Апетити Будапешта. Як 85 років тому Угорщина захопила Карпатську Україну, але окупаційний режим протримався там недовго

Поділитися:

Польські підрозділи прибули на прикордонну станцію Бескид встановлювати польсько-угорський кордон, який існуватиме лише пів року. Фото 17 березня 1939 року (Фото:AP)

Автор: Олег Шама

У 1939 році Карпатську Україну зайняли війська Угорщини — які події цьому передували і чим закінчилася та анексія.

Напередодні візиту міністра зовнішньої економіки ізакордонних справ Угорщини Петера Сійярто до України лідер угорської право-радикальної партії Mi Hazank Ласло Тороцкаї заявив про готовність анексувати Закарпаття. Зараз його політсила має лише шість місць із 199 в угорському парламенті. Проте свого часу Тороцкаї був співзасновником партії Jobbik, яка зростала на подібних гаслах. Згодом він покинув її, бо та значно знизила свої амбіції. А 11 листопада 2022 року, вітаючи Польщу із Днем Незалежності, побажав «знову зустрітися на спільному польсько-угорському кордоні», натякаючи на захоплення Угорщиною Закарпаття у 1939 році.

NV нагадує, як 85 років тому створювалася республіка Карпатська Україна зі столицею в Хусті, як Угорщина підступно її захопила та й отримала спільний кордон з Другою Річчю Посполитою. Втім він проіснував менш як пів року.

Цей матеріал опубліковано в № 13 журналу NV від 11 квітня 2019 року

«Було зроблено дуже мало спроб надати українцям можливості самим визначати свої права, і подальше ігнорування цього складного питання може в підсумку потривожити всю Європу». Такий закид змогли прочитати депутати палати громад британського парламенту 29 травня 1935 року як пояснення, навіщо їм варто послухати доповідь Українське питання.

Угорщина хоче не грошей, а захопити нові території – Григорій Перепелиця

Промову підготував журналіст Ланселот Лоутон, мозковий центр створеного незадовго до цього Англо-українського комітету. До його складу серед інших увійшли лорди Дікінсон та Ноель-Бакстон, два чинні парламентарії та історик-славіст Вільям Сетон-Вотсон.

В обґрунтуванні доповіді також повідомлялося: «Етнографічно українські народи займають безперервний блок території більший за Францію і Велику Британію, який тепер розділений між СРСР, Польщею, Румунією і Чехословаччиною».

В останній із цих країн ставлення до українців найкраще. Це повідомив уже в доповіді Лоутон, посилаючись на тодішнього заступника міністра закордонних справ Г’ю Далтона. Він мав на увазі Карпатську Україну з центром в Ужгороді — одну з п’яти земель тодішньої Чехословаччини, де проживало понад 500 тис. українців, тобто 63% населення області.

Коли в 1919 році на уламках Австро-Угорської імперії утворилася спільна держава чехів і словаків, Прага зобов’язувалася дати українцям автономію. Тоді ж чехословацька Академія наук проголосила, що східна околиця країни, яка впирається в Карпати, — «українська, і її мова має бути і фактично є українською».

Однак питання автономії раз у раз затягувалося, поки навесні 1938-го ЦРНР (Центральна руська народна рада — представницька організація карпатських українців) не нагадала про нього чехословацькому президенту Едуарду Бенешу в ультимативному тоні. Але тільки, коли 30 вересня того ж року за Мюнхенською угодою Чехословаччина втратила землі з німецьким населенням на користь Німеччини, в Празі дали добро на автономію.

Фото: НВ Урочиста хода в Хусті з нагоди 20-річчя підписання Акта Злуки, 22 січня 1939 року / Фото: DR

Російська підкладена свиня

«Т ри повні дні радилися дві Національні Ради — українська й русская — щоб знайти спосіб утворити спільний фронт і перебрати владу у свої руки. Чехи тільки тоді іменують наш уряд, інакше і чути не хочуть», — писав у щоденнику журналіст Василь Ґренджа-Донський, сучасник подій.

«Русское» крило серед українців цього краю виникло ще в другій половині XIX століття і живе донині. Його представники створили теорію, за якою росіяни і вони, русини або рутенці (самоназва карпатських українців, яка походить із часів Київської Русі), — один народ. Апологетів цього вчення щедро фінансувала Російська імперія. Головний місіонер Петербурга граф Володимир Бобринський щорічно об’їжджав тутешніх москвофілів із літературою про необхідність звільнити братів-русинів із-під гніту австрійського кайзера.

