«Через город у сусідів стояв танк». Випускниці згорілого ліцею на Київщині розповіли NV про моторошні тижні окупації і зруйновану школу
Діана, випускниця Плосківського ліцею, показує NV зруйновані приміщення навчального закладу (Фото:NV)
У березні 2022 року, наступаючи на Київ з лівого берега Дніпра, росіяни прорвалися в село Плоске в Броварському районі Київської області. Місцевий ліцей у центрі села став штабом для окупантів. NV поспілкувався з його випускниками.
Захопивши Плосківський ліцей, окупанти харчувалися на шкільній кухні тим, що залишилося від мирного життя, коридори перетворили на вбиральню, а танки паркували на задвірках освітнього закладу.
Менше ніж через тиждень окупації, 25 березня, через бої почалася пожежа, яка завдала суттєвої шкоди ліцею. Загорілися танки, вогонь перекинувся на крило ліцею, охопивши два поверхи. Через пожежу вщент згорів клас Діани та Євгенії, музей ліцею та їхній улюблений спортзал.
Більше про історію дівчат-випускниць дивіться у відео NV та читайте в матеріалі нижче.
Автори: Олена Жилун та оператор Микола Дюкарєв
За словами Діани, випускниці Плосківського ліцею, на початку 2022 року у велику війну школярам не вірилося. «Звичайно, всі говорили, що війна буде, всі чекали 16 лютого. Говорили, що буде, буде. Але ми все одно всі сміялися, жартували. Що? Яка війна? Нічого не буде! І потім ось це 24 число настало. Ти прокидаєшся від смс, що почалися бойові дії, до школи ти не йдеш сьогодні. Я не розуміла, запитую маму, вона говорить: сьогодні просто не йдеш до школи і все», — згадує дівчина.
Діана, ще одна випускниця, так згадує 24 лютого 2022 року: «Вранці я прокинулася доволі рано, ми живемо ще з дідусем і бабусею, в дідуся задзвонив телефон. Його чомусь не було вранці вдома, це десь була сьома ранку. Йому телефонують і кажуть, що почалася війна, його попросили піти щось на роботі вимкнути. Він працює у школі, з газом пов’язано — щоби все перекрити. І я така: ну як може бути війна 24 лютого? Ми вмикаємо телевізор, радіо — всі телеканали [повідомляють], що Київ бомблять, інші міста, все взагалі було страшно. Ти не знаєш, що робити, всім телефонуєш. Речі збирали про всяк випадок, щоб були. І до останнього моменту — вже як орки були під селом, у сусідньому, — в нас речі були напоготові, але ми не хотіли виїжджати. Та дідусь і бабуся нас вмовили, і ми в останній момент, за три дні до того, як орки зайшли, ми встигли виїхати».
Євгенія та її родина з села так і не виїхали. «Батьки думали, що кудись потрібно виїжджати, але не знали куди, за що. Якось наче змирилися з тим, що ось ми живемо так, поки там літають, бахкає. Ми навіть не вірили в те, що вони прийдуть до нас, навіщо ми їм?» — каже дівчина. Вона згадує, як в село зайшли окупанти, як вона бачила їхню техніку і танки та самих російських військових.
«Ми виходимо на ранок — і бачимо, що через город у сусідів стоїть танк. Ми думали, що це наші, але це були росіяни. По сусідству майже всі виїхали, вони ходили по тих будинках і брали їжу. Виходили з такими пакетами, набирали все. Їздили по городу. У нас була наша конструкція для малини, щоби підв’язувати її. Але вони якось потягли її за собою, і весь цей металолом був по нашому городу», — розповідає дівчина.
Дайджест NV Преміум Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів NV Підпишись Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю
«В один із днів ми були в підвалі, і чуємо стукіт, — згадує наймоторошніші моменти Євгенія. — Мій тато виходить, і росіянин каже: „Скільки вас тут“? Ми відповідаємо: четверо. Була я, мама, тато і старший брат. Вони сказали здати телефони, ми їм здали. Ми навіть не знали, що вони будуть забирати їх. Ми б могли підготувати якісь старі телефони, які в нас були, але ми не знали. В селі, в центрі були такі чутки, і всі готувалися, але ми не знали. Потім сказали: „Покажіть будинок“, і тато пішов показувати їм те, що в будинку немає зброї. Вони думали, що вона є у нас… Це згадуєш, і навіть не уявляєш, як ти це пережив, але якось було».
Євгенія також розповідає, як її родина переховувалася в підвалі, поки бойові дії за звільнення села не перемістилися зовсім близько. «Ти чуєш вибух, потім свист, і дуже сильний вибух. Ми вирішили перебратися у підвал до наших сусідів, у них був міцніший. У нас була просто земля, а в них були плити, був міцніший. Ти це пережив, якось нормально живеться, поки не згадуєш це все. Страшно пережити це знову…», — не стримує сліз Євгенія.
