«Російська слава» чи українська війна? Чого коштувала Україні німецька окупація у роки Другої світової
ЗА ПРАВОМ СИЛЬНОГО: Збір продовольства на потреби Рейха у Таращі на Київщині, 1942 рік (Фото:Getty Images / Global Images Ukraine)
Автор: Олег Шама
Величезні ресурсні втрати, яких зазнала Україна у Другій світовій війні, ще тоді змушували західних журналістів припускати, що рахунок перемоги у ній значною мірою оплатив саме український народ. Натомість радянська, а згодом і російська пропаганда роками применшувала такі оцінки.
З нагоди Дня скорботи і вшанування пам’яті жертв війни 22 червня NV нагадує про ціну перемоги у Другій світовій для України.
«Можна сказати, що союзники виграли війну, але рахунок оплатила Україна», — писала американська газета The Saturday Evening 27 січня 1945 року про попередні підсумки Другої світової. Автор цих рядків — кореспондент видання Едгар Сноу щойно повернувся із СРСР і вперше публічно повідомив про українські втрати у війні: щонайменше 10 млн життів, як солдатських, так і мирного населення, та матеріальні збитки на $30−40 млрд.
«Під німецькою окупацією була тільки невелика частина Росії, — зауважував Сноу. — Фактично тягар насильства на Східному фронті відчувався […] особливо в Україні, яку розтоптали й тероризували армії двох жорстоких загарбників: нацистської Німеччини та радянської Росії».
До капітуляції Німеччини залишалося три з половиною місяці, коли в Києві, куди повернувся комуністичний лад, ці підрахунки американцеві озвучили українські урядовці. Сноу тоді взяв інтерв’ю у Василя Старченка, заступника голови уряду УРСР з питань сільського господарства, та Володимира Валуєва, очільника Держплану республіки. Це були керівники другого ешелону влади, та саме вони оперували реальними даними щодо наявного населення і виробничого стану підприємств.
ВІД НАШОГО СТОЛУ: Розвантаження продуктів з України. На звороті фото зазначено, що це перший подарунок Еріха Коха доктору Геббельсу, міністру пропаганди Рейху, вересень 1942 року / Фото: Getty Images / Global Images Ukraine
Через рік Сноу продублював ці показники у книжці Способи радянської влади. Він зробив це одночасно з оприлюдненням відповідних кремлівських підрахунків, які вперше надрукував журнал Більшовик у лютому 1946‑го: спільні жертви по всьому СРСР визнавалися на рівні лише 7 млн життів.
«Вся титанічна боротьба, яку дехто силкується подавати як „російську славу“, була передусім українською війною», — писав Сноу. І це вже був закид самому Йосипові Сталіну, який 24 травня 1945‑го на банкеті у Кремлі з приводу розгрому Німеччини пив за здоров’я російського народу. «Бо він заслужив у цій війні звання, якщо хочете, керівної сили нашого Радянського Союзу», — пояснив вождь.
Наступного дня газети закарбували цей тост не тільки в головах населення СРСР. Він досі стримить у свідомості багатьох світових політиків.
Інформаційна піна
Оренда України Третім рейхом на 35 чи 99 років — така сенсаційна новина у травні 1941 року сколихнула дипломатичні кола в Берліні та в Москві. Звістки про нові, ще непідтверджені домовленості Німеччини з Радянським Союзом, як і годиться, спершу з’явилися на шпальтах європейських газет. Про це доповідав Володимир Деканозов, посол СРСР у Рейху, своєму керівництву.
Дипломат називав з десяток видань, які повідомляли ще й про «німецький похід на Індію» та дозвіл Москви пропустити війська вермахту через територію Союзу. «Про „оренду України“ нас цілком серйозно запитували турецькі, американські та китайські дипломати та військові аташе, — сповіщав Деканозов. — Китайський посол Чен також сказав мені, що про „оренду“ він чув безпосередньо від „солідних“ німців».
Справді, на той момент між Рейхом і СРСР тривали жваві торговельні стосунки, які мали вигляд цілком союзницьких. Однак чутки про аж такі жести Москви у бік Берліну звучали смішно, бо Кремль показав ще в 1932‑му, як можна витиснути з українських селян останнє зерно, щоб продати його за кордон, не вдаючись до оренди.
Дайджест головних новин Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів NV Підпишись Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю 
ПИЛЬНИЙ НАГЛЯД: Виробництво вершкового масла у передмісті Києва, 1942 рік / Фото: Getty Images / Global Images Ukraine
Проте публікації, як-от порівняння врожаїв у Німеччині та в Україні, яке подала газета для селян Nazionalistische Landpost 23 травня, зайве підсилювали достовірність планів щодо «винайму».
Того ж дня відбулася пресконференція у міністерстві закордонних справ Рейху. Рудольф Лінкус, заступник шефа цього відомства Йоахима Ріббентропа, повідомляв, що всі запитання журналістів стосувалися тільки України.