У 1938 році лідером орієнтованих на віртуальний «русскій мір» у ЦРНР був журналіст Андрій Бродій, про якого казали, що він і вкривається російським триколором. Українську ж фракцію очолював греко-католицький священик Августин Волошин.

Прага вимагала, щоб у Закарпатті був один уряд, а не два, як того домагалися москвофіли. Тому обом сторонам довелося шукати консенсус. Про що і повідомляв Ґренджа-Донський 7 жовтня.

Лідер Третього рейху відганяє хуліганів – Польщу й Угорщину – від Карпатської України (на малюнку – Рутенія). Шарж Бернарда Партриджа в британському сатиричному журналі Punch 7 грудня 1938 року / Фото: AP

8 жовтня 1938 року в приміщенні ужгородської Просвіти об’єднання таки відбулося. Ось як це описав Ґренджа-Донський: «Нарешті відчинились двері на балконі палати, і виступив Бродій та проголосив, що дві Національні Ради погодились і утворили під його керівництвом спільний уряд, який і проголошує самостійність нашої країни в рамках федерації Чехословаччини».

Однак геополітична ситуація в регіоні грала проти української самостійності: лідер сусідньої Угорщини адмірал Міклош Горті виношував плани відновити велич своєї країни. Тому Будапешт претендував на південну частину Словаччини, де збирався провести плебісцит про приєднання цього регіону до своєї держави.

Як не дивно, «русский» Бродій був не проти такого ж волевиявлення і в Карпатській Україні. «Добре проплачені мадярські агітатори (дістають денно по 35 корон) ходять по селах і під’юджують населення проти своєї держави. Пустили гасло: „Ми без Мадярщини не можемо жити…“ Хтось тут за кулісами мішає карти», — писав Ґренджа-Донський.

26 жовтня чеська влада заарештувала за державну зраду Бродія, прем’єр-міністра Карпатської України. Замість нього обрали Волошина. А через тиждень нового голову уряду запросили до Відня на так званий Перший арбітраж. Там Горті за посередництва «арбітрів» — Третього рейху та Італії, домігся, щоб Ужгород і Мукачево, як райони з угорським населенням, перейшли під крило Будапешта.

Волошин намагався відбиватися, але Йоахім фон Ріббентроп, міністр закордонних справ Німеччини, заспокоїв його: «Ви втратили 20 років тому всю Україну, а тепер вам шкода двох міст…» І натякнув, що фюрер Адольф Гітлер може дати додаткові гарантії безпеки Карпатській Україні.

Волошину повідомили, що до 12 листопада йому належить звільнити території «під угорців», і він переніс столицю до Хуста. А от москвофіл Стефан Фенцик, один із міністрів уряду Бродія, залишився в переданому Ужгороді. «[Він] першим привітав угорських гонведів (солдат), а другий — Демко [Михайло, теж ексміністр] у Мукачеві, з тією різницею, що Демко одягнув ще до того широкі мадярські шаровари і мадярську шнуровану весту (камізельку) зі срібними ґудзиками… „Русскій человек“ і не міг пописатися інакше, як одягнути мадярський стрій на себе», — згадував Ґренджа-Донський.

Прем’єр-міністр Карпатської України Августин Волошин (у центрі), його секретар Іван Рогач (в уніформі) і секретар Вищого суду автономії Августин Дутка перед будівлею уряду в Хусті / Фото: DR

Лом від сусідів

Б удапешт не задовольнився новими придбаннями. Та що загроза проугорського плебісциту для Хуста відпала, з’явилася нова напасть — диверсанти. До того ж не тільки угорські, а і польські.

Угорщина і Польща були союзниками, але спільного кордону не мали — їх розділяла саме Карпатська Україна. Теплі стосунки між Варшавою і Будапештом виникли в 1920 році. Тоді Польща ледь не стала радянською: армія більшовиків підійшла до її столиці, а в Білостоку вже працював реввійськсовєт на чолі з Феліксом Дзержинським.

Тільки угорці надали тоді полякам суттєву допомогу: уряд Пала Телекі безоплатно відправив Війську Польському 30 тис. карабінів і 100 млн набоїв до них. А от 15 тис. угорських добровольців не змогли прибути під Варшаву, бо Чехословаччина закрила для них кордон.

Тепер поляки повертали борг. На початку жовтня 1938-го за Мюнхенською угодою Польща відібрала у Чехословаччині промислову Тешинську область і одразу запропонувала вельми своєрідну допомогу Будапешту: в прикордонному селі Розлуч (зараз у Львівській обл.) відкрилася диверсійна база під керівництвом майора Фелікса Анкерштейна.

