Дивом вижив в Оленівці. «Азовець» Дмитро Андрющенко — про невідомі епізоди оборони Маріуполя, успіхи українських ІПСО і навалу РФ у 2024

Дмитро Андрющенко був у списку полонених захисників Маріуполя, яких зрештою перевели у барак в Оленівці, де Росія влаштувала теракт 29 липня 2022 року (Фото:NV)

Автор: Галина Булгакова

Офіцер Азову Дмитро «Дипломат» Андрющенко у великому інтерв’ю Video NV розповів про оборону рідного Маріуполя та блокаду Азовсталі. Як військовому вдалося вижити під час теракту в Оленівці? Що найважче було у полоні? Чому важлива контрпропаганда і як росіяни поступово «прозрівають»? І чи готуватися до навали росіян цього року?

Журналістка Video NV Галина Булгакова записала розмову з Дмитром Андрющенком для серії Про те, що на часі. Його було опубліковано на каналі Video NV 18 березня 2024 року. Саме цю дату іноді називають відліком того етапу оборони Маріуполя, який сконцентрувався довкола Азовсталі. Однак Дмитро Андрющенко, який на той момент був заступником командира 2-го батальйону Азову, пояснив, чому така хронологія не є коректною. Сам він опинився на Азовсталі лише після 15 квітня 2022 року, а до того захищав Маріуполь поза межами меткомбінату.

https://www.youtube.com/watch?v=t2UgIr7LO-A&ab_channel=VideoNV

***

Сьогодні ми говоримо із захисником Маріуполя, офіцером Азову Дмитром «Дипломатом» Андрющенком, який боронив Азовсталь, а потім потрапив у російський полон. Це саме Дмитро на вже всесвітньо відомому відео, де український військовий цілує землю після повернення додому.

Два місяці запеклої боротьби, за якою слідкував весь світ. Бійці Національної гвардії, зокрема полку Азов, співробітники СБУ, військовослужбовці ЗСУ, прикордонники й поліцейські, підрозділи ТрО — усі вони мужньо тримали оборону Азовсталі. І попри оточення військові продовжували знищувати в місті техніку окупантів.

В укриттях на підприємстві перебували та сотні цивільних маріупольців, у тому числі жінки та діти. Люди жили там протягом двох місяців, а українські військові перетворили підземні споруди на фортеці, захищаючи до останнього. 20 травня українські військові припинили оборону, відповідно до наказу Верховного Головнокомандувача.

— Вітаю, Дмитре!

— Вітаю! Я послухав ваш вступ. У мене такі особисті зауваження. Перше — я реально не розумію, чому виокремлюється оборона Азовсталі і чому вона з 18 березня. Дивіться, по-перше, деякі певні підрозділи — в тому числі тилового забезпечення або командний пункт — знаходилися на заводі Азовсталь з 24 лютого. Тобто з самого початку. Ну тобто це вже відлік якийсь певний. А другий момент — територія, на якій на заводі Азовсталь перебували військові, не могла відліковуватися, на мою думку, з 18 березня, тому що мінімум ще десь по 20−23 квітня велися бої в межах міста, за межами території заводу. Тобто до 15−16 квітня ще навіть на правому березі були наші сили оборони і ми тримали оборону в місті. Тому я б точно не вважав 18 березня якоюсь сакральною датою. Це перше, що я б пояснив глядачам, може, комусь цікаво.

— Це навпаки дуже цікаво, бо ви розповідаєте з позиції того, хто дійсно там був і може розказати.

— Звичайно. І другий момент. Мені особисто — я це всім кажу, комусь це подобається, не подобається — мені особисто з моїми друзями не подобається формулювання тези «оборонці Азовсталі». Бо ми не є захисниками заводу. Ми не обороняли завод як об’єкт. Ми оборонці міста, оборонці території України, людей, народу України. І завод Азовсталь — це як один з чергових пунктів оборони, де ми змогли закріпитися. Тобто ми не спеціально обороняли завод від когось, бо це чиясь приватна власність. Як іноді кажуть, завод Азовсталь був у власності Рената Ахметова, значить ми захищали власність Рената Ахметова.

— Ні, ну це…

— Ні, я такі тези чув. Це реально так люди деякі кажуть, це взагалі для мене нонсенс. Але захисники Маріуполя з Азовсталі — так, отак буде більш коректно. Це нормально. Тому от такі мої маленькі пояснення, просто це якось для мене більш логічно.

— Добре, що ви це озвучили насправді. А тоді, якщо ми вже почали з цього, скажіть, коли саме ви потрапили на Азовсталь?

— Ми з нашим підрозділом, 2-м батальйоном та суміжними підрозділами, знаходилися на правому березі, частково в центральному районі, а в своїй більшості — в Приморському районі міста Маріуполя, при вже всім відомому так званому відкаті, перекаті на завод. Тому що ми вже не мали змоги оборонятися в межах міста у зв’язку з відсутністю боєприпасів і всього, в принципі, — в першу чергу важкого озброєння. Це було 15 квітня. Хтось дістався 15 квітня, хтось 16-го — хто як, бо ми проривалися в сторону заводу з боями.

— Під обстрілами

— Під обстрілами, звичайно. У нас дуже багато людей було поранено. Бійців дуже багато і загинуло в тому числі. Плюс була природня перепона, яка нам заважала дістатися до заводу — це ріка Кальміус. І ми переплавлялись через річку, тоді вже всі можливі і неможливі мости були знищені ворогом, тому вплав і так далі. Тому ми дісталися, я особисто — я просто вже не пам’ятаю, це було або 15 квітня ввечері, або 16-го зранку. А були бійці, які тримали оборону Маріуполя зі східної сторони, з лівого берега, вони відкотилися на територію заводу ще пізніше, після 20 квітня, це точно. У травні вже як це відбувалося: ми зайняли територію заводу і прилеглі території в місті, вистроїли певну лінію оборони і по цій лінії тримали рубежі. У місті були всюди русаки, а ми просто з території заводу, наші бійці виконували певні рейди і виконували оборонні дії по периметру.