«Чому німцям знадобилося розпускати такі чутки й усякі вигадки?» — запитував Деканозов. Наприкінці листа до Москви він запропонував свою відповідь: «[Аби] продемонструвати трудящим слабкість Радянського Союзу та безпідставність сподівань на нього. […] Горезвісна „оренда“ зручна й тим, що вона містить у собі положення про слабкість та відсталість СРСР».
Звісно, ці сенсації виявилися інформаційною піною, за якою агентурні повідомлення про справжній напад Рейху на Країну рад здавалися такою ж нісенітницею. Тому Кремль продовжував готувати війська до наступальної війни з тією ж таки Німеччиною. А це допомогло її керівництву обставити московське політбюро, і 19 вересня 1941‑го солдати вермахту вже заселялися в готелі Києва. До кінця жовтня вони оволоділи Харківщиною.
Відтак самі собою справдилися фіктивні плани винайму України. А відкриті звіти про родючість її земель згодилися окупаційній адміністрації як орієнтир для продовольчих поборів на користь Рейху.
Марні сподівання
Сталін оговтався від шоку після німецького нападу через два тижні і 3 липня закликав народ СРСР битися з агресором. Того ж дня у Кракові вповноважений генштабу Рейху підкомісар Ернст Кундт зустрівся з лідерами Організації українських націоналістів (ОУН) на чолі зі Степаном Бандерою. Розмова визначалася як приватна, але була схожа на допит.
Німецька сторона намагалася з’ясувати авторство Акту відновлення Української держави, проголошеного трьома днями раніше у Львові. Бандера підтвердив свої розпорядження, запевнив, що видав їх без жодних консультацій з німцями і посилався «лише на мандат, отриманий від українців».
«Будівництво українського життя може бути зреалізовано лише українцями на замешканій ними території, — вів далі провідник ОУН. — Я є тої думки, що тимчасово це можливо в порозумінні з німцями».
Kундт завершив зустріч словами: «Тільки сам Гітлер вирішує, що там відбуватиметься». Через два дні таємна поліція (гестапо) заарештувала Бандеру, голову уряду Ярослава Стецька та ще 300 оунівців і 15 з них розстріляла.
ЗМІНА ОКУПАНТІВ: Жителі Донецька (тоді — Сталіно) знайомляться з нацистським керівництвом міста, осінь 1941 року / Фото: Getty Images / Global Images Ukraine
А рішення Гітлера прозвучало на початку вересня. «Україна була врятована [від більшовизму] завдяки німецькій крові, і з цієї причини Німеччина зберігає за собою право розпоряджатися цими територіями згідно із загальними політичними потребами», — наставляв фюрер міністра з питань окупованих східних територій Альфреда Розенберга.
Тими ж днями відбулося і призначення Еріха Коха рейхскомісаром України, який обрав для своєї резиденції Рівне. Вернер Кеппен, референт Гітлера, після відповідної наради занотував: «У головному штабі фюрера ставлення до Коха дуже привітне. Усі вважають його „другим Сталіним“, який зможе якнайкраще виконати своє завдання».
За зразками Кремля
Гітлер відверто умлівав перед господарем Кремля. Під час вечері у генштабі 29 вересня він заявив: «Сталін — один із найвеличніших сучасників, оскільки йому таки вдалося, щоправда, завдяки найсуворішому примусу, викувати державу із цього сімейства кроликів».
Про Україну ж фюрер тоді постійно говорив як про «чудову землю, яка через недостатню експлуатацію, що практикується донині, не дала максимуму, який могла би дати за німецького господарювання».
«Де ще існує peгioн, у якому виплавляли б зaлiзo вищoї якoстi, нiж yкpaїнське? Де мoжнa знaйти більше нiкeлю, вyгiлля, мoлiбденy? Укpaїнa мaє тaкi зaпaси мapгaнцю, щo нaвiть Aмеpикa йде тyди зa пoстaчaнням», — записав за Гітлером 16 жовтня Кеппен.
ВІД НАШОГО СТОЛУ: Розвантаження продуктів з України. На звороті фото зазначено, що це перший подарунок Еріха Коха доктору Геббельсу, міністру пропаганди Рейху, вересень 1942 року / Фото: Getty Images / Global Images Ukraine
Взявшись до управління Україною, Кох вирішив не розпускати колгоспи, оскільки вони виявилися найбільш досконалим способом експлуатації селян. Залишилася і радянська система оплати — трудодні.
«У кількох районах німці таки поділили землю, але потім забирали майже весь урожай. Cелян робили кріпаками, — пояснював у січні 1945‑го Старченко американцеві Сноу. — У більшості випадків колгоспи ніколи не розпускалися». І невідомо, чи усвідомлював радянський чиновник, що його слова описували сталінську систему, — через три роки після цього інтерв’ю 44‑літній Старченко раптово помер.
