«У Маріуполі треба було не асфальт класти, а рити окопи». Велике відверте інтерв’ю з бойовим медиком Азову Євгеном Чуднєцовим

Поділитися:

Маріуполь, Азовсталь, 16 березня 2023 року (Фото:REUTERS/Alexander Ermochenko)

Бойовий медик бригади Азов Євген Чуднєцов потрапив у полон разом з іншими захисниками Маріуполя у травні 2022 року і був звільнений внаслідок обміну полоненими з Росією 6 травня 2023 року.

Для Чуднєцова це був вже другий полон — першого разу його захопили у лютому 2015 року та «засудили» до 30 років ув’язнення. Тоді його обміняли лише наприкінці 2017 року.

В інтерв’ю Radio NV Чуднєцов розповідає, як намагалися рятувати поранених захисників Маріуполя за відсутності можливості евакуації, захоплюється пілотами вертольотів, які прилітали на Азовсталь через ворожі території, нарікає на те, що на початку повномасштабного вторгнення в Азову не було достатньо озброєння, а в Маріуполі — достатньо укріплень, та згадує, в якому стані перебував одразу після обміну полоненими у травні.

— Для нас велика честь, що з нами у студії Євген Чуднєцов із позивним Чудік, він бойовий медик бригади Азов. Про нього варто знати те, що він двічі був у полоні росіян, вперше це сталося 4 лютого 2015 року під час бою за Широкине. І звичайно, ми пам’ятаємо, неможливо забути про те, що відбувалось у Маріуполі, битва за Маріуполь, коли наші захисники, захисники Маріуполя виходили з Азовсталі, це було 20 травня 2022 року, якщо я не помиляюсь. Пане Євгене, дуже дякую, що завітали до нас, слава Україні!

— Героям слава, дякую, що запросили!

— Я не уявляю собі, що таке потрапити в полон, Ще і вдруге. Може, дуже тупе запитання, але з якими почуттями ви виходили з Азовсталі 20 травня, як це було?

— Це запитання для мене вже таке, приїлося, вже звичайне. Які відчуття в мене були? Не знаю просто, як це цензурно сказати. Песимістично був налаштований.

— Ми розуміємо, що 2015 рік — це нібито були якісь «ополченці»…

— Не тільки.

— Я розумію, вони так декларували. Зараз вони зняли ці всі маски і ми бачимо просто росіян. Той досвід 2015 року, як його можна порівняти з тим, що було 2022 року? Маю на увазі полон.

— Та ніяк не можна порівнювати, це взагалі різні речі були. Якщо брати, як ви говорите, «ополченців» і професійна російська армія і взагалі, при повномасштабній війні також використовувались, у них були мобіки, мобілізовані. Вони посилали хвилю за хвилею, спершу мобіків, а потім уже самі штурмували. Як відрізнялися умови самого полону? Дуже відрізнялися. Коли я був у полоні перший раз, якщо відкинути два-три перші тижні, коли були якісь знущання, то я сидів, як звичайний зек. Вони вигадали якесь своє «законодавство», згідно цього «законодавства» мене засудили. І згідно цього «законодавства» я як засуджений мав право на побачення з родичами, на якісь передачі та інше. Тобто сидів, незважаючи на те, що в мене було 30 років суворого режиму…

— 30 років, Господи!

— Так, є там таке прислів’я. Але я не буду його в ефірі говорити, бо воно з матюками. Якщо культурно, то «30 лет без жены и котлет». Але в мене були побачення з родичами, була можливість отримувати передачі. Вони дотримувалися тих «законів», які самі вигадали. Другий полон, звісно, було все інакше. І я перебував, тоді був на тимчасово окупованій території України, а в другому полоні перебував на території Російської Федерації.

— До Таганрога вас перевезли з Оленівки.

— Так, Таганрог. Деяких перевезли, кого на Донецьк, кого на Горлівку, кого на Таганрог, деяких по інших зонах розкидали. Мені пощастило бути саме в Таганрозі.

Дайджест NV Преміум Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів NV Підпишись Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

— Я пам’ятаю ваші інтерв’ю після звільнення з першого полону, по-перше, ми всі пам’ятаємо ту пресконференцію, яку вони влаштували, коли вас з синцями, з вибитими зубами, вони поставили мікрофони і хотіли дізнатися все про «іноземних найманців», що ще вони запитували. В Оленівці знову були «ДНРівці» так звані, чи правильно я розумію?

— Там були і «ДНРівці», і росіяни. «ДНРівці» відповідали за ДІЗО (дисциплінарний ізолятор), а так нас охороняли росіяни. Їх прикомандировували, не знаю звідки, Федеральна служба виконання покарань. Вони заступали на місяць, потім мінялися, інша зміна заступала. А потім нас перевезли в Таганрог.