— Вже в травні в блокаді опинилися на Азовсталі і військові, і цивільні.

— Так.

— Що тоді було найстрашніше, найскладніше для вас?

— Ви знаєте, я не знаю як правильно сформулювати це. Не тому, що в мене там не було страху, всім було страшно. Ну як всім — з тих, кого я знав, хто були поруч, в нормальному сенсі у кожної людини є страх, звичайно. Але в цілому скажу за себе, що ми зі своїм підрозділом постійно були в роботі. Прямо глобально думати про те, що щось конкретне страшно та складно, часу не було.

Єдине, що можу сказати, що ми відчували на собі кожного дня все більше і більше — це авіацію і КАБи. І кожного дня все це прилітало все ближче і ближче конкретно до нашого бункеру, де був наш командний пункт. І єдине, що ми говорили от з побратимами, з якими знаходилися на нашому командному пункті — про те, що ще пару раз, і дійдуть вже і до нашого бункеру і «розберуть» його. Бо вже на той час якраз відбулася подія, коли два наших бункери, де були військовослужбовці, зокрема в одному з них переважна більшість жінки, були знищені вщент. І був удар по так званій «залізяці». «Залізяка» — це був наш медичний шпиталь, де перебували всі поранені. І вони цілеспрямовано вдарили по нашому військовому шпиталю. І багато військових, які і так були вже важкопоранені, вони ще деяких ще більше поранили, скажімо так, а деяких вбили. І вони загинули тоді. І от це в голові було розуміння, що ще пару прильотів… Одного разу, я як зараз пам’ятаю, з двома товаришами ми вночі лягли відпочивати, і вони [росіяни] втулили прямо тупо в сусідній бункер. У нас там розлетілося — просто стовпи диму. Сусідній бункер знищено, нас розділяла тільки, умовно, одна кірпічна стіна. Реально кірпічна. Ми такі: «Ого!». Але кудись там переходити далі в нас же не було можливості, бо вони поступово, в принципі, знищували бункери, і не так багато місця було, де можна було цілим угрупуванням займати свої місця для того, щоб звідти виконувати якісь задачі. Тому це хвилювало — авіаудари. Ну і, звичайно ж, хвилювало питання, як і де знаходити їжу, провізію, воду і так далі. Оце хвилювало.

Я вірив у наші сили оборони, і вірив у те, що нас зможуть деблокувати військовим шляхом. Я в це реально вірив і всіх в цьому запевняв. І на той момент, хлопці жартували, я був на той момент — в хорошому ще тоді сенсі цього слова, зараз це вже як матюк і «обзывание», — але я тоді був місцевим «Арестовичем», який реально в це вірив. Казав реально фразу «2−3 дні, хлопці до нас вже йдуть, нам допоможуть». Більше того, я скажу, що я знаю, бо я спілкувався з хлопцями, які готувалися до деблокади. Я знав, що деблокада готувалася, я знав, що нам хочуть прийти на допомогу, але з певних якихось військових в тому числі причин не змогли нас деблокувати. Оце все, що я знаю.

— А з якими ви відчуттями виходили з Азовсталі, пам’ятаєте?

— Да, я пам’ятаю. З відчуттям надії. Я знав, що це важка спецоперація спецслужб і нашого командування. Я реально розумів і знав, що наш командир, «друг Редіс», зробив все, щоб нас врятувати. Я розумів, що якщо ми ще трошки залишимося на тому заводі, нас розіб’ють авіацією. Їм не потрібно було насправді навіть заходити тією піхотою. Бо скоріш за все, я в це вірю — і ми до цього, до речі, реально готувалися, у нас були свої і засідки, ми комунікації свої відпрацювали і так далі, ходи — ми би, скоріш за все, їхню піхоту розбили. Ми б не дали їм там вижити. Але їм достатньо було методично знищувати позиції, бункери авіацією. Ми розуміли, що рано чи пізно вони нас знищать. І я знав, що це була важка спецоперація, домовленості, і я особисто знав, що русня розуміла, що їм з нами ще дуже довго бодатися. Вони розуміли, що ми так просто не здамося. А інакше б, якщо вони цього б не розуміли, вони б не пішли на такі домовленості, щоб ми вийшли в полон. На той час як це звучало — «почесний полон». Тому що вони, я знаю, що багато їхніх офіцерів, в тому числі з ГРУ — Головного розвідувального управління кацапського — вони поважали нас, і поважали за те, що ми реально так тримаємося.

І я пам’ятаю, як зараз, що умова ж та звучала дуже просто: наш командир хотів в першу чергу того, щоб врятували важкопоранених і жінок. І я це особисто не бачив, не чув, але чутки ходили на позиціях, що ми готові, щоб вони наших поранених з жінками доставили на територію України за посередництвом Червоного Хреста і так далі, а ми продовжимо битися далі. Тобто ми там не збиралися піднімати лапки і здаватися. Але їхня умова, російської сторони, була така, що ні, виходять всі. Або ніхто, або всі. І якщо ви всі виходите, я як зараз пам’ятаю, що вони обіцяли, що найближчий тиждень на той час всі важкопоранені будуть доставлені на територію, підконтрольну Україні. А всі інші — це обіцянка була з російської сторони, це важливий фактор — що усі інші будуть обміняні в процесі обмінів військовополоненими найближчі декілька місяців. Я виходив от з такими думками і з розумінням, що в нас є надія. На те, що поранені залишаться живі, а ми відбудемо, як вони казали, певні фільтраційні дії, ну добре, відбудемо своє, як вони це називали, покарання в декілька місяців, і повернемося додому.

