Історія любові й надії. 25-річний воїн — про те, як закохався, пішов на війну, втратив обидві ноги, одружився і чекає народження сина
Поділитися:
Сергій Копищик, як і ініші пацієнти реаілітаційного центру прагне якнайшвидше повернутися до повсякденного життя та навчається новій професії. (Фото:Пресс-служба Superhumans)
Автор: Ольга Духніч
Старший солдат Сергій Копищик розповідає надихаючу історію свого життя і ділиться планами на майбутнє.
Старшому солдату 63-ї окремої механізованої бригади Сергію Копищику 25 років. Рік тому він пішов на війну, отримав важкі поранення під Снігурівкою Миколаївської області, довгий час знаходився між життям та смертю, втратив обидві ноги.
Вже декілька місяців він — пацієнт Superhumans, всеукраїнського центру з протезування, реконструктивної хірургії, реабілітації та психологічної підтримки. З перших днів тут Копищик дивує лікарів та пацієнтів своїм прагненням повернутися до життя здорової людини: наприклад, добре ходити почав всього на третій день після того, як став на протез, а це рекордно короткий строк.
Про війну, поранення, одужання та велику любов, яка допомогла йому подолати біль та відчаї, Копищик розповідає NV.
О 5 ранку 24 лютого я якраз їхав додому в Луцьк автобусом, і вже там із дзвінків рідних я дізнався, що почалася велика війна, по Луцькому аеродрому прилетіли ракети. Я послухав звернення нашого президента і замість додому поїхав одразу до військкомату у Луцьку. Там вже було багато людей, мене записали і сказали прийти наступного дня, 25-го лютого. Дома звичайно мама розпереживалася — паніка, сльози, нащо туди йдеш. Я кажу — як нащо? А хто буде воювати? На ранок нам сказали, що за ніч вже були формовані всі штурмові і бойові бригади, зараз поки що нових солдатів не потрібно — сидіть, чекайте. А потім в гучномовець питають: хто служив в АТО? В 14-ту бригаду було потрібно ще людей добрати. Якісь люди підняли руку, пішли, і я за ними. Вони вже стоять, їх оформляють, і я підходжу, свій військовий білет показую, а я «строчку» служив в Києві, був пожежником, якраз демобілізувався 21 травня 2021 року. Мені кажуть: пожежника нам не треба, тільки тих, хто має якийсь бойовий досвід. Я кажу: знаєте який в мене бойовий досвід — ого-го, я дуже вмотивований. Не знаю як, але я їх вмовив. В 14-ту бригаду я так і не потрапив, але мене відправили в 63-тю бригаду, де я і служив.
В нас в сім’ї тато воював в АТО, в 2016 повернувся, мені тоді 16 років було. Я і з його розповідей та й сам розумів, що Батьківщину треба захищати, що ми вже 100 років за неї боремося. Але якось так все йшло, що в 2022 році мені здавалося, що вже все буде так завжди, всі ці «ЛДНР», ми якось всі призвичаїлись з цим жити. І тут раптом війна, за декілька днів мені мало виповнитися 24 роки. І я подумав: дорослий хлопець, не сказав би, що дурний, трошки розбираюся в тому, бо я для себе вивчав і тактику, і озброєння, і це все мені було цікаво. То, я думаю, з мене буде користь там. Я повинен захищати Україну, дома я не висиджу, мене якби закрили в чотирьох стінах і нікуди не випускали, то я тунель прорив би, аби піти.
Дайджест головних новин Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів NV Підпишись Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю
Перші дні війни дають дивні відчуття. Страх і одночасно якийсь адреналін, збудження, якісь змішані емоції, і страшно, і одночасно не страшно. В квітні нас з півночі перекинули у Миколаївську область, а там одразу почалася канонади. За тиждень часу ти вже більше не ховаєшся від кожного звуку, за місяць часу ти вже можеш по звуку пострілу почути, хто стріляє, що то летить — град, міна, танк, САУ, варіюєш свою реакцію під те, звідки воно стріляє, чи воно сюди летить, чи не сюди. Тобто за місяць часу ти вже звикаєш, і це найсмішніше і найстрашніше одночасно, починаєш ігнорувати загрозу. На війні це погано, не те, що треба, щоб у тебе страх постійно був, але треба триматися інстинкту самозбереження, але цей інстинкт може зникати.
Поранення я отримав в липні під Снігурівкою, це між Миколаївською та Херсонською областями. Наша основна задача полягала в тому, щоб утримувати позиції, не пустити кацапів вперед. Ми стояли на опорних пунктах — наша лінія, а за і кілометр попереду вже ворожі війська стояли. Десь о 9-ій годині почався артобстріл, ми вирушали на позиції, я і ще два моїх товариша, які загинули в той момент, коли я отримав поранення. Ну і почався артобстріл, і по нам щось прилетіло. Я не пам’ятаю, що, як, і як так трапилось, що я був єдиний, хто вижив.
Мені тоді одразу відірвало ліву ногу, були важкі поранення правої, взагалі було багато уражень. Я провів тоді у лікарнях три місяці. Під час лікування стало зрозуміло, що праву ногу теж не вдасться зберегти. Було важкувато це все усвідомлювати, але мені дуже допомогла моя дівчина Світлана, рідні також допомагали. Світлана створила вайбер-чат для рідних, ми знімали якісь відео свого життя, накладали музику, рідні щось знімали, це дуже допомагало, бо життя продовжується. Я взагалі по життю позитивна людина, тому я не думав багато про те, що зі мною сталося, а про те, як я буду діставатися різних місць, рухатися по життю, шукав і продумував різні варіанти, стало зрозуміло що можна протезуватися.