За словами голландського історика Карела Беркгоффа, окуповані міста Гітлер ненавидів і вважав їх розсадниками більшовизму та російськості. Німці ніколи не мали там селитися, і солдатам вермахту наказувалося жити в казармах поза містами.
Восени 1941‑го в Києві та Харкові місцеві активісти, пов’язані з ОУН, намагалися створити бодай якесь самоврядування. Окупаційна влада навіть визнала Олександра Оглобліна та Олексія Крамаренка бургомістрами у цих двох містах. Однак їхніх повноважень не вистачало навіть на вирішення комунальних питань. Щодо забезпечення городян харчами — і поготів. Під страхом розстрілу селянам заборонялося вивозити продукти до міст навіть на базари.
СУМНІВНИЙ ВИТОРГ: Меблевий ринок у голодному Харкові, січень 1942 року / Фото: Getty Images / Global Images Ukraine
«Київ з обіймів одного бандита перейшов в обійми іншого, не менш безжалісного», — писав невдовзі після знищення єврейського населення у Бабиному Ярі лікар-рентгенолог Федір Богатирчук. Він за дорученням ОУН очолив Український Червоний хрест (УЧХ), який підпільно збирав одяг і харчі для сиротинців та радянських військовополонених. Коли ж підручні Коха виявили, що комори УЧХ наповнені значно більше за окупаційні, Бондарчука на два тижні забрало гестапо. У Києві ця поліція оселилася в будинку свого радянського відповідника — НКВС.
Потайки ж активісти розгромленого УЧХ продовжували збирати допомогу нужденним. Дослідник Віктор Моренець нещодавно опублікував архівні звіти про такі пожертви. У березні 1942‑го жителі тільки двох сіл на Чернігівщині — Горбового та Терехівки — зібрали майже 2 тис. карбованців, 73 сорочки, 22 м полотна, з пів тисячі яєць.
Того ж року почалася депортація українців на примусові роботи до Рейху. Щоправда, у перших ешелонах з трудовими ресурсами з Харкова, Києва та Донецька (тоді — Сталіно) поїхали добровольці. В перші місяці 1942 року таких назбиралося близько 100 тис. До Німеччини їх штовхав нечуваний голод у містах та обіцянки гідної платні та добробуту.
Однак перші ж листи добровольців на батьківщину відвабили охочих. У березні біржі праці вже скликали майбутніх остарбайтерів залякуваннями: за кожного, хто відмовлявся їхати на роботу до Рейху, влада силоміць забирала двох членів його сім’ї.
ПОЗІРНЕ ЩАСТЯ: Українські жінки на примусових роботах у Рейху, 1942 рік. Трійку дівчат в однакових вишиванках німецький фотограф вибрав для пропаганди добрих умов праці / Фото: Getty Images / Global Images Ukraine
А в серпні до Німеччини під виглядом гастролей виїхала капела бандуристів на чолі з Григорієм Китастим. Натомість артистів завезли до табору невільників Шупен-43 у Гамбургу, де їх змусили виготовляти деталі для підводних човнів.
Німецька кров
На початку червня 1942 року Гітлер несподівано відвідав Полтаву — з інспекцією війська перед наступом на Сталінград. Як зазначив Генрі Піккер, який у почті фюрера записував його застільні промови, очільника Рейху вразила висока кількість «блакитнооких блондинок, які нагадали йому фотографії норвежок чи навіть голландок, що їх він бачив, видаючи дозволи на шлюби з німцями».
«[Гітлер] дійшов висновку, що ці риси були слідами готів германських племен, які жили тут у четвертому столітті», — пише Беркгофф.
Відтак з осені того року почався стрімкий пошук німецьких первнів в окупованій Україні. У листопаді професор Оскар Венднагель зі штабу Розенберга зорганізував у Харкові виставку археологічних знахідок з українських музеїв. Вони мали довести цивілізаційний вплив германців на тутешню слов’янську людність. Центром експозиції став рядок зі Слова о полку Ігоревім — Се ж бо готські краснії діви заспівали на березі синього моря. Про те, що ця пам’ятка була підробкою XVIII століття, тоді ще ніхто й не здогадувався. Проте Венднагель сурмив, що державність в українські землі принесли вікінги, тобто північні германці, і тепер Третій рейх повернув йому належне.
НОВІТНЄ РАБСТВО: Молодь Бахмуту (тоді — Артемівська) заганяють у вагони для худоби, аби доправити до Рейха на роботу, 1942 рік / Фото: УІНП
Місцева інтелігенція на цьому тлі чекала від окупантів певної прихильності до українців. Але виявлялася вона, як у випадку з бандуристами Китастого, — їх вдалося визволити, але без права повернутися на батьківщину, і капела виступала перед українцями у таких самих таборах.
Відтак до повернення радянської влади у довоєнні кордони на примусові роботи було вивезено близько 2,5 млн українців. Вражали і підрахунки наявного населення після капітуляції Німеччини — із 41 млн (дані на початок 1941‑го) Україна втратила 14 млн своїх громадян.