— Чому запитую про «ДНРівців», бо ми спілкувались із достатньо багатьма людьми, які пройшли через Оленівку, це і військові, і волонтери, медики, наприклад. З Дніпра вони прилетіли, пам’ятаємо ці гелікоптери, які прилітали, медик, який потрапляв також до Оленівки. І всі вони говорять одне і те ж: якщо росіяни, охоронці, більш-менш притомні, як мінімум, вони не кричатимуть про «восемь лет бомбили Донбасс». А «ДНРівці» — там зовсім по-іншому, вони настільки сильно вірять у ту пропаганду, яку їм показують, що це зовсім інше ставлення, зокрема, до полонених. Хочу запитати вас як людину, яка сама з Донбасу, ви з Макіївки, як ви розумієте їх логіку, звідки у них у голові взялися ці «алеї янголів, домбили бомбас»? Ми пам’ятаємо статистику за 2021 рік, здається, там загинуло семеро людей.

— Де саме?

— Йдеться про лінію розмежування. Ми розуміємо, що вони зі свого боку стріляли, ми іноді могли відповідати, хоча не могли. І за 2021 рік було повідомлення про сімох загиблих цивільних осіб на тимчасово окупованій території Донбасу.

— Я думаю, що набагато більше, ніж семеро людей. А з приводу пропаганди, росіяни також вірять у цю пропаганду. Щодо того питання, що вісім-дев’ять років бомбили Донбас, ви подивіться просто на Донецьк, який бомбили умовно вісім років, він відносно цілий; і подивіться на Маріуполь, що з ним сталося за 2,5 місяці. Тут можна самостійно зробити якісь висновки, хто там що бомбив і як бомбили. Якби по Донецьку дійсно бомбили, використовували і авіацію, і ракети, там би від Донецька нічого не залишилось. У Донецьку так, околиці розбомблені, особливо які близько до аеропорту знаходяться, ближче до Олександрівки (це біля Мар’їнки), той район. Так, там є руйнування і житлового сектору, і такого, а взагалі Донецьк відносно цілий.

— Хочу запитати вас про Макіївку, чи залишились у вас там рідні?

— Так, бабуся залишилась.

— Чи є у вас змога спілкуватись? Ми просто пам’ятаємо, що в Макіївці часто стали розквітати бавовни. Я перевіряв новини, там 9 липня вибухали якісь російські боєприпаси. Чи ви знаєте, що там у Макіївці зараз?

— Я знаю, в якому районі це було, просто подивився на кадри і одразу впізнав район, — це біля лікарні, біля Червоногвардійки. Їх називають моноліти, там були монолітні недобудовані будинки, там, може, БК зберігали чи щось таке. Тому що я дивився ці кадри, воно там вибухало дуже сильно. Там було декілька прильотів і потім почало вибухати не від прильотів, а було ясно видно, що детонує БК, І щось важке розліталось у різні боки, мабуть, там і для Граду був БК, і ПТУРи, таке.

— Чому я запитую про Макіївку? Бо зараз є така суспільна дискусія щодо того, що коли ми повернемо Донбас, Донецьку та Луганську області, і там питання, з ким ми матимемо справу. Чи з українцями, яким усе одно, прийшла нова влада, головне, аби все було спокійно…

— У нас 80% українців таких, яким усе одно.

— Ага.

— Взагалі, я не беру навіть окуповані території. Можливо, трошки менше, але десь приблизно так.

— Ви з чого робите такий висновок?

— Та ну, просто є очі, є вуха. Не для війни мама квітоньку ростила, от таке.

— Ми розуміємо, що це величезна робота і не те, що клацнули пальцями і повернули Донецьку та Луганську області, зважаючи на все: що вона поруч з Росією і для Росії це вже окрема скрєпа. Кого ми там побачимо, з ким матимемо справу? Маю на увазі тих людей, які там живуть.

— Ми побачимо відсотків 80 пенсіонерів, які не мали змоги виїхати, і пенсіонери дуже ватно налаштовані. Взагалі-то з бабусями та дідусями справа не дуже важка: дай пенсію і вони радітимуть, є якісь соціальні гарантії. Найстрашніша кара для бабусі — заборонити їй ходити в Собез, от таке. А так просто подумайте самі, вісім років, більш як вісім років ця територія окупована. Діти, яким на той момент було сім років чи трошки менше, вони вісім років росли під впливом пропаганди. А дитина саме в перші роки життя формується. якщо в дитини таке ватне оточення, така ж родина… У мене так само, російськомовний регіон, російськомовна родина, причому родина така, пасивно-ватна, «Янукович наш президент» і все таке. Звісно, що і друзі в мене такі були. А дитина які висновки робить? Вона з оточення все бере. І до певного часу, поки трошки не подорослішав, я був також ватних поглядів, «россиюшка — братья».