Все змінилося, коли ми потрапили в Оленівку і там перші допити і ставлення до нас вже показало, що вони порушили своє слово. І в принципі всі ті обіцянки і умови, які вони обіцяли нашій стороні, не будуть виконані. Тоді я зрозумів в черговий раз, що Російська Федерація не виконала свої зобов’язання і всіх просто обманула.

Я вам скажу, більше того, перші дні в Оленівці на перших допитах — у мене принаймні — офіцери ФСБ виказували повагу і казали: «Хлопці ви надкруті реально», і деякі навіть казали: «Блін, ми реально бажаємо, щоб ви там найближчим часом повернулися в Україну, бо ви гідні сини своєї країни». Ну вони це російської казали: «Достойне сыновья своей страны». І мені це було якось приємно. Думаю, нічого собі, що вони нас поважають. Але вже потім, аналізуючи зараз все це, я зрозумів, що це була одна суцільна бульбашка обману. Щоб нас просто отак заманити, виманити до себе. Ну так сталося.

— Дмитре, ми так перескочили на початку. А скажіть тоді, якщо ми повернемося назад, Маріуполь — ваше рідне місто, я знаю, що за фахом ви юрист. Як так сталося, що ви пішли добровольцем на фронт?

—  Ми ж бачили всі події весни в 2014 році, всі ці «референдуми», сепаратизм і так далі, що відбувалося в Донецьку і в Маріуполі. І в принципі вже на той час, в 2014 році, ми відчули вже, як російські війська зайшли на територію Новоазовського району, який прилягав до східної частини Маріуполя. І все, ми от так от одного дня зібралися нашим фанатським корпусом друзів…

— Футбольним фанатським, да?

— Да, футбольним фанатським корпусом, і такі: «Хлопці, ну вже сидіти нема часу, бо сьогодні Новоазовськ, а завтра вже підуть на Маріуполь». І якраз пішла хвиля, що Донецьк вже був можна сказати окупований, і вже пішла хвиля, що йдуть на Маріуполь. Ми, в принципі, отак і потрапили: ми подали заявку в декілька добровольчих підрозділів. Одну з них, зараз можу це сказати, подавали в батальйон Донбас, він тоді був дуже популярний. Але в нас були вже на той час друзі, фанати луганської Зорі, в батальйоні Азов. І вони кажуть: навіщо вам іти, тут ми, давайте до нас в Азов. І ми отак більшим корпусом, майже взвод нас, маріупольців, опинився в батальйоні Азов. Отак ми стали, бо ми знали, що йде наступ на той час, 2014 року, на Маріуполь. Отак ми і опинилися. Ситуація проста: є ворог, він іде на твоє місто, він хоче окупувати твоє місто і загарбати твої території, землі. Все. А я дуже добре вчився в школі, знав історію України, і тому розумів, до чого це іде. І тим більше в мене перед очима вже тоді на той час був приклад анексованого Криму. Я ж це все відслідковував, і мене це шокувало, що в ХХІ сторіччі в 2014 році одна країна може так просто взяти, відтяпати отакий шматок території в іншої країни. А інші цивілізовані країни можуть бути тільки глибоко стурбовані. Я був шокований цьому, реально.

— Скільки вам тоді було років?

— 24, щось таке. Так, тільки стукнуло, 24−25, отак.

— За словами заступника полку Азов Святослава Паламара, у квітні [2022 року] невелика група військовослужбовців полку Азов потрапили в оточення російських військових. І вони вимушені були здатися, але російські військовослужбовці їх вбили. Попри те, що ті склали зброю…

— Я пам’ятаю цей випадок, там були з різних абсолютно підрозділів хлопці, так звана солянка. І я пам’ятаю точно, що їх просто розстріляли. Це факт, і тоді ще кацапи в якихось своїх Телеграм-каналах це навіть виклали, і ми побачили це.

— Чи можна сказати, що з того почалася їхня така діяльність — те, що вони продовжують і зараз робити публічно. Вони публічно роблять ці страти, розстріли. І от навіть зараз, при відході з Авдіївки, ми побачили те ж саме, ці публічні страти.

— Та це ж не тільки Авдіївка, це на різних напрямках фронту. Це південний напрямок, Запорізький напрямок так званий. Дійсно, вони розстрілюють, це факти, є купа відео. Ми знаємо, що в них дійсно є накази розстрілювати військовополонених, які не мають змоги давати відсіч, у яких закінчуються набої і так далі, і є купа вже цьому доказів. Це передається в міжнародні інстанції, але нам від цього не легше. Чому вони так роблять? В мене просте пояснення до населення і до військових, які нас подивляться. Тому що вони хочуть нас знищити. Але потрібно все ж таки прийти до реальності, розуміти в першу чергу нашим військовим: хлопці, зрозумійте, потрапляння в полон вже ніяк давно не є функцією збереження життя, на жаль, це так.

— Вони роблять це все ще й публічно — це такий момент психологічного впливу також?

— Звичайно. Це інструмент залякування, і це з їхнього боку як для варварів і терористів — це нормально. Так роблять всі терористичні організації. Я просто пам’ятаю ті відео, які робили бійці — бойовики ІДІЛ. Вони ж те саме робили зі своїми ворогами. І Росія, яка вважає себе «цивілізованою країною», робить абсолютно те саме, що робили бойовики ІДІЛ на території Сирії, Курдистану. І при цьому вони їх засуджували, теж вважали терористами, а роблять те ж саме. От вам і вся сутність росіян.

— В розмові ви згадували Оленівку.

