23 роки тому було вбито Георгія Гонгадзе. Як змінив Україну найгучніший злочин перших десятиліть незалежності

Поділитися:

16 вересня 2023 року минає 23 роки від дня зникнення і вбивства журналіста Георгія Гонгадзе — трагедії, яка мала величезний вплив на подальший хід подій в Україні.

Гонгадзе викрали пізно ввечері 16 вересня 2000 року в Києві. Тієї ж ночі він був убитий в околицях столиці. Лише за півтора місяця після цього дня в Таращанському лісі під Києвом знайдуть обезголовлене тіло Георгія. Через два з половиною місяці, наприкінці листопада, спалахне «касетний скандал» — і в контексті вбивства прозвучить ім’я Леоніда Кучми.

Поховають журналіста тільки в березні 2016 року, більше ніж через 15 років після вбивства. Замовників злочину не названо досі.

NV нагадує про головні факти життя журналіста, обставини його загибелі та розслідування злочину.

Ким був для України Георгій Гонгадзе

На момент вбивства Георгію Гонгадзе був лише 31 рік. Україна була його фактичною батьківщиною останню третину життя, Грузія — першою і справжньою.

Наприкінці 80-х Гонгадзе приїхав із Тбілісі вчитися до Львова, рідного міста його матері, однак на початку 90-х був змушений повернутися в Грузію. На той момент країна палала в протистоянні з президентом Звіадом Гамсахурдією, у коло особистих ворогів якого потрапив батько Гонгадзе, а також у вогні конфлікту в Абхазії (вже в 1993 році Георгій Гонгадзе називав його «фактичною війною з Росією»).

У ті роки журналіст брав участь у боях на боці грузинських військ та знімав на батьківщині документальне кіно. У фільмі Тіні війни він розповів про членів УНА-УНСО, які воювали в Грузії, назвавши стрічку «знаком подяки тим людям, які пролили кров за свободу і незалежність моєї держави». Тоді ж Гонгадзе отримав важке поранення під Сухумі — згодом осколки, які залишилися в його тілі, допомогли ідентифікувати журналіста після вбивства.

Родина переїхала до столиці в 1995 році. Кілька років Гонгадзе працював тележурналістом та ведучим (програми Параграф, Вікна-Плюс, Вікна-Новини на СТБ, Моє на телеканалі Гравіс).

Напередодні президентських виборів 1999 року журналіст почав вести щоденну інформаційну програму Перший тур з Георгієм Гонгагдзе в прямому ефірі радіостанції Континент, очолював інформаційну службу на цьому радіо.

У квітні 2000 року Гонгадзе став співзасновником і першим головним редактором інтернет-видання Українська правда. УП розпочала роботу наступного дня після скандального референдуму, ініційованого Леонідом Кучмою, — на нього було винесено питання про фактичне посилення повноважень президента та скорочення ролі Верховної Ради. І хоча на той момент онлайн-сегмент журналістики в Україні тільки зароджувався, УП стала майданчиком для критичних і гострих публікацій.

Дайджест NV Преміум Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів NV Підпишись Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

Саме на період 1998−2000 років припадає пік протистояння журналіста з українською владою. Гонгадзе був відомий «незручними» запитаннями в прямих ефірах телепередач — нижче наведені записи подібних його дискусій з Кучмою та Віктором Медведчуком, який пізніше очолив його адміністрацію.

https://www.youtube.com/embed/BY3PqgqNw1k https://www.youtube.com/embed/Af4hCTXc6CA

Журналіст активно виступав проти тиску на українські ЗМІ. У грудні 1999 року Гонгадзе оприлюднив у США відкритий лист про факти утиску свободи слова в Україні, під яким зібрав підписи 60 журналістів. Саме в ці дні Леонід Кучма перебував у США з візитом.

У сюжеті Радіо Свобода, який випустили до 20-річчя зникнення Гонгадзе, його близькі та друзі розповідали, що в ті роки харизматичного журналіста трималися осторонь навіть деякі колеги-журналісти — вважаючи його занадто емоційним, занадто прямим, занадто «гарячим».

https://www.youtube.com/embed/CixKtqPoFB4

«Чи зможемо ми зробити так, щоб влада змінювалася завдяки нашим бажанням раз на 5 років? — говорив журналіст в одній зі своїх передач напередодні виборів президента 1999 року. — Це буде найбільшою гарантією, що той, хто прийде наступного разу, буде поводитися по-іншому. Влада повинна знати, що вона залежить від нас і що вона боїться нас. Сьогодні влада нас не боїться — і в цьому проблема».