Це насправді дуже велика проблема, тут повинні працювати цілі міністерства над цим питанням. Взагалі у нас також багато таких. Найбільша проблема нашої країни, не тільки нашої, а взагалі пострадянських країн, — те, що люди обіймають не свої посади. Я не беру армію, а взагалі, цілком. Якщо людина не виконує свої функціональні обов’язки, які повинна виконувати, — це дуже велика проблема.

— А коли ви зрозуміли, що «росіюшка» нам не брати? Це сталося 2014 року чи раніше?

— Раніше. Я якось змінив сферу своїх друзів, спілкування, почав спілкуватись, у нас був осередок патріотів України в Донецьку, з хлопцями там спілкуватися. Трошки змінив коло спілкування, почав читати українську літературу самостійно, різні книжки, якось воно само так відійшло. Трошки подумав, які «брати — брати», але… Мені ці відносини, цей інцест «Росія — старший брат», мені воно не дуже подобається.

— Я точно можу зрозуміти ваш досвід…

— Ми, можливо, і брати, але коли діти виростають, їм краще жити окремо, ніж разом.

— Розумію ваш досвід, бо в мене особисто, я вивчав українську літературу у школі, ви читаєте і думаєте: чому все таке трагічне? І ти розумієш це тільки потім, тому що ці письменники висвітлювали, говорили про важливе, те, що переживали.

— Це теж велика проблема, тому що в нас, українців, дуже… Не знаю, потреба чи не потреба, але люблять нити, щоби пісні сумні були, про сумну долю козацьку. Так нація переможців не виховується, треба трошки по-іншому виховувати. І взагалі, за радянських часів як було? Всю українську літературу, українську інтелігенцію забороняли.

— Та розстрілювали, більше того.

— Розстрілювали, забороняли, а дозволяли кого? Дозволяли шароварщину, щоби подивитись, хто такий українець, ви подивіться в радянські часи, такий підпитий жирний кнур у шароварах, який галушки їсть і танцює. От так…

— Може, ще співочий.

— Так, от так воно висвітлювалось. Дуже рідко можна було побачити, де дійсно показують, які були козаки історичні. А ось якийсь такий, як Вечори на хуторі, приблизно таке. Хто він був? Малорос, він же не був українцем.

— Так, Вакула їде до цариці по черевички, ми розуміємо, як це формується. Ми не можемо не поговорити про Маріуполь, те, що там сталося, це навіть страшно дивитися, нещодавно вийшов фільм 20 днів у Маріуполі…

— Це було класно!

— Чому, що ви маєте на увазі?

— Все, за винятком деяких моментів. Взагалі, я так думаю, так, там було багато таких моментів, які би не хотілося згадувати. Але були й такі моменти, заради яких не хочеться це все забувати.

— Це які?

— Та взагалі сама вся ця маріупольська кампанія. Було багато дуже складного, взагалі там бої в оточенні, місто оточене, евакуації поранених у мене не було. Спочатку була можливість евакуйовувати поранених, поки були під нашим контролем ті території, на яких розміщувалися медичні заклади: Друга лікарня швидкої медичної допомоги, 555-й шпиталь. А потім кільце почало звужуватись, оточення було все більшим і довелося 555-му шпиталю переїжджати на Азовсталь. Потім втратили Другу лікарню, вона припинила працювати. І настав такий момент, коли просто не було куди евакуйовувати і не було можливості евакуйовувати поранених. Я перебував на правому березі, міст, який вів на лівий берег, був зруйнований, великий міст; а другий, залізний, потім просто прострілювався і проїхати ним було дуже важко. Тому евакуація поранених була можлива лише морським шляхом, човном. Човни також обстрілювали, перевезти поранених можна було тільки вночі, навіть не вночі, а ближче до ранку, коли піднімається туман на морі. Тільки так можливо було це робити. Так, суто з технічного погляду було важко.

— Але ви говорите, що пережили там такі моменти, заради яких хочеться жити. Це ви про що?

— Я говорю, які не хочеться забувати.

— Добре, я неправильно вас процитував, що би ви не хотіли забувати? Є багато людей, які проживають такий травматичний досвід і вони намагаються максимально його закрити, в якусь окрему шухлядку покласти.

— Я сам таке знаю, тому що якийсь травматичний, ти погане починаєш забувати. Ти намагаєшся це пам’ятати, але воно просто стирається з пам’яті, обличчя, якісь дні, дати, ти це не пам’ятаєш. Наприклад, навіть у першому полоні, коли я був, мені зуби плоскогубцями виривали, я пам’ятаю це, але не пам’ятаю, щоби мені було боляче. Боляче не було. І так, деякі події, які там відбувалися, пам’ятаю дуже погано. І часу пройшло досить багато, але такі події, якісь стреси накладаються один на один і з пам’яті просто викарбовуються.

