«Україна переможе і стане ще кращою»: історії ровесників Незалежності, які загинули на війні

Похорон загиблого українського військового у Києві (Фото:REUTERS/Valentyn Ogirenko)

Вони народилися 1991-го — в рік, коли Україна стала незалежною. Вони любили свою країну і готові були всім пожертвувати заради неї. Тож, коли майбутнє держави опинилося під загрозою, ні хвилини не роздумуючи, стали на захист її суверенітету й цілісності. До Дня Незалежності розповідаємо історії воїнів — ровесників нашої держави, які віддали за неї найцінніше — свої життя.

Текст підготований платформою пам’яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для NV. Аби повідомити дані про втрати України — заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.

Вадим Калаур

Вадим Калаур / Фото: Меморіал

Солдат Вадим Калаур загинув 22 квітня 2022 року в бою з окупантами в районі селища Новотошківське на Луганщині. До позицій українських оборонців рушив ворожий танк. Коли дистанція була близько 20 метрів, Вадим взяв Джавелін і виступив проти ворожої техніки. Окупанти відкрили кулеметний вогонь, внаслідок чого боєць отримав поранення у шию, легені та плече. У цей час біля нього вибухнув снаряд, додавши ще осколкових поранень. Побратими встигли евакуювати Вадима до медика. Однак врятувати воїна не вдалося. За п’ять днів до цього йому виповнився 31 рік.

Вадим народився у Рівному. У дитинстві з батьками переїхав до міста Костопіль рідної області. Там навчався у школі № 6. Потім закінчив Костопільський будівельно-технологічний технікум, здобув фах столяра, оператора ПЕОМ. Працював столярем. Умів смачно готувати. Після одруження у 2015 році переїхав з родиною до Луцька на Волині.

Під час повномасштабної війни чоловік захищав Україну у складі 57-ї окремої мотопіхотної бригади імені кошового отамана Костя Гордієнка. Був старшим стрільцем.

«Вадим був добрим, чесним, справедливим, завжди з посмішкою на обличчі, любив жартувати. Готовий був прийти на допомогу безкорисливо. Мав золоті руки, намагався усе зробити, як він сам казав, ідеально і самостійно. Був дбайливим, люблячим чоловіком і татом. Завжди в усьому мені допомагав, багато часу проводив із сином. Вже змалку навчав його, як користуватися різними інструментами, намагався прищепити любов до праці. Вадим пішов на війну, щоб його син зростав під мирним небом у вільній, незалежній країні. Він віддав своє життя з вірою, що Україна переможе і стане ще кращою, ніж була. Вадим був, є і буде Героєм!» — розповіла дружина загиблого Іванна.

«Героя згадують як позитивного та життєрадісного молодого чоловіка, котрий любив працювати і прагнув бути успішним у житті. Ні він сам, ані його батьки, дружина й колеги не могли й припустити, що на початку ХХІ століття йому доведеться протистояти ненависним окупантам-росіянам і геройськи відійти на небо, ставши для усіх нас беззаперечним прикладом. На жаль, ми не навчилися ще повертати час і коригувати простір. Але знаємо стовідсотково: Герої не вмирають, лишаючи по собі незабутню пам’ять. Вадим залишиться в серцях і душах тих, хто його знав, завжди молодим і сповненим сил. Слава Герою — вірному сину України!» — зазначили у Костопільській міськраді.

Дайджест NV Преміум Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів NV Підпишись Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

Посмертно Вадим був нагороджений медаллю За оборону рідної держави.

Поховали захисника на кладовище Нове у Костополі.

Вдома на нього чекали батьки, сестра, дружина і син.

Віталій Абрамов

Віталій Абрамов / Фото: Меморіал

Молодший сержант Віталій Абрамов загинув 9 липня 2022 року під час виконання бойового завдання на рідній Донеччині. Біля села Богородичне ворожий артилерійський обстріл обірвав життя бійця. Через п’ять днів йому мав виповнитися 31 рік.