Діана, яка все ж таки виїжджала з села на період окупації, розповідає, як багато було чуток, що школа повністю згоріла. «Ми ще як повернулися в село через декілька місяців після окупації, то біля школи стояли два танки, там було видно залишки. Туди прилетіли снаряди — вони [окупанти] ховалися біля школи, влучило в танк, а в танку були снаряди і вони вибухнули, здетонували. Через це загорілася школа, вона почала горіти. Я знаю, що деякі люди пробували якось загасити полум’я, але все одно їх сил не вистачало», — розповідає Діана.
Вона згадує, як вперше побачила пошкоджену школу, повернувшись у Плоске. «Вийшли з автобуса, я дивлюся — перед школою дерево, воно таке обгоріле… Дивлюся, якісь уламки від машин ще були, тому що перед школою машини стояли, горіли. І потім я одразу ж ввечері на прогулянку — обдивилася, дивлюся — а воно все таке обгоріле. Це ще було набагато темніше, і тут стоять танки, ти дивишся, як, як? Рідне таке місце, серце болить…»
Діана провела журналістів NV по класах зруйнованого ліцею, в деталях розказавши, що раніше було на місці руїн. «Ось тут раніше знаходилася майстерня, тут стояли різні прилади, наприклад, швейні машинки, різні верстати. Можна було займатися. Якщо пройти і подивитися сюди, це приміщення — це музей. Тут була велика така стіна, завішана вся фотографіями з історії школи. Ось там уздовж стіни висіли різні сорочки, вишиванки, вся стіна. Ми ще їх допомагали розвішувати. Різні тумбочки, де лежали і монети різні, у нас там навіть зуб мамонта був. Це все колись було історією, можна так сказати, ось тут навіть залишилися уламки від старих машин для того, щоби шити. Ось одна, друга, ще таке дерев’яне, воно погоріло…» — з жалем згадує випускниця ліцею.
Євгенія додає: «Знаєте, ці жарти, щоб школа згоріла, щоб не ходили туди, — це було смішно тоді. Але коли ти бачиш і знаєш, що ще згорів такий новенький спортзал, де нещодавно зробили підлогу, так чекали всі… Також наш клас згорів, кабінет, де ще недавно поставили нові двері… Все це дуже прикро».
Діана розповідає і про знищений математичний клас: «Ми до нього настільки звикли, він у нас такий великий, просторий. Це математика, і ми знаємо, що це наш клас, ми там робили, що хотіли. У нас було дуже багато квітів, весь стенд — це квіти, різні горщики. Різні фігурки були математичні, трикутники різні, кола, паралелепіпеди… Воно різних форм — були старіші, новіші. Вони так красиво стояли в нас, постійно там пилючку протирали… Ми сумуємо, тому що ми знали, що це наше рідне місце, наше гніздечко, ми там звикли. Там наші парти, наші речі, наші тумбочки, наші схованки… У нас була шафа своя, можна так сказати, і хоч іноді в нас там був безлад, але все там зберігали, це була тільки наша шафа».
За словами Євгенії, після деокупації села школярі не розуміли, «чи буде школа і як 1 вересня підуть діти, чи не підуть, куди нас». «Говорили, що нас розселять по інших школах, розкидають, або всіх в якусь одну. І от як 11 клас, наприклад — кабінет згорів. Тоді сказали, що школа все-таки буде, і це було дуже радісно — те, що залишився один рік і донавчатися у своїй школі – це вже дуже добре», — каже дівчина.
Випускного у старшокласників взагалі не мало би бути, «тому що війна і батьки так вирішили», каже Діана. «Але за останній місяць батьки вирішили: потрібно хоча би щось мінімальне зробити. Ми взагалі були не в курсі, що батьки згодилися на це, але вже випускні стрічки ми собі замовили. Вони вже за місяць у нас лежали там…», — розповідає випускниця.
Євгенія досі не вірить, що останній рік школи, та ще й такий, вже позаду: «Коли я була маленькою і дивилася на тих одинадцятикласників, які вже дорослі люди, мріяла вже випуститися, стати також дорослою. Але ось коли це прийшло, якось ти не відчуваєш себе дорослою — ти дитина, не знаю. І якось не усвідомлюється, що ти 1 вересня не прийдеш уже до школи, а тобі доведеться кудись їхати, це якось не вкладається».
Діана, своєю чергою, відзначає: «Не знаю, це буде, напевно, трішки сумно, адже випускаємося зі школи, поріг школи вже покидаємо. Але такого, ось такого переживання нема. Все одно, мені здається, ми будемо спілкуватись із друзями, продовжимо спілкування, продовжимо списуватися. Можливо, не так часто, але в нас буде зв’язок».
Редактор: Інна Семенова