— Так

— Чи знаєте ви наразі, чи відомо вам щось — можливо, якісь нові факти — стосовно вбивств?

— Теракту?

— Так, стосовно того теракту у ніч проти 29 липня 2022 року. Можливо, ви щось знаєте?

— Дивіться, факти поки що такі. По порядку. 28−29 липня хлопців відбирають по якомусь принципу — поки що саме цей принцип невідомий, за яким були відібрані самі ці хлопці. Але сам факт, що такі списки були, бо я і сам там їх бачив. Я, до речі, вам скажу — більше того, я сам був в тому списку і повинен був потрапити на той барак.

— А як вам вдалося…

— Мені ніяк не вдалося. Просто реально за день до того, як відвели всіх уже по сформованих списках на цей барак, я пішов — нас троє, ще з двома військовослужбовцями нашої бригади списках — на допит. На допиті мені, звісно, задавали різні дебільні питання, і я висловив трошки незгоду з їхньою позицією. І після допиту так сталося, що двох хлопців повели назад на наш барак, де вони сиділи, а мене відправили — за непокору, чи я не знаю за що, як вони це сприйняли — на так званий ДІЗО [дисциплінарний ізолятор], в одиночну камеру. Штрафну кімнату, назвемо це так. І мене закрили в ДІЗО. І мені потім вже хлопці розповіли, я ж цього не знав, що була звірка по списку, вони перепровіряли, чи всі на місці

— І назвали ваше прізвище?

— Вони називають, і кажуть, а де він? А мене ж немає. Кажуть, а він на ДІЗО. І мене типу викреслили — ну, на ДІЗО і на ДІЗО. Хрін з ним. І я просидів на ДІЗО, і коли мене випустили і привели назад, то хлопців всіх вже відвели на той барак. Я дуже розстроївся.

— Що не пішли з ними?

— Да, тому що ми всі були впевнені, що це на обмін. Ми були впевнені, що це по списках сформували, що це повели на обмін. Я дуже засмутився, що мене викреслили. Мені ще, я пам’ятаю, декілька моїх товаришів сказали: не засмучуйся, наступного разу і ти поїдеш на обмін. І я ще такий кажу: ну, хоч зараз пацани [поїдуть], це вже класно, що така велика партія. Ніяк не заздрив, я був радий. Ще передав хлопцям — прийшли тоді, як зараз пам’ятаю, вертухаї і сказали, що у хлопців не вистачає там якихось ботинок, носків, якихось речей. І ми ще скинулися, у кого що було, і їм тоді відправили ще речі. І так трапилося якраз, що в ніч, коли був вибух — ми були на бараці, я був повернутий [з ДІЗО], і відбувся вибух, — ми якраз зі свого бараку з другого поверху бачили вибух. Але це теж така історія, іде кримінальне розслідування, Міжнародний кримінальний суд це розбирає, це дуже важка міжнародна справа. Але не все так просто, бо Росія ж не допускає до місця злочину міжнародних експертів. Без допуску на місце скоєння злочину важко, бо все це тільки по якихось словам, чутках або по даних із самої ж рашки, які ви в принципі, знаєте: що це, мовляв, українці самі себе підірвали, і так далі.

— А що наразі відомо?

— Відомо, що були закладені фугасні снаряди, що було декілька вибухів, по-моєму два. Що зсередини був вибух, і плюс — це вже від хлопців я дізнався із тих, хто вижив, потім мені вдалося з ними поспілкуватися, — що в епіцентрі вибуху, а майже в самому центрі барака був вибух, ще було розлито масло.

— Мастило?

— Мастило, так, моторне. І тоді ніхто не розумів, чому там розлито мастило. А потім, коли стався вибух, воно ж зайнялося моментально, його не погасити. Ні тряпкою, ні водою. І хлопці горіли, по суті, в цьому мастилі. Тобто ми зрозуміли, що вони ще й заздалегідь підготували і розлили на бетонній підлозі це мастило, щоб воно все горіло і неможливо було погасити. І це взагалі я вважаю, диво, що деякі хлопці, навіть більшість вижили. Більшість з них з дуже важкими пораненнями, опіками і так далі.

— Більше 50 — це ті, які загинули.

— Загинуло більше 50, а вижило більше ніж 100, десь 130. І ці хлопці — більшість з них ще й досі в полоні. Із важкими пораненнями, з опіками, і їх не міняють. І це взагалі для мене жах. Вчинити такий теракт, хлопці постраждали — і пережили це… І я від багатьох, хто там був в бараці, тоді почув таку фразу: «Знаєш Дмитро, — кажуть, — я стільки пекла і всього побачив на війні, або навіть під час боїв в Маріуполі, на Азовсталі, але такого як на бараці в Оленівці не бачив ніколи». Це, каже, просто пекло. І мене це прям шокувало.

Розслідування йде, вже матеріали збираються. Всі там прекрасно вже знають, що це було сплановано. Що людей відвели по списках. Що був підрив. Що вони прикрили свій підрив роботою Градів. Вони почали Градами з-під колонії працювати в нашу сторону, в сторону наших позицій, і прям під шум залпів цих Градів спрацювали ці снаряди [у бараці] чи що там. Я просто не був там, не знаю що саме. Але знаю від хлопців, що були два вибухи і що було пекло, і що перші 3−5 годин місцева адміністрація і ті вертухаї, які знаходилися там, не надавали жодної медичної допомоги. Що хлопці, як могли, рятували своїх, наших хлопців, своїми футболками, штанами, перемотували все це. Це було просто жахіття.