Так почалася операція Лом. Польський історик Даріуш Домбровський повідомляє, що військове відомство Другої Речі Посполитої виділило на її проведення 250 тис. злотих. Вже до кінця листопада тільки польські диверсанти підірвали 13 мостів і одну дамбу в краї, підпалили десятки шкіл, пошт, складів, вивели з ладу кілометри телеграфних ліній.

У відповідь на початку листопада в Хусті з’явилася військова організація самооборони Карпатська Січ на чолі з комендантом Дмитром Климпушем. Ґренджа-Донський тоді збирав для свого уряду дані про наслідки терористичних операцій. Він зазначав, що 20 листопада 1938-го в селі Нижній Бистрий вдалося взяти живими двох польських диверсантів. Їх фото дали в пресі, офіційний Хуст відправив протест до Варшави, але відповіддю був «вереск, мовляв, це ваші повстанці».

Паралельно йшла інформаційна війна. «Сьогодні почули з Будапешта по радіо, що в Хусті була перестрілка „рутенських повстанців“ із військом, до того ж було аж 200 убитих… про що ми не знаємо, бо у нас панує спокій… „Кілограм хліба в Хусті коштує 25 крон“, — каже мадярський спікер, а у нас стільки хліба за 2,60, що можемо мадярів нагодувати», — писав Ґренджа-Донський.

Несподівано для всіх сторін конфлікту, Берлін стримав свої обіцянки і через дипломатичні канали порекомендував Варшаві і Будапешту проявити толерантність до Карпатської України. Але це була лише тимчасова лояльність. Гітлер пояснив угорському прем’єру Іштану Чакі: «Треба співпрацювати, як футбольна команда — Польща, Угорщина і Німеччина, по можливості економно, без критичних моментів і блискавично». Фюрер збирався поглинути Чехословаччину і готувався до цього.

На початку січня 1939 року Прага прислала в Хуст генерала Льва Прхалу на посаду військового міністра. Уряд Волошина сприйняв це як порушення своїх прав і надіслав вимогу до чехословацької влади відкликати свого емісара. Прага відмовила, на що прем’єр Карпатської України повідомив центральну владу про призначення виборів до Сойму — парламенту. Це означало заявку на вихід зі складу федерації.

От чому, як згадував український самооборонець-січовик Євген Стахів, у Хусті 22 січня 1939 року під час ходи з нагоди 20-річчя Акту Злуки учасники урочистостей співали: «Нам поможе вуйко Гітлер / І батько Волошин / Чехів воювати». Так принаймні тоді народ розумів поточний момент.

Польські підрозділи прибули на прикордонну станцію Бескид встановлювати польсько-угорський кордон, який існуватиме лише півроку. Фото 17 березня 1939 року / Фото: AP

Тільки мить

В ибори до Сойму призначили на 12 лютого. Без неоглядності в дусі часу не обійшлося. Уряд видав наказ, що на адміністративну роботу відтепер приймаються тільки українці. Реєструватися кандидатами в депутати могли тільки представники Українського національного об’єднання (УНО), яке прийшло на зміну ЦРНР. Це тоді, коли в краї, крім українців (більше 0,5 млн), жили різні народи, з них і дві найбільші нацменшини — 120 тис. угорців і 100 тис. євреїв.

Правда, уряд пішов на поступку — дозволив надіслати в майбутній парламент по одному представнику від угорської і мізерної німецької громад краю. Про євреїв — ані слова. Хоча згодом вони на виборах дружно проголосували за УНО, а угорці одностайно голосування проігнорували. В підсумку УНО набрало 92,4% голосів.

Але вже 14 березня окремі підрозділи угорської армії перейшли кордон у напрямку Хуста. Сподіваючись на гарантії Німеччини, Волошин послав Гітлеру до Берліна телеграму: «Від імені уряду Карпатської України прошу Вас прийняти до відома проголошення нашої незалежності під охороною Німецького рейху».

Також прем’єр розпорядився видати січовикам із резервів 41 гвинтівку і 90 пістолетів. Але генерал Прхала наказав солдатам чеського гарнізону роззброїти українців. Почалися вуличні перестрілки, в яких обидві сторони втратили по кілька десятків бійців.

Нам поможе вуйко Гітлер і батько Волошин чехів воювати, — з народної творчості, Хуст, 22 січня 1939 року

Наступного дня у будівлі хустської гімназії під звуки Ще не вмерла, затвердженого офіційного гімну, відкрився перший парламент Карпатської України в складі 32 депутатів. На першому засіданні затвердили принципи нової держави як президентської республіки. Волошина обрали главою Карпатської України.

