дітей, аби подивитися на живих азовців.
— Як у зоопарку.
— Так, було таке. Одні люди приводили.
— Приводили дочку чи сина? І що, «подивись»?
— Так, як у зоопарку буквально. Це на початках було, багато медіаресурсів до нас приїжджали. Але за декілька тижнів ми вже кардинально змінили думку, до нас уже нормально почали ставитися, кривих фраз не було, кажу відверто.
— Поговорімо про теракт в Оленівці. Впевнений, що це дуже неприємний спогад і величезна трагедія для всієї України. Ми на цю тему говорили зі свідками. Наприклад, із медиками, які були в полоні і потім намагалися надавати якусь допомогу пораненим, які вижили. Чи також із азовцями, які не були в тому бараку. Але ніколи не говорили з людиною, яка безпосередньо там перебувала. Розкажіть, що це була за ніч, що відбувалося?
— Це був навіть не барак, а технічне приміщення, яке знаходилось окремо від основних бараків. Там був тільки Азов, тільки бійці полку Азов. На той момент 198 бійців, на момент теракту — 193, п’ятеро бійців етапом до Донецька відправили.
Коли нас туди перевели, ми навіть не знали, куди нас [відправляють], думали, що нас ведуть на Горлівку, на етап. Перевели зі своїми речами, прийшов старший колонії, його всі називали «хозяин». Сказав, що ми тут ненадовго, для нас готується новий барак, «не обживайтеся».
— Зважаючи на те, що ви ще пережили в Маріуполі.
— Так. А вони розуміли що наші Збройні сили не можуть стріляти в цей район, бо є ймовірність влучити в колонію, де ми сидимо. І вони цим користувалися, працювали з-під [бараку].
Ми спустились і почали швидко надавати медичну допомогу, відтягувати наших поранених хлопців. Якби наші хлопці не витягували би поранених, було би набагато більше жертв. Навіть хлопці вже в кінці застрибували в вогонь і діставали вже тіла, які не подавали ознак життя. Бо насамперед ми витягували тих, хто подавав ознаки життя, бо хлопці були живі.
І навіть якщо дивитися відео з Оленівки, ми не могли повитягувати тіла, які були на ліжках, бо вони вже були трохи з ліжками, так би мовити, перекручені. І було дуже-дуже багато вогню, колосально багато вогню. Є відео, де зовні лежать тіла хлопців не обгорілих, — це якраз ті тіла, які наші хлопці повитягували.
Просто зрозумійте: вони нас закрили, ніхто нам ворота не відкривав, зовнішніх воріт також, і плота. Браму ми самі виламували. Охорона втекла, її не було. Це по внутрішньому нашому периметру, який був.
За день до теракту охорона копала собі окоп. Там є садочок збоку, вони там копали окоп. Ми дивувалися, для чого. Думали, для того, коли наші працюватимуть на КББ (контрбатарейну боротьбу) по їхній артилерії, аби «дурак» не прилетів і їх не покоцав, ми так думали. Насправді вони знали, до чого готуються, — до теракту.
Після вибуху ми почали надавати медичну допомогу одне одному, повитягували хлопців і почали рухатися на зовнішній периметр, там було три периметри оточення.
— Окупанти вам не допомагали?
— Ні, взагалі. Коли ми вийшли до другого периметру, почали стріляти в повітря.
— Вони почали стріляти, звичайно.
— Так, у нас не було з чого. І охорона почала стріляти в повітря і казати: «Відходьте від паркану, збивайтесь у купку». Ми стали говорити: «Дайте хоч чимось перев’язати». Бо весь одяг, який на нас був, ми витратили на хлопців, аби зупинити кровотечі. Більшість хлопців померли через втрату крові.
— Звичайно, «не все так однозначно».
— Я їм це розповідав навіть потім на допитах, казав: «Ви ж навчіться вже нарешті планувати правильно хоч щось. Подивіться прихід HIMARSу у такий будинок, схожого типу, що з нього залишається, а що залишилося там». Нас узагалі позбирали би по молекулах, будьмо відверті, по всій Оленівці збирали би нас. А там точково був підрив.
Моя думка, що це було комплексно — те і т. е. Бо прихід снаряда 152 мм, навіть двох, трьох, навіть великої ствольної артилерії… Не загоряються так швидко такі будинки, навіть із двома-трьома снарядами. Це треба дуже постаратись, аби він загорівся. Або влучити в ємність із якимось маслом, а ємностей там не було.
Так, може, були малочислені, що на самих станках, але це не такого масштабу, як воно загорілося. Воно дуже сильно загорілося. І ці поранення, які у хлопців є, осколкові, і всі уламки, що хлопцям дісталися, — це все похідне, це вторинне. Шматки металу ліжок, бетону, дерева.
З мене, наприклад, недавно дістали шматки якогось дерева чи пластмаси. Невідомо, що то було.
Епіцентр вибуху був при вході. Росіяни знімали це відео, він якраз стояв в епіцентрі приходу, вибуху. Бо видно навіть відштовхнуті ліжка від цього епіцентру вибуху. І якраз там, де він стояв і знімав, спали хлопці, де всі загинули. Отам була найбільша кількість хлопців, які загинули.
Ми сподіваємося, що на міжнародному рівні цього ніхто не забуде, бо це геноцид, я вважаю.
— Це страшний воєнний злочин.
— Це страшний воєнний злочин міжнародного рівня. Ми зараз зі свого боку стараємося максимально це висвітлювати, стараємося зі свого боку шукати осіб, які причетні до цього. Сподіваюся, час покаже.
— Я хотів вас ще про Редіса розпитати. Всі азовці, з якими ми спілкуємося, говорять, що є надзвичайна важливість його як командира. Всі азовці дуже сильно йому довіряють і він є однозначним лідером. Якщо подивитися на це цивільними очима, це виглядає як культ Редіса. Розкажіть нам більше про нього.
— Командор (я його так називаю) Редіс, на мою думку, — еталон військового командира, на якого ми всі рівняємося, з якого беремо приклад. Так, він дуже грамотний військовий, він дуже детально кожну операцію розбере. Найголовніше, що командор слухає нас, нашу думку. І нічого страшного — ми можемо звернутися в інші структури, не тільки Азова, до ЗСУ, Нацгвардії, прикордонників, інших структур, які нам дадуть пораду. І командор як людина хороший, це найголовніше.
Спати в одному приміщенні з бійцями — так. Їсти з однієї кухні – так. Їздити на одні і ті ж бойові задачі – так.
Беремо крайній випадок. Два місяці тому друг Редіс, командувач Нацгвардії, командир роти, ходили на передок, на передові окопи, де до противника було 140 метрів. Я просто пам’ятаю, як пише боєць: «Командире, прикинь, друг Редіс, командувач НГУ і ротний, сержант батальйону прийшли на передок». І бійці підуть за тими людьми. Просто він показує не словом, а ділом, як [треба]. І просто дуже хороша людина, ми його любимо.