Ну і плюс ще один такий фактор, хоч і русня і заперечує, що це був теракт. Але всі як один розказали одну просту річ. Щоб ви розуміли — це на території колонії бараки, і цей просто трошки окремо стоїть. Завжди всі вертухаї, охоронці, ходили без броні, без каски. І максимум що в них було — дубинка якась. Або, може, пістолет. І от прямо в ніч перед вибухом, саме в ту ніч і саме біля того бараку всі охоронці були в бронежилетах. Біля інших ні, а саме біля того бараку за день до [теракту] вони викопали так звані окопи, бруствери, заложили мішками, за якими вони ховалися. І під час вибуху вони були всі там. Тож навряд чи, якщо ти не готував теракт, ти будеш спеціально саме біля цього бараку вдягати всіх охоронців в амуніцію і викопувати захисні споруди, за якими вони сховалися.

А потім, я це теж вже говорив, я був на одному з допитів, і особисто почув, як офіцери слідчого комітету і ФСБ між собою розмовляли за стіною, але двері були відкриті, я почув фразу — це було два дні після теракту: «Да, жаль, что наши всех этих *** — назвали нас поганими словами — не добили, не убили всех». І другий: «Да, жаль, х*ево сработали». Ну, це очевидно, я зразу зрозумів, про що і про кого йде мова. По свіжих слідах. Для мене тут не треба бути суперекспертом, щоб розібратися в ситуації.

— Ви в полоні були чотири місяці, так? І вже минуло півтора року, як ви повернулися. Ви там схудли на 45 кілограмів.

— Так

— Звідки ви брали сили і що ви казали, можливо, собі щодня, щоб витримати увесь цей жах?

— От зараз мені реально — я не знаю чому так, це якийсь синдром, мені його називали — але мені взагалі соромно згадувати, що я там колись був в якомусь полоні.

— Соромно?

— Звичайно. Тому що станом на зараз з урахуванням того, скільки і де перебувають в полоні мої побратими, я взагалі не вважаю те перебування в полоні полоном. Реально. Тобто ставлення, відношення, і, як би це не звучало, «якість» тортур — це різний рівень. Тому що те, що відбувається зараз у хлопців, особливо в тих, кого перекинули на тюрми на територію РФ — це взагалі жах. Тому так, мені на той час було важко, і здавалося «Господи, ну це…». Тим більше що реально так сталося, що мене як офіцера з управління свого другого батальйону дуже часто викликали на допити. І, звичайно, для мене кожен похід на допит — це було реально страждання. Хтось це сприймав як «хі-хі х-ха», а мене це було не «хі-хі х-ха», бо я там регулярно вигрібав за все підряд. В тому числі і за свої погляди, і за татуювання, і так далі. За все вигрібав.

Тоді здавалося, ну що може бути гірше? Але зараз, вже аналізуючи ситуацію і знаючи, що відбувається в катівнях Росії, то я відбув, скажімо так, у таборі «з погіршеними умовами», де іноді підбивали, назвемо це так. Катування не супер страшного рівня. Просто те, що я знаю зараз, які там є види катувань, ну це на голову в мене не налазить, ну реально. Для мене вже моя історія мого полону не відіграє для мене чесно взагалі ніякої ролі. Ну як, я згадую це, було неприємно, але я це пережив. Зрозумійте, я завжди знаходив в собі сили мотивувати і підтримувати всіх інших хлопців, бійців і свого батальйону, і не свого, і з інших підрозділів. І всі хлопці, які зі мною стикалися в Маріуполі, або на Азовсталі, або в полоні знають, що я завжди був такий мотиватор. Я завжди знав, що сказати, підтримував, завжди налаштовував на краще. Бо я як навіжений сам в це щиро вірив. Голуб пролетів — це знак. Це точно мир, все буде клас. Або там у вікно побачили якийсь літак — це точно наш, наші вже дійшли, зараз відіб’ють Донецьк, отак от.

— До речі, про знаки.

— Я не міг по-іншому, я не розумів на той час, як можна думати по-іншому.

— Кожен би побачив в тому ж голубі або літаку свій знак. І тут залежить теж, чи оптиміст людина, чи песиміст. Ви все ж таки вірили. Хоча реально інформації ніякої не було.

— Я не вважаю себе зараз точно оптимістом, це не про мене. В мене в голові зовсім інші речі. Але коли справа стосується мене і моїх друзів, побратимів і особового складу, я — оптиміст. Бо я вважаю, як це сказати армійською мовою, що [потрібно] «тягнути лямку» свою: що я офіцер, на той час я був заступник командира свого батальйону, працював з особовим складом. Це моя і робота, і обов’язок. І мені самому було легше жити з якоюсь мотивацією.

— Після полону ви якраз зайнялися оперативно-аналітичною роботою, включаючи контрпропаганду та ІПСО. І також ви займаєтеся справами зниклих безвісти і полонених.

— Точно.

— От що найскладніше в вашій роботі?

 — Давайте так, спочатку після полону я повернувся на фронт. В один з підрозділів. Я був все життя піхотинцем, але мене трошки перекваліфікували в ППО. Мені, до речі, було дуже цікаво, я почав займатися темою протиповітряної оборони. Але так сталося, що потрібно було зайнятися саме цією темою — темою в першу чергу зниклих безвісти і військовополонених. А потім ще паралельно, коли певні люди мене помітили і так далі, підключили і до контрпропаганди та ІПСО, за що я їм дуже вдячний. Мені дуже подобається ця тема, бо я вважаю, що вона прям дуже важлива, бо в цьому аспекті з 2014 року ми дуже сильно програємо досі поки що Росії, але це дуже важливо — доносити до людей правду і розбивати фейки росіян.

— Я розумію, що ви займаєтеся не з 2022 року, але все ж таки динаміка в цій темі нашої боротьби — якраз з ІПСО і так далі — є якісь зрушення, можливо, і сьогодні яка ситуація?