— Як ви повертаєтесь до Маріуполя, коли ви про нього згадуєте, що згадуєте вперше?

— Одразу і вперше, коли впала в Маріуполі ялинка, я зрозумів, що… Там просто на Новий рік поставили ялинку, дуже красиву, а вона взяла і впала. я зрозумів, що це останній Новий рік у Маріуполі. Я ще тоді хлопцям сказав: Маріуполя не буде. Ми пожартували, а воно так сталось.

— Ми говорили з поліцейським, який продовжував працювати в Маріуполі, намагався допомагати людям, приміром, він говорить, що для нього спочатку було страшним здивуванням, коли авіабомби скинули на пологовий будинок. Він подумав, може, вони помилилися, може, реально їм дали якісь координати і не туди кинули. А коли він побачив це вдруге, втретє, вчетверте…

— Та ні, вони це спецом робили, не знаю, як стверджують росіяни, що в пологовому будинку був якийсь штаб Азова.

— Азов, там усі були.

— Та ми завжди, всі будинки, які зруйновані авіабомбами, там обов’язково був «штаб Азова». І драмтеатр розбомбили, там також стопудово був штаб Азова. І в інших будинках, які танками рівняли, просто по верхніх поверхах стріляли, також, мабуть, штаб Азова розміщувався, це дурна відмазка. А річ у тім, що пологовий будинок працював на той момент, там були жінки з дітьми, які там…

— Вони також «акторки», це все «акторки були, ви просто не знаєте, їх загримували швидко»…

— «Львівський театр».

— «На гастролях» всі були, звичайно.

— І цивільні «не загинули» в Маріуполі, звісно.

— По-перше, нагадаймо вам, що це «ми самі себе обстріляли», це «Україна і Азов обстрілювали Маріуполь для того, аби залякувати місцевих жителів».

— Так там і місцеві жителі говорять, це Азов сам себе обстрілював, там жодного, цілились в інше, стріляли. Звісно, вони там за банку тушонки, коли зараз у Маріуполі нічого немає, за банку тушонки, за два кіло гречки розкажуть все, що потрібно. Це як був старий фільм Весілля в Малинівці, коли білі приходять — там портрет царя повісили, червоні — Сталіна. Я не знаю, мене це взагалі не тригерить, це звичайна реакція людей і іншої я від них не очікував, тим паче від маріупольців.

— А що вас тригерить у тому, що було в Маріуполі?

— Я про деякі речі не буду говорити поки що. Є моменти, які тригерять. Мене тригерить те, чому Азову до повномасштабної війни не давали озброєння, яке було в інших бригад. Якби воно в нас було, я не говорю, що це загалом кардинально змінило би події, але це дало би можливість набагато більшої шкоди завдати противнику, це по-перше. І ми би змогли протриматися не 2,5 місяця, а набагато більше. Коли в нас не було ні Джавелінів, ні НЛАВів, нічого цього не було до повномасштабки, ми ж там були хто? Екстремісти, чи хто ми там були, нацисти.

— Це окрема тема для розмови про те, які були інформаційні атаки на Азов, ви маєте рацію.

— Це окрема тема. Потім, у Маріуполі треба було не асфальт класти, там дуже гарно було зроблене місто, дійсно класно, і бруківку поклали, і взагалі не суто центр, а весь Маріуполь. І парки побудували, все уклали. Але треба було окопи рити і бетоном заливати, От це треба було робити. Правда, ніхто ж не очікував, що наступ буде з іншого боку, там, де наші війська.

— Так, що вони з півдня так швидко просуватимуться.

— Навіть ті блокпости, які були в Маріуполі, — так, ми зробили інженерні споруди, але воно не було готове в повному обсязі, як це повинно було бути.

— Я розумію, про що ви говорите. Ви як медик, ми розуміємо, що перед вами велика відповідальність, поранених стає тільки більше, евакуювати їх не можна. Ви розповідали, ніякої можливості. Так, а що робити в такому випадку?

— Що робити в такому випадку? Надавати ту допомогу, яку ти можеш надати. Тобто ті пролонговані протоколи, за якими ми працюємо, вони взагалі розраховані максимум на добу-дві. І тому навіть комітет TCCC (Tactical Combat Casualty Care — надання допомоги в бойових умовах — ред.), вони від нас дуже чекають зворотного зв’язку. Вони просто збирають всю інформацію, а потім обробляють і переробляють протокол під нові умови.

— Це західна організація, яка хоче зрозуміти, як взагалі?