Влітку 2000 року Гонгадзе заявив про те, що помітив стеження за собою, про що писав заяву в Генпрокуратуру. Реакції на неї не було.

Через кілька місяців журналіста було викрадено та вбито. Виконавцями злочину визнали генерал-лейтенанта МВС Олексія Пукача (отримав довічний термін) і трьох його підлеглих (засуджені до 12−13 років ув’язнення).

Георгій Гонгадзе удостоєний звання Героя України посмертно.

Що відомо про обставини зникнення та вбивства Гонгадзе

16 вересня 2000 року Георгія Гонгадзе викрали в центрі Києва. Близько 22:30, повертаючись додому з роботи, журналіст спробував зупинити машину в районі столичного бульвару Лесі Українки.

«За кілька секунд поруч із ним зупинився автомобіль Hyundai Sonata. Чоловік [Георгій Гонгадзе] швидко домовився з водієм про маршрут. Їхати було недалеко — на вулицю Червоноармійську, — відновила згодом хронологію подій УП. — Водій попросив пасажира розміститися на задньому сидінні, пояснивши це тим, що переднє несправне. Після цього до автівки підбігли ще троє чоловіків. Двоє сіли ліворуч і праворуч від пасажира, а один — на „зламане“ переднє сидіння».

Викрадачами журналіста були генерал Олексій Пукач (на той момент — начальник головного управління кримінального розшуку МВС України) і троє його підлеглих: міліціонери Валерій Костенко, Микола Протасов та Олександр Попович.

Подробиці подальших подій стали відомими через багато років, зокрема їх оголосили у фіналі судового процесу над Пукачем у січні 2013 року.

Четверо викрадачів вивезли Гонгадзе в ліс у Київській області. Там один з міліціонерів за вказівкою Пукача викопав лопатою яму близько метра глибиною. Журналіста в цей момент утримували в службовому автомобілі Hyundai Sonata. Потім йому зв’язали руки та віднесли до викопаної ями. Попри прохання Георгія зберегти йому життя, Пукач спробував задушити Гонгадзе власноруч, поки інші тримали його за плечі. Позбавити журналіста життя у такий спосіб не вдалося, тому зрештою Пукач задушив Гонгадзе його ж ременем.

Журналіст загинув близько 01:00 17 вересня. Упевнившись, що він мертвий, Пукач, Протасов і Костенко скинули тіло в яму, облили його бензином і підпалили. Потім замаскували місце вбивства і перевірили, чи не залишили там особисті речі.

Через кілька тижнів, у жовтні 2000 року, Пукач спробував ще більше приховати сліди злочину. Він прибув на місце поховання Гонгадзе, викопав його тіло та відвіз у лісництво Таращанського району Київської області. Генерал МВС сокирою відокремив голову вбитого журналіста від тіла, закопав тіло та окремо — голову.

На той момент про долю журналіста нічого не було відомо. Леонід Кучма та керівництво правоохоронних органів запевняли, що розслідування було взято «під особливий контроль». Вулиці українських міст рясніли листівками з тінню-профілем убитого кореспондента та закликом Знайдіть журналіста Георгія Гонгадзе.

Лише 2 листопада 2000 року в Таращанському лісі знайшли обезголовлене тіло журналіста — і тільки через два роки генпрокуратура визнала, що воно належить Георгію Гонгадзе.

Як (не) розслідували справу Гонгадзе

З перших днів зникнення журналіста силові органи та влада України заперечували ймовірне політичне підґрунтя злочину. «Я не допускаю політичних мотивів, тому що він не є політичною або громадською фігурою, яка б могла впливати на політику», — так на п’ятий день після викрадення Гонгадзе говорив про нього Микола Джига, начальник головного управління МВС у боротьбі з організованою злочинністю та керівник групи розшуку журналіста.