— Я не можу вам з таких тактичних військових міркувань наші перемоги ІПСОшні [озвучити], але вони є. Вони дуже круті, дієві, і завдяки нашим дієвим операціям нам вдається достукатися спочатку до населення на окупованій території, а потихеньку і до росіян. Які починають вже потрошечки сумніватися, що їх десь, вибачте, на**бують. Ну, так воно і є. І я вам скажу, що я все більше і більше бачу. Я ж відслідковую ТГ-канали кацапські, де такі бували патріотичні, як я їх називаю Z-воєнкори, які там за Путіна, за Сталіна, за Гіркіна. І от з кожним місяцем їхні пости все більше і більше, ми це називаємо військовим сленгом, «зрадо*обські». І вони все більше і більше сумніваються в своєму командуванні, вони все більше і більше сумніваються в Путіні, все більше і більше сумніваються в «русском мире» як такому. І це наша в тому числі робота ІПСО, і вона працює. Але ж ми працюємо не як пропаганда, а як контрпропаганда. І це великі різні речі. Ми не нав’язуємо росіянам щось видумане. Ми їм відкриваємо очі на правду, таку як вона є в об’єктивній реальності, а не як їм оті 10−20 років розказувала їхня пропаганда. Ось і все.

— А чи хочуть вони взагалі, щоб їм відкривали ті очі?

— Як виявилося так, хочуть. Вони реально прозрівають.

— Тобто по своїй роботі ви бачите якісь зрушення?

— Так, мені подобається, що все більше і більше, я ж кажу, ТГ-каналів росіянських розсіюють зраду і пишуть: «Блін, а вам не здається, що весь цей час нас десь на*обували». Вони все більше і більше розуміють, що Пригожин щось знав. Зрозумійте, не просто ж так закрили Гіркіна і заборонили йому на три чи п’ять років вихід у соцмережі, писати пости. Це прямо законодавчо суд прописав йому, це не просто так. Тому що вони розуміють, що щось пішло не так. Що ми трошки навчилися також підлаштовуватися під їхні новини, реалії, під їхні фейки, і почали бити їхніми ж методами по них самих. Але в це потрібно на державному рівні вкладати дуже багато коштів і ресурсів, це факт. Бо я тільки нещодавно, вже розбираючись, вичитуючи певну літературу, дізнався, що в Росії у військових ліцеях і у військових академіях є прям реально факультети військової пропаганди. І вони це роблять на міждержавному рівні, і навчають офіцерів, які їдуть, скажімо так, під прикриттям дипломатами, консулами, може ще кимось, в різні країни світу і там транслюють те, що потрібно Росії. І це круто. Ми повинні вже нарешті робити так само. Бо оці всі події, які відбуваються у нас зараз з Угорщиною, Словаччиною, Польщею — це робота саме таких офіцерів, які випустилися в тому числі з таких факультетів пропаганди.

— Зараз повертається дуже багато поранених військових. Ми в редакції намагаємося слідкувати, висвітлювати цю тему. І чесно кажучи, найчастіше ми бачимо, що люди, військові, які повертаються, вони залишаються сам на сам зі своєю бідою. У вас є і власний досвід, і ви також багато допомагаєте військовим. На вашу думку, які пункти, що саме треба зробити державі саме тут і сьогодні, щоб якось покращити підтримку і поранених військових, і тих, хто повернувся з полону?

— Є державні установи під назвою лікарні. Різні лікарні, які займаються фізичною реабілітацією, психологічною реабілітацією — ті, які державні. Там працюють люди, лікарі, які на державній лікарській посаді отримують копійки. Вони ставляться до таких військових не завжди з посмішкою, назвемо це так. І от для того, щоб у людей був стимул і мотивація віддаватися на всі 101% на своїй роботі, і робити так, щоб [було гідне ставлення] не тільки щодо військових — це стосується будь-якої людини, яка потрапляє в такі заклади — потрібно державі, в першу чергу, мотивувати держпрацівників, лікарів високою заробітною платою, соцпакетом і так далі. Це для мене логічно як ясний день. Є лікарні, яка на балансі міськради. Міськрада повинна разом з цими депутатами похвилюватися про те, щоб у цієї лікарні були всі відповідні апарати, препарати, ліки і так далі. А не щоб лікарі ходили і скидувалися по 100 грн в місяць на те, щоб придбати якийсь апарат, якусь трубку, ще щось. Я це знаю, що таке відбувається по всій Україні, про це треба казати. І я розумію в тому числі і тих лікарів, ну їх дезморалить це.

Ну це ж жах, коли є лікарні, які відповідають за прийом військових, які поранені, на реабілітацію туди доставляють військових, а там ремонт, вибачте, ще з Радянського Союзу. Ще 1968 року плитка квадратненька, це ненормально. І наразі, на щастя, але і на жаль, більшість вивозить за рахунок того, що є отакі приватні хаби, проєкти, фонди, ребцентри, де люди знаходять якихось приватних меценатів, які вкладаються зі своїх коштів власними коштами і опікуються такими бійцями. Військові, як не крути, а вони є частиною держслужби, вони йдуть на контракт на держслужбу, вони працюють на державу. І держава повинна їх забезпечити повним пакетом соціальним. Не просто на бумажці прописати в законодавстві, що «положено» учаснику бойових дій, а реалізувати цей механізм. Для цього було створене бозна-коли, я не знаю як назвати це нормально, Міністерство ветеранів, яке зробило за всі ці роки — може, більше п’яти років воно існує точно — взагалі нуль. Це ганьба. Десь хтось відповів за це? Міністерка ветеранів написала заяву на звільнення. Це все? За те, що ти п’ять років отримувала зарплату, мала статус міністра… Ти мала зарплату з податків громадян України, і твоя основна задача була спрямувати себе на допомогу ветеранам війни, військовим. Не зроблено нічого, людина просто спокійно йде з посади [Юлія Лапутіна, міністерка у справах ветеранів з грудня 2020 по лютий 2024 року]. Клас, супер! Я цього не розумію.