— Так, це міжнародна західна організація. І тому їм також цікавий наш досвід, і як ми за відсутності можливості евакуації поранених робили взагалі і надавали медичну допомогу. Одразу скажу, що були такі поранення, коли ти одразу дивишся на пораненого і розумієш, що він не виживе, хоча він на цей момент живий. Це зазвичай було поранення черевної порожнини. І взагалі, там були такі поранення, які зовнішньо виглядають дуже жахливо. Подивишся, а у хлопця просто осколком розрізало від плеча до самого ліктя біцепс, воно все назовні. Так, воно неестетично, некрасиво і дуже кровить. Але зупинили кровотечу йому і руку, в принципі, врятували. Але були такі поранення, коли маленька дірочка і з неї навіть кров не тече, просто капелька крові. А людина помирає, тому що в нього внутрішні органи пошкоджені і внутрішня кровотеча. І взагалі, у нас же, ви знаєте, ви казали про медиків, які прилітали на вертушках. Вертушки для чого ж прилітали? Вони забирали поранених. Дещо привозили і забирали поранених. І найбільш складних поранених, життю та здоров’ю яких максимальна загроза була, ми намагалися відправляти на гелікоптерах. І бувало таке, що не всі борти верталися.

— Так, ми пам’ятаємо, що були збиті якраз на зворотному шляху. Коли вони везли вже саме поранених, росіяни їх збивали.

— І взагалі, я вже казав декілька разів, мене вражає мужність і сміливість цих людей, які просто прилетіли на цих вертушках. І взагалі пілотів, які погодилися вилетіти, прекрасно знаючи, що вони летять через неконтрольовану Україною територією, тобто окупованою територією. Летять в окуповане, оточене місто і що їм треба летіти назад. А вертушка це ж тобі не Шахед. Її чутно, коли вона ще хрін знає де за обрієм летить. І люди, які прилітали на вертушках, бійці, вони також прекрасно знали, що це квиток в один кінець. Але все ж таки прилітали. Це одна така була можливість евакуації поранених. А взагалі намагалися евакуювати хоча б на Азовсталь поранених, які були складні. Я їх намагався хоча б на Азовсталь евакуювати, тому що там були спеціалісти — і лікарі, і хірурги, анестезіологи та інші, які могли в тих умовах навіть проводити деякі операції. У них також були деякі поранення, коли в тих умовах майже неможливо було врятувати людину. Це поранення голови, коли відкрита черепно-мозкова травма, коли навіть видно мозкову речовину. Це також поранення черевної порожнини — там 50 на 50 статистика. Поранення грудини — там кращі прогнози вже були, там не так складно. І взагалі в мене, ще я коли був на правому березі, обладнання було не гірше, ніж у госпіталі. Єдине, що в мене не було — це в мене не було лікаря анестезіолога та лікаря хірурга, які повинні були проводити операції. Так, деякі операції ми самі робили. Витягували осколки, витягували навіть кулі. Але намагалися не лізти в черевну порожнину та в грудну порожнину.

— Щоб більше не нашкодити?

— Доводилося і так робити. Взагалі, коли я робив торакальний дренаж, то в мене був увімкнений YouTube, як це роблять, і просто повторював. Просто телефон стояв і дивився, і робив. І нормально зробили.

— Взагалі, коли ми говоримо про оборону Маріуполя. З одного боку, я таку банальність кажу, що, в принципі, захисники Маріуполя вони врятували Україну, що вони відтягували величезну кількість окупаційної армії. Неймовірні речі були зроблені за ті три місяці. Ми пам’ятаємо, коли все почалося. І пам’ятаємо 20 травня, коли були змушені вийти з Азовсталі. Ми також розуміємо, що оті гауляйтери маріупольські, представники місцевої влади, вони дуже бояться повернення Азову.