Протягом всієї осені 2000 року, навіть після знайдення «таращанського тіла», керівники МВС та особисто Леонід Кучма припускали, що Гонгадзе може бути ще живий («Дай бог, щоб він був живий. […] Головне, не поспішайте ховати людину, як це було зроблено», — говорив президент 17 листопада 2000-го на зустрічі зі студентами КНУ).

ГПУ визнала факт смерті Гонгадзе лише через п’ять місяців після його викрадення — наприкінці лютого 2001-го було відкрито справу за статтею «умисне вбивство».

На той час до справи Гонгадзе з’явилося ще більше запитань — після того, як 28 листопада 2000-го року спалахнув «касетний скандал». Олександр Мороз оприлюднив аудіозаписи, де прізвище Гонгадзе обговорювали голоси, дуже схожі на голоси перших осіб країни — Леоніда Кучми, очільника його адміністрації Володимира Литвина, керівника МВС Юрія Кравченка та голови СБУ Леоніда Деркача. Мороз заявив, що президента і його оточення таємно записував майор Держохорони Микола Мельниченко.

«Плівки Мельниченка» шокували Україну: голос ймовірного «Кучми» скаржився, що в Українській правді «просто вже оборзєлі», цікавився, хто фінансує «покидька вищої міри» і «грузина» Георгія Гонгадзе, а також пропонував різні варіанти: «депортувати його, б… ь, до Грузії, і викинути там на х… й», «чеченців треба, щоб вкрали його й викинули», «вивезти його, роздягнути, б.я, без штанів залишити, нехай сидить». У відповідь на останню з цих ідей голос міністра внутрішніх справ Кравченка в одній з розмов відповів «Кучмі»: «Ми зробимо. У мене зараз команда бойова, орли такі, що зроблять все, що хочеш».

Попри величезну хвилю громадських протестів в Україні та за кордоном, яку спровокувала справа Гонгадзе та касетний скандал, юридичної ролі в розслідуванні «плівки Мельниченка» так і не зіграли. У 2013 році суд у справі Пукача ухвалив, що вони не можуть бути доказом у справі про вбивство Гонгадзе.

Перші роки після викрадення журналіста розслідування фактично не просувалося. Навесні та влітку 2001 року в ГПУ та МВС наполягали на версії, що Гонгадзе нібито вбили «з хуліганських спонукань» двоє бандитів — і що обидва вони вже були мертвими на той час.

Лише за рік до Помаранчевої революції, восени 2003 року, Пукач був арештований з санкції генпрокурора Святослава Піскуна — за підозрою в тому, що він організував стеження за журналістом. Незабаром після цього Піскуна було звільнено, слідчу групу у справі Гонгадзе переформатовано, а Пукач отримав свободу — і зник з поля зору слідчих майже на шість років.

Справа Гонгадзе знову отримала хід вже за президентства Віктора Ющенка. У березні 2005 року він офіційно заявив про затримання вбивць журналіста, у тому ж році розпочався судовий процес у справі трьох міліціонерів — посібників Пукача. У березні 2008-го Протасова було засуджено до 13 років ув’язнення, а Костенка і Поповича — до 12 років.

«Я погоджуся [з вироком], коли в цій клітці зі мною будуть сидіти Кучма і Литвин»

Олексія Пукача затримали тільки влітку 2009-го — тоді повідомлялося, що він визнав свою участь у вбивстві журналіста. У січні 2013-го генерал-лейтенанта засудили до довічного ув’язнення. Почувши вердикт судді, він заявив: «Я погоджуся [з вироком], коли в цій клітці зі мною будуть сидіти Кучма і Литвин». 2 липня 2021 року Пукач програв касацію вироку — рішення про довічний термін залишилося в силі.

Замовників вбивства Гонгадзе так і не було названо. Дружина журналіста Мирослава Гонгадзе кілька років тому заявила НВ щодо цього: «Ми можемо лише здогадуватися [хто вони], спираючись на інформацію та попередньо оприлюднені записи з кабінету колишнього президента Леоніда Кучми. Разом з тим обвинувачення має висувати та доводити слідство».