Тільки надвечір стало відомо, що саме тоді, коли в Соймі звучали здравиці й оплески, на Красному полі за 12 км від Хуста угорські кулеметники розстріляли понад 200 українських студентів та гімназистів, які вийшли майже без зброї захищати столицю. Ця жертва і дозволила провести перше засідання парламенту. Того ж дня німецькі танки увійшли до Праги.

У відповідь на телеграму Волошина вранці 16 березня у будівлі уряду з’явився німецький консул і порадив не чинити опір угорським військам, які висунулися на Хуст, оскільки Рейх зараз не зможе взяти Карпатську Україну під свій протекторат.

Прийшовши з редакції додому, Ґренджа-Донський записав: «Вулиці Хуста цвітуть синьо-жовтими прапорами. Це ще від учора… Бідні, нещасні вони… Замість них серед цих проклятих мурів вже шиються інші».

У той же день на прикордонну станцію Бескид, розташовану на лінії Стрий — Мукачево, прибули потяги з польськими підрозділами. На пероні, а далі на прикордонних заставах почалося довгоочікуване братання — тепер у союзників з’явився спільний кордон. Як дружній жест поляки отримали від угорців близько 600 полонених українців, вихідців із Галичини, яких ті розстріляли через день як порушників кордону.

У ті дні за незалежність Карпатської України загинуло від 2 тис. до 6,5 тис. бійців. Різнобіжність даних пояснюється тим, що більшість українців полягла під час зачисток і партизанських боїв, що тривали до середини травня 1939 року.

Зустріч угорських (у пілотках) і польських солдатів біля прикордонного села Климець неподалік від Верецького перевалу 16 березня 1939 року. Дехто з них могли брати участь у спільних диверсійних операціях у Закарпатті за кілька місяців до цього / Фото: AP

Розмінна монета

У горах українські партизани ще вели останні бої з гонведами, коли 7 травня Москва отримала розлоге повідомлення із МЗС Німеччини від агента Курта Велькіша. Він був близьким другом Бруно Кляйста, головного радника Ріббентропа з питань Східної Європи.

У ньому йшлося про те, що Німеччина почала готуватися до захоплення Польщі, яке ще за місяць до цього була її союзницею. І, за словами Кляйста, Рейх збирався використовувати в цьому Карпатську Україну.

«З Волошиним і Реваєм [Юліаном, прем’єр-міністром] домовлено щодо узаконення широкої автономії Карпатської України в Угорщині, — повідомляв Велькіш. — Так ми знову завоювали б довіру українських мас у Східній Галичині і зміцнили б пошарпану бойову міць українців. Потім ми зможемо дати Західній Україні [у складі Польщі] сигнал до повстання. Зі Словаччини та Карпатської України ми змогли б скерувати туди великі партії зброї та боєприпасів, а також добре підготовлені організації січовиків».

Створене таким чином вогнище неспокою в Україні дало би Німеччині підставу для вторгнення в Польщу. Було тільки одне побоювання. «Мені здається, що створення незалежної України в Східній Галичині спричинить втручання Радянського Союзу, — переказував Велькіш слова Кляйста. — Якщо найближчим часом ми переконаємося у зворотному, то український фактор ми задіємо».

Цей варіант не сподобався у Кремлі, і головні дипломати СРСР та Рейху незабаром узгодили план поділу Польщі.

Офіцерський корпус Карпатської Січі, в центрі – комендант Дмитро Климпуш, березень 1939 року. На початку боїв з угорською армією січовики могли виставити усього 2 тис. озброєних бійців проти 40-тисячного війська агресора / Фото: AP

Незабуті жертви

Завершивши окупацію Карпатської України в кінці 1944 року, радянська влада розправилася з її лідерами. Доля Августина Волошина та Адольфа Бродія, незважаючи на їхню політичну опозицію, трагічно завершилася: перший помер у московській тюрмі, а другого розстріляли.

У березні 2019 року на Верецькому перевалі — на межі Закарпаття і Львівської області — відкрито меморіал українцям, розстріляним там поляками 80 років тому. У церемонії взяла участь Іванна Климпуш-Цинцадзе, онука коменданта Карпатської Січі Дмитра Климпуша.

МЗС Польщі висловив здивування стосовно її присутності там, адже вона — віцепрем’єр України з питань євроінтеграції. Дипломатів обурив також напис на стелі меморіалу Розстріляним польськими та угорськими окупантами. У своїй ноті вони заявили, що поляки нікого ніколи не окупували.

Цей матеріал опубліковано в № 13 журналу Новое Время від 11 квітня 2019 року