— Звісно, бояться, тому що, наприклад, голова Мангушської райради, він там особисто підіймав прапор Росії над адміністрацією. Звісно, він боїться. І його всі знають. Звісно, й інші бояться. Бояться ті, хто зливав росіянам, де, хто перебуває. Бояться ті, хто зливали місцевих, які працювали з українською армією. Просто якась жінка кухарем чи пралею працювала на якійсь військовій базі, а якась бабуся на неї… Чисто радянські істоти. Просто радянські істоти. Що таке постсовок? Це у нас вся інтелігенція або виїхала за кордон, або була знищена, посиділа по таборах. Інша половина країни-совка її просто охороняла. Тобто постсовкові всі країни — це нащадки зеків та вертухаїв. І в них генетично це — написати донос. Це просто на генетичному рівні вшито. І взагалі, якщо брати такі регіони, як Донбас, візьмемо і Маріуполь, і Донецьк, за радянських часів і до радянських часів, коли була масова забудова, тут важка промисловість розвивалася — шахти, заводи. Все це будувалося. Усюди з усіх регіонів, куточків Радянського Союзу звозили людей, прикомандирували: все, на Донбас їдете. Взагалі, навіть і моя бабуся з моїм дідусем так познайомилися. Тому що дідусь десь з рашки, я навіть не знаю, десь аж з-за Уралу, а бабуся з Волині. Вони навіть так і познайомилися — на Донбас поїхали. І, звісно, що і регіон специфічний такий був — пролетарський, я так просто скажу. І на генетичному рівні в них просто вшито декілька страхів. Це страх перед спецслужбами. У росіян особливо це на генетичному рівні майже вшито. Просто вони чують слово КГБ чи ФСБ, вони починають тремтіти, хоча я не знаю, чого тут боятися. Вшитий страх у них перед доносами. Настукати — це така руська православна традиція. Тобто доноси вони люблять. І, звісно, люблять поводитись як бидло. Я не знаю, можливо, це від якоїсь сором’язливості. Хоча — ні. Я просто бачу, як за кордоном одразу видно мешканців пострадянських країн, але пострадянських, які свого часу не відійшли від Радянського Союзу. Одразу видно, хто з Росії. Та й наших також видно.

— Ми говорили серед іншого з законно обраною українською владою Маріуполя. І вони розповідали, що після того, як звільнили командирів Азову, вони повернулися з Туреччини в Україну, що це, я тут цитую, така атомна бомба на цих колаборантів, гауляйтерів у Маріуполі. Тому що, як вони про це писали в своїх пропагандистських Telegram-каналах, інших медіа, то це дуже важко по-іншому описати. Я знаю, що ви зараз з полігону. І повернення командирів, наскільки сильно це змінює атмосферу в Азові? Так запитаю, щоб дуже коректно.

— Я ще раз буду повторюватися. Я вам скажу, що атомна бомба для колаборантів та окупантів була б, якби Азову своєчасно дали нормальне озброєння. Тоді б, можливо, не було б такого, що ми в полоні опинилися. Це по-перше. По-друге, взагалі я б це питання рекомендував поставити нашому пресофіцеру. Він би дав вам розгорнуту відповідь. А, звісно, повернення наших командирів принаймні дуже підіймає моральних дух підрозділу. На цьому я зупинюся.

— Ми декілька разів говорили в нашому ефірі з Богданом Кротевичем, Тавр його позивний. Він, звичайно, казав, що коли Редіс повернеться, то це багато всього змінить. Давайте тоді дійсно про те, що ви вже не вперше згадуєте — про те, що Азов не отримував того озброєння, яке було потрібне. Чи зараз це змінюється? Чи зараз ви бачите на цьому етапі війни, а гаряча війна продовжується, чи зараз можна сказати, що Азов має те, що йому потрібно?

— Я ще не знаю. Я ще не почав виконання своїх службових обов’язків. Я зараз ще лікуюся. Взагалі, скоро вже виписуюся, проходжу реабілітацію і тільки тоді повертаюся до служби.

— Тобто зарано ще у вас про це запитувати.

— Так, зарано, тому що я не володію інформацією. Я трошки іншим займався.

— А про політику, чи ви згодитесь поговорити? Я, звичайно, намагався максимально зібрати інформацію, що ви розповідали, які ваші погляди. Зайшов на вашу сторінку у Facebook. Ви її, здається, з 2021 року не оновлювали, нічого там не робили.

— У мене не було можливості її оновлювати.

— Я розумію, я про інше. Мені здається, що ви, я зараз коректно сформулюю, що були не дуже в захваті від того, як відбувалися вибори 2019 року.

— Я не пам’ятаю, як відбувалися вибори 2019 року. Взагалі, я навіть зараз у Facebook заходжу тільки через те, що у мене є декілька десятків знайомих, які люди вже дорослі і вони користуються Facebook. Це тільки заради цього я користуюся Facebook. Тому що вони іншими месенджерами не дуже користуються. А взагалі, Facebook — це таке зло. Я намагаюся туди взагалі не заходити, особливо не влазити у цю політичну гризню, просто срачі. Коли там ті порохоботи, ті зеленоботи, і вони починають один одного поливати лайном. Виглядає це просто ніби дві сходки сектантів не поділили, хто буде засідання секти проводити. Виглядає це смішно. Я взагалі намагаюся не влазити в політику. Так, звісно, вислів армія поза політикою — це повна маячня. Армія — це інструмент політики і також зовнішньої політики, та іншого. Але я не хочу собі псувати настрій, і тому на політичні теми… Я взагалі бачу, що щось на політичну тему, просто оп, згорнув. Я краще про котиків буду дивитися.

