Климентина і шоколадна фабрика. Як вдова обміняла швейну машинку на цукор і стала однією з перших українських бізнесвумен — історія з NV
Поділитися:
Климентина Авдикович-Глинська у 1930-ті роки (Фото:esu.com.ua)
Автор: Ростислав Камеристий-Брайтенбюхер
На початку XX століття Климентина Авдикович-Глинська заснувала у Перемишлі невеличку цукерню, а потім перенесла свою справу до Львова. Втім її шоколадну фабрику конфіскували більшовики і врешті вона стала частиною відомої фабрики Світоч.
В Америці, думала я, люди не від одного мішка цукру, але від вуличної розпродажі сірників починали, — писала у спогадах українська бізнесвумен Климентина Авдикович-Глинська. — Пощастить якось і мені. Так думала я, але не про розбагатіння мріяла. Запевнити дітям і собі прожиток, це була моя головна ідея, ідея безпомічної жінки, що їй самій одній довелося тепер пробиватися крізь життя”.
Не жага до мільйонів, а відчай і страх перед майбутнім керував нею, 34-річною донькою священника, коли по смерті чоловіка, Авдикович-Глинська залишилась сама з двома дітьми на руках. Великих статків чоловік не залишив, і постало питання — за що тепер жити, як навчати дітей і ставити їх на ноги?
У дівоцтві Січинська, вона вийшла заміж за професора гімназії Ореста Авдиковича у 18 років, у них народились син і донька. Вона ніколи не переймалась заробітками, адже чоловік непогано забезпечував сім’ю, родина безбідно жила у Відні. Але 1918 року він важко захворів на запалення спинного мозку і, попри зусилля медиків, помер.
Молода жінка переїхала з дітьми до дешевшого для проживання міста Перемишль. Тут вона спробувала викладати у школі та на жіночих курсах, проте заробітки виявились нестабільними й мізерними — більшість викладацького складу становили чоловіки, а жінкам на той час платили менше, й брали їх на роботу з меншою охотою.
Авдикович продавали за безцінь одяг та книжки чоловіка, проте грошей на проживання катастрофічно бракувало. Вона ніяк не могла добитись пенсії вдови — повоєнна Польща була у злиднях, чиновники робили усе можливе, щоб створювати перепони людям для будь-яких соціальних виплат.
І тоді молода жінка замислилась: а що я вмію робити найкраще? Відповідь, яку вона дала сама собі, її спочатку розвеселила — варити різні помадки за віденським рецептом. Її навчив цій справі кондитер у санаторії, де лікували чоловіка.
Не довго вагаючись, вона продала знайомій кравчині свою швейну машинку Singer й купила на ці гроші мішок цукру. Зварила кілька видів помадки — вишневу, ванільну, помаранчеву, шоколадну, кавову — і, запакувавши їх у миски, понесла до місцевих кав’ярень. На диво, власники закладів розкупили всю її продукцію у перший день і замовили ще.
«Думки переміняли одна одну, — згадувала Авдикович-Глинська. — Стану незалежна, що більше — на хліб зароблю, а може й діло розвину. На маленькій залізній кухонці варила я цукор, утирала потім сироп на тарілці, красила, додавала смаків, прибирала зверху, накладала в коробки, тацки й сама розносила по буфетах і цукернях. Коли все порозпродувала, починала варити наново».
Як розвивати жіночий бізнес під час війни – Світлана Чирва, регіональний менеджер Visa в Україні
https://www.youtube.com/watch?v=0qMNqE2-BhM
