Коли росіяни вперше скинули маски. Відверті спогади учасників боїв за Іловайськ, з яких почалось відкрите вторгнення армії РФ до України
Українські війська на сході України 30 серпня 2014 року (Фото:AP / Sergei Grits)
Автор: Євгенія Корольова, Максим Бутченко
Чому українські сили опинились в Іловайську, як вони вперше зіткнулись з кадровими російськими військовими та повірили їхнім обіцянкам, і до чого це все призвело, — NV поговорив з безпосередніми учасниками найбільш болючішої для України військової операції часів АТО.
«В нас не було зброї, їжі, води, та й людей, які можуть тримати зброю, майже не залишилось», — цим спогадам, якими з NV поділився Олександр «Чуб» Дейнега, колишній боєць добровольчого батальйону Донбас, нині буде вже 10 років.
Саме у такому стані опинився підрозділ Дейнеги в останніх числах серпня 2014 року під сумнозвісним Іловайськом — нині окупованим східним передмістям Донецької агломерації.
Той серпень мав принести тріумф ЗСУ на сході країни у боротьбі проти тих, кого тоді називали озброєними проросійськими сепаратистами.
Тоді вперше Кремль так відкрито та зухвало застосував свою регулярну армію на сході України, — 45 тис. особового складу, до 160 танків та близько 1400 бойових машин піхоти (БПМ) і бронетранспортерів (БТР), а також 192 бойових літаки та 137 вертольотів.
Через це української піхоти виявилось у 18 разів менше, ніж росіян та терористів разом, а танків — в 11 разів менше за наявні ворожі машини.
В Іловайському котлі опинилися до 1,3 тис. українських військових.
І тоді ж Путін особисто став організатором воєнного злочину. У ніч з 28 на 29 серпня диктатор звернувся до «сил ополчення» із закликом відкрити гуманітарний коридор для військових України, що опинилися в оточенні. І о 8:15 українські підрозділи організованими колонами почали рух із міста за попередньо домовленими з російською стороною маршрутами. Спершу вони безперешкодно рухалися повз ворожі укріплені позиції, проте через деякий час російські війська відкрили вогонь, розстрілявши українців на марші.
Відповідно до даних Національного військово-історичного музею, в боях під Іловайськом 7—31 серпня 2014 року полягло 368 українських бійців, 18 вважають зниклими безвісти. Це стало найбільшою одночасною втратою для України за всі часи АТО.
А 29 серпня, коли під Іловайськом були понесені найбільші втрати, стало офіційною датою, коли в Україні вшановують пам’ять захисників країни.
«Ми знали, що навколо нас вороже кільце, але не думали, що воно стане настільки щільним»
Олександр Дейнега, позивний Чуб, колишній боєць добровольчого батальйону Донбас (2-й батальйон спецпризначення НГУ Донбас). На момент подій в Іловайську був командиром першого відділення першого взводу першої роти батальйону Донбас:
«Навесні 2014 року я дізнався про створення добровольчого батальйону Донбас і відразу доєднався. Пройшов вишкіл, і вже з 1 липня моя рота була в зоні бойових дій.
Спочатку звільняли Слов’янськ, після цього був Бахмут, Попасна, Лисичанськ, проміжні села. І так потихеньку ми добралися до Іловайська”.
«Про операцію в Іловайську не було відомо жодних деталей.
На той момент ми розташовувалися в Кураховому. Особовий склад підняли за наказом, сказали, що у нас вихід десь на 2−3 доби, з собою взяти все необхідне.
Але поки ми зібралися, поки виїхали, то до самого Іловайська в першу добу так і не доїхали. Дорогою встали на ночівлю в одному з населених пунктів.
Якщо 10-го ми заходили в місто головною дорогою [з боку села Многопілля, що на південь від Іловайська] — прямо в лоб на їхні блокпости, то в другий наш захід ми зробили чималий крюк в 12−17 км, а може і більше [в бік селища Грабського, на захід від Іловайська].