Віталій народився в селі Новоселівка Донецької області. Навчався у місцевій школі. Потім закінчив Слов’янський професійний машинобудівний ліцей, здобув фах верстатника широкого профілю. Ніколи не боявся фізичної роботи, тому брався за будь-яку і все йому завжди вдавалося. Останнім часом працював на будівництві.

Під час повномасштабного російського вторгнення Віталій приєднався до лав 81-ї окремої аеромобільної бригади Десантно-штурмових військ ЗСУ. Разом із підрозділом обороняв рідний край від окупантів. Однак до перемоги дожити йому не судилося.

«Завжди коханий чоловік, найкращий тато, син, брат, який постійно про всіх піклувався і всім допомагав. Він навіки залишиться в серці та пам’яті рідних, знайомих, бо інших таких вже не буде. Був сміливий, чесний, завжди з гордістю долав усі життєві перешкоди на своєму шляху. Тому і пішов… Тому і Герой, янгол… назавжди…» — розповіла дружина Ірина.

«Він дуже любив свій край і, коли прийшов час захищати, він пішов… Як тільки почалось повномасштабне вторгнення, Віталій зібрав речі й вирушив захищати свої родину, дім і країну. Пройшов найгарячіші точку фронту. Загинув під Богородичним під час прямого зіткнення з ворогом. Залишився у пам’яті тих, хто був тоді поруч, справжнім, непохитним бойовим другом і братом, який умів пожартувати та підтримати», — написав волонтер Олексій Юков.

Поховали десантника у рідному селі.

У Віталія залишилися мама та сестра з родинами, дружина, донька та син, який народився вже після загибелі тата.

Василь Ліснічук

Василь Ліснічук / Фото: Меморіал

Молодший сержант Василь Ліснічук, позивний Тигр, загинув 16 травня 2022 року в бою з окупантами в районі села Долина на Донеччині. 22 квітня воїну виповнився 31 рік.

Василь народився у місті Луцьк Волинської області. Після школи здобув фах бармена-офіціанта у Луцькому професійно-технічному училищі. Працював водієм на доставці товару.

Під час повномасштабного російського вторгнення чоловік був мобілізований до лав Збройних Сил України. Служив на посаді старшого гранатометника у 14-й окремій механізованій бригаді імені князя Романа Великого.

«Ще зовсім недавно я була щаслива… я була кохана… будувала плани на майбутнє… Я чекала, я вірила, я була просто „кохана дружина“… Але ця проклята війна в одну секунду вирвала мою душу, вибила землю з-під моїх ніг, залишила не дружиною, а вдовою з тисячами запитань: як? чому? Коханий мій, я пам’ятатиму тебе вічно… Місце, яке ти займав в моєму житті, навіки залишиться твоїм. Я докладу максимум зусиль, щоб наша донечка завжди гордилася тобою… МІЙ АНГЕЛ В ФОРМІ ЗСУ», — написала дружина загиблого Катерина.

Посмертно молодший сержант Ліснічук нагороджений орденом За мужність ІІІ ступеня.

Поховали захисника в селі Липини на Волині.

Вдома на Василя чекали батьки, дві сестри, дружина і донька.

Олексій Мазуренко

Олексій Мазуренко / Фото: Меморіал

31-річний старший лейтенант Олексій Мазуренко помер 18 серпня 2022 року в Київському шпиталі внаслідок поранень, отриманих у бою з окупантами. 14 серпня під час виконання бойового завдання офіцер разом із побратимами потрапив у ворожу засідку поблизу села Богородичне Донецької області. Олексій був поранений зі стрілецької зброї в ліве стегно. Отримавши наказ про відступ, він ще намагався допомагати пораненим побратимам.

Олексій народився в селі Митниця Київської області. Після закінчення місцевої школи вступив до Академії муніципального управління на спеціальність Автоматизація та комп’ютерно-інтегровані технології, інженер. Паралельно навчався на військовій кафедрі за програмою офіцерів запасу в Національній академії оборони України.