— Я скажу так, що я був людиною також, яка була не в захваті у 2019 році…

— Єдиний коментар, який я написав, це коли ПВК Вагнер йшов на Москву. Написав: за Пороха такого не було. Це єдине, що я написав.

— Просто я маю сказати, що коли я зрозумів, що, здається, президентом буде актор, то я дуже здивувався. Я не був людиною, яка готова була голосувати за Порошенка і точно не був готовий голосувати за Зеленського.

— Актор, не актор, але роль грає нормально.

— Супер, мені здається.

— Я також був більше спочатку, можливо, песимістично налаштованим, але потім подивився, що, мабуть, даремно я був так налаштований.

— Я також думаю, що багато всього змінилося. Давайте не будемо про політику, бо я вас нібито провокую щось таке сказати, щоб далі викликати коментарі або порохоботів, або зелеботів. Про інше тоді маю запитати. Ви в українському війську з 2014 року. Ви просто бачили, як все відбувалося, як воно розвивалося. Ви вже сказали, що станом на 24 лютого 2022 року, в Азова не було достатньо озброєння для того, щоб протистояти такому величезному ворогу. Але, якщо говорити про інше. Пам’ятаємо, що з 2015 року, що почалося. Ви тоді перебували в полоні. Але повернувшись за три роки, є така думка, що військо не розвивалося так, як треба. Що озброєння ми не виробляли, можливо, через Мінські домовленості. Не було такої активності, зважаючи на те, яким величезним є наш ворог. Що ви спостерігали? Я маю на увазі, звичайно, після того, як повернулися з полону, до широкомасштабного вторгнення.

— Взагалі, коли я повернувся в 2017 році з полону, для мене це були два різних підрозділи, тобто Азову. Спочатку, зрозуміло, він був заснованим на базі батальйону міліції ще тоді спеціального призначення. І взагалі, важкої техніки не було, та й нічого такого не було. Мінометів не було, танків не було, БТР віджатий був, трофейний. А коли я повернувся, я повернувся в абсолютно інший підрозділ, в якому дух Азову зберігся, але це став абсолютно професійний підрозділ з важким озброєнням. Тобто була вже і танкова рота, були гаубичні дивізіони. Я ще лікувався, але приїжджав у Маріуполь і дивився на навчання. На мене це дуже таке враження справило, як Азов розвинувся. Тобто, можливо, для тих людей, які продовжували служити, для них всі ці зміни відбувалися поступово і відбулися для них непомітно. А для мене на цьому контрасті дуже велика різниця була в хорошому сенсі. Дуже велика різниця. Тобто все було налагоджено — і вогнева підготовка, і тактична, і тактична медицина. Потім ми почали її ще розвивати, коли я пройшов навчання. І все було на дуже такому високому рівні. Якби це не було на високому рівні, ми би не протрималися такий час. Я не кажу, що Маріуполь тримався тільки на Азові. Ні. Там було багато інших підрозділів, які також гарно билися. Але Азов все ж таки грав ключову роль, бо наш командир командував взагалі гарнізоном Маріуполь. Та й наші сержанти, й інші командували позиціями. Наприклад, на позиції ТРОшників ставили наших сержантів, які хоча б можуть. Взагалі, наприклад, навіть нацгвардійці, хлопці, які зі мною були, вони нормально воювали. Але це як керування роботом: ти йому кажеш, він робить, ти не скажеш, він не зробить. Але ти наказав, треба просто вміти ними керувати. Вони ось так навчені. Наприклад, навіть до того, у нас був такий невеличкий прорив, три танки заїхало, і я їх поставив просто сектори тримати. І вже все, прорив відбили й танки вже поїхали. Я виходжу і кажу їм: а можна ж зброю на запобіжник поставити? Він дві години зі знятим запобіжником стояв. «Я, звісно, сам би поставив, але ви ж не наказали». Ось таке. Але я скажу, що деякі строковики билися на рівні з азовцями. Різні люди були. Так, Азов відігравав дуже важливу роль, але ж скільки там проти нас бригад було?

— Там якісь тисячі. Я точно не пам’ятаю, але там є ця статистика.

— Багато було.

— І ще там десь позаду ось ці кадировці тік-токи знімали, стріляли по кущах.

— Так, і зі світлофорами воювали. Я взагалі з цих кадрів, я бачив, як вони школу, базу одного з наших гарнізонів штурмували три дні, попри те, що на цьому гарнізоні вже три тижні ніхто не жив. А три дні її штурмом брали. Я думаю, якби там опинилося хоч пара азовців, там би штурм затягнувся.

— Знаєте, про що ми також з представниками Азову говорили, що один із варіантів був, що давайте ми віддамо поранених, щоб їх евакуювали, коротше кажучи, вони можуть просто померти, і що давайте продовжимо бій. Що був такий варіант. Чи це обговорювалось якось усередині, чи знаєте ви?