— Багато розмов є сьогодні між умовно мирним життя далі від лінії фронту і самим фронтом. Ви як військовий що думаєте про це, чи є ця прірва між двома світами?

— Риторичне питання. Є.

— Є. Я днями, наприклад, читала про те, що в Одесі були оці вечірки в день жалоби.

— Да, це жах. Я опубліковував навіть у себе в ТГ-каналі про ці вечірки. І ми з хлопцями і журналістами, із журналістом Денисом Кошельником це висвітлили якраз вчора-позавчора, про ці вечірки. Мене це так обурило. Ми назвали цих людей і засновників цих нічних клубів під***сами і негідниками, я це підтверджую і не відмовляюся від жодного свого слова — ви нелюди і тварюки. Я цього просто не розумію, як можна це робити під час трауру і жалоби. Я би власників таких закладів притягував реально до кримінальної відповідальності. Я би навіть держзраду втулив би їм.

— Ви це говорите зараз про власників таких закладів, а от що, наприклад, щодо людей — і це не тільки в Одесі, ми це знаємо, що і в Києві це трапляється, і в інших містах України.

— Робити на лобі татуювання кожному, написи «аморальний урод». Чи «моральний урод». Чи просто «аморальна людина». Не можна так? Я би зробив, чесно. Я шокований іноді від тупості людей. Це настільки елементарні речі. Ну піди ти на ту вечірку наступного тижня, або через три дні хоча б.

— Тобто якщо, наприклад, в інший день, не день жалоби, ви допускаєте, що нічні клуби працюють, розважальні заклади?

— Тут у мене не те що дилема, як вам сказати. Я, наприклад, принципово за час повномасштабки і зараз, перебуваючи по роботі в Києві, не відвідую принципово будь-які концерти, «увеселительные заведения», заходи і так далі. У солідарність із хлопцями, які в полоні і на фронті в окопах. Але як щодо до інших людей, я не знаю, де тут формула справедливості. Бо я вважаю, що цивільне життя навіть під час війни повинно залишатися. Ну не можна всій країні кожного дня ходити в траурі і казати: «Боже як все погано», — і жалоба кожен день.

— Де та межа?

— Немає межі. Потрібно, щоб люди хоч інколи посміхалися, особливо діти, тому я не думаю, що треба прямо все відмінити. Але мене обурюють такі заходи. Ну коли це просто музикальний концерт — наприклад, виступає якийсь гурт і люди приходять послухати класну українську музику, та ще й донатять, і вони на концерті… Я приведу прямий приклад, мені подобається творчість Курган і Agregat. Вони на кожному концерті збирають по декілька сот тисяч на ЗСУ, з кожного концерту передають. Тобто вони збирають, а люди послухали музику. Отакий [формат]. А от саме поняття як нічний клуб під час війни — не розумію. Кафе, якісь філармонії, концерт симфонічного оркестру, просто музичний концерт, або стендап якийсь, прийти, послухати, посміхнутися — розумію. Все інше — ні. А тим паче під час траурів, якихось таких дат, коли гинуть цивільні, діти. Це шок. Для мене це шок.

— Багато українців залишаються в Маріуполі і на інших тимчасово окупованих територіях. Але ж це не означає, що всі вони зрадники. На вашу думку, хто ці люди і чому вони за два роки повномасштабної війни так і не виїхали звідти?

— В мене думка проста. Перше — це українці. Друге — це наша територія і їх територія, будинки, і вони мають повне право там перебувати і жити. І це наші громадяни. І ми повинні деокупувати ці території. Чому не виїжджають? Відповідь буває інколи дуже проста і прозаїчна. Що людям нема змоги фізично виїхати, бо купа-купа фільтраційних заходів з боку росіян. І буває, що вони в рандомних моментах, з рандомних причин беруть на фільтрації людей, запихують в якісь підвали, ями, тюрми. Ведуть себе неадекватно ,і люди бояться йти через ці фільтрації, я їх розумію. Друге — люди, які залишилися, в них будинки вцілили, більшість живуть у селах. У них є своє хазяйство, кури свині, кози. Їм є хоч на щось жити, щось їсти, кормити себе. І вони розуміють, я з такими людьми спілкувався, знаю, що вони кажуть: ну от, ми виїхали в Україну, в Україні нас ніхто не чекає, вибачте, ніхто житло нам не дасть. Зняти житло — це 5 тис. грн умовно, а якщо це Київ, Дніпро, це 10−15−20 тисяч. У людей немає грошей за стільки знімати квартири, будинки і так далі. Третє — я вважаю, що держава на достатньому рівні досі не забезпечила переселенців тими умовами, щоб люди могли з окупованої території переїхати. Де житло? Де воно? Покажіть мені. Вони там частину, якісь сотні людей запихують в ці вагончики якісь. Ну ви серйозно? Живіть самі у вагончиках. Ну от я хочу реально цим чиновникам сказати: побудуйте собі вагончик і живіть в ньому, з туалетом — дірою в землі. Де житло, де умови, де соцпакет? Це наша задача як держави, як армії — а армія є частина державного апарату — звільнити окуповані території. Це прописано, в принципі, і Конституцією України, і уставом ЗСУ. Люди не винні, це задача ЗСУ повернути кордони свої. І ці люди не винні в тому, що ми там можемо, не можемо, зараз деокупувати наші території, тому я їх не засуджую. Вони чекають Україну, вони вважають себе українцями. Більшість не хочуть переходити на російські паспорти, за що їх дуже сильно репресують.

— Багато таких?