Восени 2019 року новопризначений генпрокурор Руслан Рябошапка в одному з інтерв’ю висловив сумнів, що замовники вбивства колись будуть названі. «Я вважаю, що дуже складно буде тут досягти процесуального результату і вийти на замовників практично через 20 років після скоєння злочину. […] Багато було втрачено, багато було зроблено так, щоб потім нічого не можна довести. […] Чесно кажучи, це буде неймовірно складно. Малоймовірно. Розслідування справи про замовників триває».

У 2011 році ГПУ порушувала справу стосовно Леоніда Кучми за підозрою в причетності до вбивства Гонгадзе. У рамках цього розслідування було проведено очну ставку другого президента з майором Мельниченком, проте зрештою справу закрили — Печерський суд Києва визнав її відкриття незаконним.

Кілька потенційних фігурантів справи Гонгадзе померли за дивних обставин, хоча могли бути «сполучними ланками» в розслідуванні.

• Ексочільник МВС Юрій Кравченко був знайдений мертвим 4 березня 2005 року — у той день, коли ГПУ планувала його допитати (про що напередодні публічно заявляв Піскун). Кравченко помер від подвійного кульового поранення в голову. Згідно з офіційною версією, це було самогубство.

• Генерал-полковник Едуард Фере, керівник апарату МВС при Кравченку, був госпіталізований з інсультом влітку 2003 року. Він пережив клінічну смерть та провів у глибокій комі наступні шість років. Фере помер у 2009 році, так і не прийшовши до тями.

• Працівник МВС Ігор Гончаров, один з лідерів т.зв. «банди перевертнів у погонах», колишній заступник голови Управління по боротьбі з організованою злочинністю Київської області, у 2003 році помер після побоїв у СІЗО. Гончаров, затриманий за звинуваченням у викраденнях, вбивствах і розбоях у Київській області в 1997—2001 роках, заявляв, що має інформацію про причетність до вбивства Гонгадзе керівництва МВС та країни.

Що змінила смерть Гонгадзе для України

Справа Гонгадзе — один зі злочинів, які мали найбільший резонанс за всі роки незалежності України, як усередині країни, так і за її межами.

Журналіста було вбито менше ніж через рік після переобрання Леоніда Кучми главою держави, однак для другого президента України справа Гонгадзе фактично стала початком кінця його політичної кар’єри. А для українських журналістів і суспільства — безпрецедентним приводом, щоб консолідувати протестний рух і вимагати відповідей від влади.

Українські журналісти — про роль справи Гонгадзе для країни:

https://www.youtube.com/embed/mwIFGjcGMhc

Уже в грудні 2000 року на тлі «касетного скандалу» країну охопив масштабний рух під гаслом Україна без Кучми. Учасники акцій розбили наметове містечко в центрі Києва, вимагаючи відставки президента та керівників силових відомств, а також об’єктивного розслідування і проведення незалежних експертиз у справі Георгія Гонгадзе.

Хоча через кілька місяців акцію в Києві розігнали силою, а частина її учасників отримала реальні тюремні терміни, хвиля протестів стала першим кроком до об’єднання опозиції перед наступними виборами президента і Помаранчевою революцією. Тієї ж весни, коли влада придушила акцію Україна без Кучми, у відставку було відправлено прем’єра Віктора Ющенка — згодом саме він змінив Кучму на посаді президента.

У грудні 2002-го, через два роки після вбивства журналіста, рейтинг довіри до Кучми знизився до мінімуму з моменту його обрання на посаду президента — йому довіряли лише 12−14% українців.

Тоді ж Кучма фактично опинився в міжнародній ізоляції (зокрема і на тлі скандалу навколо продажу Україною радарів до Іраку). Її символом став Празький саміт НАТО, який відбувся в листопаді 2002 року. Тоді лідерів країн розсадили, всупереч звичайному способу, відповідно до французького алфавіту — інакше в традиційному «англомовному» варіанті Кучма виявився б сусідом прем’єра Великої Британії та президента США.

«Георгій однозначно змінив Україну — змінив не так своєю діяльністю, на жаль, як своєю смертю. Але українська нація повстала», — сказала Мирослава Гонгадзе про свого чоловіка в коментарі Радіо Свобода.

Редактор: Інна Семенова