— Я не знаю, можливо, обговорювалось, можливо, ні. Краще такі питання ставити командиру підрозділу, тому що зі мною таке ніхто не обговорював.

— Коли і хто, як вам повідомив, що є рішення, є наказ, це реально наказ був, що азовці мають вийти з Азовсталі. Ви як про це дізналися?

— Командир сказав. Орієнтовно він сказав мені трохи раніше, коли вже було відомо, щоб був наданий наказ. Бо мені ж треба було організувати сортування та евакуацію поранених, хто в першу чергу евакуюється. Там передусім найбільш тяжкі були, їх треба на ношах виносити, які потребують, щоб за ними стежили. Тобто на одного пораненого ще було троє чи четверо тих, хто здається в полон, хлопці, які на ношах несли. В цю ж першу хвилю відправив як супроводжувача хірурга з 555-го Гайдука. А потім друга хвиля в мене була — це такі більше середні. Можливо, і з ампутацією, але життю яких нічого не загрожує. І третя хвиля була вже ті, хто повинні були в найближчий час у стрій ставати і з легкими пораненнями, життю й здоров’ю яких нічого не загрожує. Ці в останню чергу виходили. Останній день це ми вже виходили, тобто командування.

— Ви сказали, що виходили з песимістичним настроєм. Можна дуже зрозуміти це.

— Взагалі, коли мені повідомили, що будемо здаватися в полон, в мене була просто така десь фраза з 10−15 слів, але всі слова були нецензурні. Там просто така велика фраза була з одних матюків.

— Коли ви зрозуміли, що все-таки вас обмінюють?

— Коли? Коли в літак завантажили.

— Тобто, ви думали, що вас кудись везуть? Тобто, незрозуміло було, правильно? Ми просто від багатьох це чули.

— Взагалі, за день до цього, коли нас обміняли, мене викликали знову на допит. Я думав, зараз знову почнуться якісь нюанси неприємні.

— Вони хотіли, щоб ви підписали, що Азов, я не знаю, всіх вбивав, обстрілював сам себе?

— Так, звісно. Нас же всіх медиків звинувачували в тому, що ми російським полоненим яйця різали. Це ми в ефірі. Дякую Генадію Друзенку, дякую вам велике за вашу заяву. Він вибачився, звісно. Але ця людина просто зробила колись таку безвідповідальну заяву. Він у сюжеті чи то на каналі Україна, зробив заяву, а це засновник Першого добровольчого шпиталю імені Пирогова, що він всім своїм лікарям надав наказ всіх чоловіків полонених каструвати. І, звісно, як нас медиків усіх приймали там, всі ці нюанси. Я думав, що просто руські кончені на всю голову, але вони просто подивилися ось цей сюжет.

— Тобто були впевнені саме в цьому?

— Звісно.

— Який був ваш перший день, коли ви повернулися нарешті в Україну?

— От коли викликали, там ще хлопців викликали на допити. І мені нічого слідчий не сказав. Підписав я якийсь папірець. Я навіть не знаю, він просто його закрив, каже: підписуй. Кажу: поясніть, а що це? Він каже: тебе объяснить? Ні, не треба. Підписав я цей папірець і все. І він мені: йди. А деяким хлопцям, які були в сусідніх кабінетах, їм просто сказали напряму: тебе завтра міняють. Тому що я цього не знав. А нас, коли потім вели в камери, один з вертухаїв, точніше зі спецназу, запитав: ну что, ты доволен? А він каже: гражданин начальник, когда это случится, тогда буду доволен. І я тоді почав щось підозрювати. І потім близько третьої години ночі, я чую, що одна камера відчиняється. Я тоді спав. Там холодно було і я спав у формі, а в формі спати не можна. Я на всякий випадок її зняв. І відчиняється наша камера: Чуднецов, на выход. Став, руки за спину і на вихід. Я швидко одягнувся, а так все збираю, всі свої речі, й вивели. Нас почали в коридорі шикувати і повели вниз. І потім вже сказали: что ты, пойдешь еще воевать? І я зрозумів. Який перший день був? По-перше, я повернувся, я 60 кілограмів важив. Мене вітром зносило і схожий був на бабцю 70-річну. Я фотографії свої дивлюся, в натурі на бабцю схожий. То, звісно, я радий був і трішки виснажений, бо в тому літаку мені ця пов’язка передавила очі.

— Слухайте, коли ви кажете трішки виснажений, ви були в полоні. До того ви три місяці боронили Маріуполь. Трішки виснажений — це м’яко кажучи.

— Так.

Редактор: Анастасія Одінцова