— Да, я знаю дуже багато. Там дуже багато людей, які залишилися, бо вони хочуть залишити хоча б те, що у них залишилося. Свої квартири, будинки, бо вони знають: як тільки ти виїхав, у твоїй квартирі живе русня. Більше того, якісь там з Далекого Сходу буряти. Люди не хочуть втрачати своє житло вціліле. Держава на даному етапі не повинна засуджувати цих людей, а зробити все, щоб повернути території, які належать нашій державі, і люди мають повне право там жити.

— Як ви думаєте, чи змінить росіян смерть Путіна, на яку так багато хто сподівається як на вирішення проблем і закінчення війни?

— Однозначно, що ні, тому що це комплексна система держапарату Росії. Це вибудована системна робота вже століттями. Там всі прекрасно розуміють, що основною рушійною силою є КГБ та ФСБ, це спецслужби. І якщо цей гвинтик — а я вважаю, так, це основний вузловий гвинтик, але всього-на-всього гвинтик в системі, Путін — якщо його не стане, на його місці буде інший гвинтик, більший чи менший, але він буде такий, який потрібен державній системі Росії. І все одно КГБ буде робити те, що їм потрібно. І народ — ну, я навіть не можу назвати це народом і навіть людьми, скажімо так, популяція «особей», які проживають на території РФ, вони нічого там давно не вирішують і ніяк ніколи, ну найближчим часом точно, не вплинуть на події в Росії.

— А щось їх взагалі може змінити? Чи повинні покоління пройти?

— Новий льодовиковий період, який буде з півночі з Антарктики. Замерзне Росія, і вони всі умруть реально. Це єдиний такий реальний розвиток подій. Повірте, все інше неможливо, так вибудована Росія, з цим нічого не зробиш.

— А, до речі, чи бувають, на вашу думку, «хороші руські»?

— Може мене захейтять або ні, вважаю, що був такий для мене один — Борис Нємцов. Це єдиний політик, за яким я слідкував. І у нього не було жодного проскакування Крим — не Крим, Крим — не бутерброд. Він чітко розумів, що Путін — зло, що система ця зла. Що Україна — це українці, що у них свій народ, своя нація, що вони будуть битися. Що Крим — це територія України. Його показово публічно стратили. Давайте так, я не скажу, що це був «хороший руський», але точно розумний і думаючий росіянин. Був розумний росіянином, це факт. Є росіяни, які воюють на стороні України. Чи хороші вони? Так. Є бійці РДК. Чи хороші вони? Однозначно. Чи є росіяни, які проти війни, публічно висловлюються завжди проти Путіна, влади — так, такі є. Для мене одна з небагатьох, навіть з 2014 року, це Алла Борисівна Пугачова. Вона з 2014 року реально проти цієї війни і була проти окупації Криму. І Макаревич, Галкін і так далі. Але це одиниці, на двох руках на пальцях — максимум. Все інші – це «приспособленці», міняють свою думку. Або «да українці класні, Україна суверенна, але без Криму». А Крим — «це наш», і так далі. Якщо не враховувати тих крутих росіян, які воюють за нас, бійців РДК, «легіонів» і так далі, якщо не враховувати отаких окремих особистостей, в яких є розум, то ні. Ті, які зараз на території Росії – ні. Бо інші вже давно не там.

— Про що ви мрієте зараз найбільше?

— Багато мрій, вони ж є, знаєте, такі особисті, про особисті досягнення. Або є глобальні — деокупація територій, перемога над Росією. Але це все більше риторичні, філософські питання. А от реально, що можливо бути прям сьогодні-завтра, і у що я вірю — це великий обмін військовополоненими в режимі всіх на всіх. І повернення всіх з полону, як і було колись обіцяно російською стороною. Про це я мрію, бо вважаю реальною метою, і хочу, щоб це сталося. Бо в тому числі ви, росіяни, давали слово офіцера і обіцяли, що так буде. То я хочу, щоб ви це зробили.

— У вересні День Маріуполя. Чи є у вас така надія, що ви зустрінете цей день в рідному місті?

— Найближчий вересень точно ні. Але колись в якийсь вересень може бути. Я об’єктивно розцінюю реальні сили і події того, що відбувається на фронті зараз. Я трошечки не телемарафон, і реально розумію, що до Маріуполя нам ще далеченько, і це дуже далекі 200 км як мінімум по лінії фронту. Це дуже багато.

— Якщо у вас є якийсь прогноз, можете поділитися?

— Не можу, це до Генштабу і до пана Сирського. Тепер це його задача.

— А у вас особисто які відчуття, що ви думаєте? Чого чекати нам, наприклад, найближчий цей рік?

— Оборони. І витримати навалу Росії.

— Буде навала Росії?

— Буде. Однозначно. Вона може бути не в тій концепції, як всі собі уявляють, але вона точно буде. Для мене навіть найближчий наступ на Куп’янськ або на Курахове, Селидове Донецької області — це вже величезна навала. І знову ж таки, величезні втрати як людей, так і територій для нас. Спочатку треба готуватися цей рік, щоб не втратити Куп’янськ, Селидове, Курахове, Краматорськ, Словянськ, Дружківку і Костянтинівку. А вже потім можливо думати про повернення Маріуполя. Зараз у нас оборона і це реальність.

— А ми готові до цієї навали? Всі ми знаємо, що було з Авдіївкою

— Давайте так: готуємося. Трошки пізно, трошки тільки зараз, але готуємося. Те, що оборона будується — це факт. Я сподіваюся, що ми будемо готові на 100%.

— Дмитре, я вам дуже дякую за це інтерв’ю. За те, що ви прийшли до нас. Дякую.

— Дякую.

Новий номер NV можна придбати тут

Новий номер NV можна придбати тут