Мені дуже допомагала Світлана, вона теж була про майбутнє, ми разом шукали як подолати цю ситуацію.
Важливо бачити в пораненому людину, здатну на гумор, готову говорити про майбутнє. Не треба прилюдно жаліти людей, які втратили кінцівку, це не допомагає. І тут в Superhuman центрі, і в лікарні ми, поранені, підтримуємо один одного з гумором, з жартами. Це нормально. У нас тут і лікарі жартують, і всі живуть майбутнім, це дуже здорова атмосфера, вона тебе тримає.
Ветеранам потрібна повага, визнання і відношення на рівних, цього достатньо. Я часто жартую зараз, що можу собі взуття вибирати, яке захочу, бо ж раніше це проблема була. І це теж нормально. Мені дуже хотілося б щоб і батьки дітям пояснювали, що відбувається з людиною, що втратила кінцівку — я часто бачу, що діти з цікавістю дивляться, а батьки на них шикають, соромляться. В нашому суспільстві, на жаль, таких людей буде дуже багато після війни, ми маємо як суспільство виробити нормальне відношення, з повагою, визнанням.
Зі своєю майбутньою дружиною ми познайомилися на святкуванні 2022 року, ми були в різних компаніях, але одне одного помітили, почали спілкуватися. Але в мене якісь мої таракани були, поспілкувалися місяць — і затихло. Вона сама мені написала вже після 24 лютого, дізнавшись, що я на фронті. І тоді ми вже якось знову почали спілкуватися щільно. Потім сталося поранення, телефон був повністю розбитий, екран не працював, але я якось додзвонився до батьків і до неї і сказав, що ось біда сталася, мене поранило. Вона приїхала до мене разом з моїми батьками одразу, як мене перевели з реанімації, і залишилася. Весь цей шлях ми разом пройшли. Я вже тоді зрозумів, як мені пощастило. Хотів освідчитися їй після протезування, а потім подумав — чого тягнути, не треба гальмувати, треба діяти. Одружимося й будемо далі жити як сім’я.
Я освідчувався, пересуваючись на візку, в її хаті декілька сходинок, то мені хлопці допомогли піднятися. Я так на фронті в окопах не хвилювався, як тоді, коли освідчувався. Ми були в вишиванках, все це друзі знімали на відео, і воно потім в ТікТоці набрало три мільйони переглядів. Мені здається, це важливо, щоб люди з ампутаціями бачили, що життя триває, що є майбутнє після втрати кінцівок. Там було багато реакцій, на жаль, росіяни наскаржилися на відео, його знесли разом з аккаунтом.
Найскладніше — навчитися ходити правильно. Я через три дні встав на протези, кажуть, це дуже рано. Але я хочу ходити, бо я вже спланував, що мені треба в житті, куди й до чого йти. Коли в тебе свої ноги, ти не задумуєшся над тим, що кожен крок — це така складна сума мікрорухів, ти маєш подумати, куди вести ноги, як зігнути коліно, як поставити п’ятку, потім — носок. Коли в тебе два протези, це складніше, мозок має навчитися посилати правильні повідомлення м’язам. Перші дні я проходив два-три кроки і падав від напруги, зараз я вже досить далеко заходжу по території центру, залишилося виробити автоматизм та витривалість.
Сергій та Наталія одружилися ще до того, як Сергій розпочав протезування, а зараз очікують на первістка. / Фото: Пресc-служба Superhumans
В мене дуже конкретна ціль — навчитися ходити до серпня, в серпні народиться наш синочок, і я хочу сам тримати це щастя на руках, ходити з ним. І я знаю, що вже точно до серпня буду ходити. Багато тренуюся. Звичайно, і життя змінилося, я розумію, що вже не зможу працювати біля станка 12 годин, тягати залізо, як раніше. Зараз засвоюю професію веб-дизайнера. Чесно скажу: дуже складно дається, але мені цікаво. Ну, і я багато думаю про майбутнє. Важливо планувати, шукати можливості. Я знаю, що зможу водити автомобіль, вже звичайно на ручному управлінні, але зможу.
В мене з’явилися нові мрії. Як вже стану на протези, як закінчиться війна, я дуже хочу подорожувати з родиною світом, бачити як люди живуть в інших країнах. Для мене тепер життя має особливу цінність: якщо хтось раніше хотів якісь собі айфони, то після того, як тобі дали другий шанс на життя, воно стає дуже цінне в простих речах. Тож я хочу дивитися світ і дивитися як зростають наші діти, звичайно, в Україні, що перемогла.
Ще я багато думаю про світ за межами реабілітаційного центру. Ми, як країна, ще не дуже готові до майбутнього, де буде багато людей з ампутаціями. З милиць, візка, протезів ти інакше дивишся на всі ці сходинки, підйоми, спуски. Я дуже сподіваюся, що український бізнес вже зараз буде думати про людей, які хочуть але не можуть користуватися послугами закладів, куди неможливо дістатися. В нас іноді навіть такі лікарні та аптеки є. Це те, що варто виправляти.