У 2012 році Олексій зустрів майбутню дружину Ірину. Це було кохання з першого погляду. 9 серпня 2014-го вони одружилися, через рік народився первісток, якого Олексій назвав Богданом. Ще до одруження почав будувати власний будинок, трохи допомагали батьки. Майже всі роботи по будівництву виконували всією родиною. На початку лютого 2021 року молода родина переїхала в новий дім. Того ж року народився другий син Андрій. Жили щасливо, мали багато мрій і планів.

Після 4-го курсу Олексій пішов працювати слюсарем у Київенерго. Коли закінчив університет, його одразу призначили майстром. Тоді в його підпорядкуванні працювало дві бригади робітників.

Коли почалася повномасштабна війна, Олексій записався до тероборони у добровольчий загін Щит Василькова. Патрулював вулиці рідного села, стояв на блокпостах. 26 лютого 2022 року був призначений заступником сільського старости села. Одного разу в Митниці навіть спіймав диверсанта, якого передали поліцейським і відправили до Києва.

Нічого не сказавши родині, Олексій пішов до військкомату, і, як рідні дізналися вже після його смерті, попросився добровольцем на фронт. Сім’ї говорив, що його мобілізували.

У травні Олексія направили на навчання до Одеської академії. А вже наступного місяця призначили командиром взводу 90-го окремого аеромобільного батальйону 81-ї окремої аеромобільної бригади ДШВ ЗСУ. За два місяці було багато боїв. Офіцер уміло керував підлеглими, здобуваючи досвід та авторитет завдяки своєму справедливому та вольовому характеру.

«Я прошу в Бога лиш одну секунду… Хоч у сни, ну відпусти… Ну відпусти його в мої обійми хоч на мить… Її немає… І слів немає, ані обіймів, ні теплих, ніжних вечорів! І серце туга огортає і сильний біль пече його. Але я знаю, я відчуваю, ти тут, зі мною, тільки в іншій площині!!! Ми разом! Тільки ти — на небі, а я — на землі… Мій коханий Воїн Світла, мій Ангел на небесах», — написала дружина офіцера Ірина.

Поховали Героя в рідному селі.

Вдома на Олексія чекали батьки, сестра, дружина та двоє синів.

Олександр Шинкаренко

Олександр Шинкаренко / Фото: Меморіал

Бойовий медик Олександр Шинкаренко, позивний Терор, загинув 6 травня 2022 року, обороняючи Запорізьку область. Поблизу села Малинівка боєць потрапив під ворожий обстріл та отримав смертельні поранення. Захиснику було 30 років.

Олександр родом з Полтави. У 2012 році здобув фах фельдшера ветеринарної медицини у Хомутецькому ветеринарно-зоотехнічному технікумі ПДАА. Потім продовжив навчання за спеціальністю Ветеринарна медицина у Полтавській державній аграрній академії. Пізніше змінив професію та працював у сфері телекомунікацій та зв‘язку. Мав безліч захоплень, найбільше з яких — історія. Ще зі шкільних часів його цікавило минуле України та видатні історичні постаті. Про це він міг розповідати годинами.

Вранці 24 лютого 2022 року після повномасштабного російського вторгнення Олександр пішов добровольцем до місцевого військкомату, щоб стати на захист рідної держави. Приєднався до складу 81-ї окремої аеромобільної бригади ДШВ ЗСУ.

«Саша вирізнявся своєю веселою вдачею. Він був доброю, товариською людиною та справжнім патріотом України. Любив Батьківщину, свою родину та життя. Саші назавжди 30… Завжди привітний і готовий прийти на допомогу — саме таким він залишиться у пам‘яті своїх рідних, друзів і колег», — розповіла сестра загиблого Тетяна.

Посмертно солдат Шинкаренко нагороджений орденом За мужність ІІІ ступеня.

Поховали військовослужбовця на Затуринському кладовищі у рідній Полтаві.

В Олександра залишилися батьки, рідні та кохана дівчина.

Редактор: Анастасія Одінцова