Заходили через приватний сектор, де опір був набагато меншим.
На школі, яку ми потім зайняли, стояла ворожа мінометна батарея, але наші кулемети відпрацювали по ній з Придорожнього [селище в передмісті Іловайська].
В місті ми відразу зайняли будівлю школи та приватний сектор по периметру, виставили опорні пункти. Тобто це була територія радіусом до 5−7 км, яку ми контролювали”.
«Коли ми до цього брали Попасну, до нас прикомандирували [бронетранспортер] БТР-80. В Словʼянськ ми заходили разом з [бронетранспортером] БТР-4. А от в Іловайськ ми йшли, грубо кажучи, своїми силами.
З тої підтримки, що я бачив на власні очі, то можу сказати лише про 120 мм міномети у передмісті Іловайська, які працювали по опорних пунктах ворога.
У нас в батальйоні була стрілецька зброя, кулемети, «зушка» [радянська 23 мм парна зенітна автоматична гармата ЗУ-23], один БТР, в якого постійно перегрівалися двигуни. Також були РПГ і протитанкові ракетні комплекси Фагот. Але з Фаготами насправді був окремий підрозділ, і я не пам’ятаю, щоб вони використовувалися”.
«Іловайськ розділений на дві частини залізничними коліями. Ми мали взяти залізничний вокзал і перейти на інший [східний] бік міста. Задача була така, що ми як штурмовий батальйон відтісняємо ворога, після чого заходять Збройні Сили з технікою й ставлять опорні пункти та блокпости.
Наступними днями ми дійсно пройшли далі через колії, втрачаючи особовий склад у важких боях. Ми звільнили якусь частину міста, зачистили її та чекаємо, що зараз зайдуть ЗСУ з технікою. Але ніхто не зайшов, і нам прийшлось повертатися за ці залізничні колії на «свою» половину міста. Бо ми ж штурмовики, ми не можемо стояти там і утримувати весь район.
Ворог також закидав свої ДРГ в той периметр, де ми стояли. Тобто вони вночі заходять, а вранці ми ведемо з ними бій і відтісняємо назад. Відпочили — і зранку нова зачистка.
Лінія нашого фронту постійно «дихала».
Всі бої були складними. Я зазвичай кажу: будь-який бій йде за планом до першого пострілу.
Найгірше — це friendly fire [«дружній вогонь» або «вогонь по своїх»], коли є втрати через вогонь від суміжних українських підрозділів. Це завжди психологічно, морально дуже тисне”.
«Ще десь тиждень після того, як ми зайшли в Іловайськ, нам доставляли провізію, а ми натомість вивозили своїх поранених. Але в якийсь момент це закінчилось.
Ми залишились без змінного одягу, без їжі. Вже лазили в голубятні й готували з голубів собі поїсти. З водою також були проблеми. Але завдяки волонтерам в нас були знезаражувальні пігулки, ну й ми знаходили колодязі біля будинків, а в льохах брали компот. Хоча цього все одно не вистачало”.
«25 чи 26 серпня була остання спроба вивезти поранених військових з Іловайська. Але вже не вдалося цього зробити. І коли ця евакуаційна група повернулася, то ми зрозуміли, що знаходимось в оточенні.
В нас не було подальшого плану, але всі трималися бодрячком. В нас було достатньо зброї та БК, плюс ми вже знали місцевість, могли й далі видавлювати ворога. До того ж ми продовжували очікувати, що до нас підійде підкріплення.
Командир нашої роти дав наказ відступати у бік хат в Червоносільському. Колона почала підтягуватися до цих будинків прямо через поле.
Ми змогли закріпитися та зайняли кругову оборону. Там ми протрималися ще 36 годин”.
«В якийсь момент стало зрозуміло, що підмога йшла-йшла і не дійшла. І вже не дійде.
Незабаром в нас було десь 70 поранених людей, які не могли тримати зброю.
Росіяни теж були виснажені. У нас навіть була домовленість позбирати на полі бою своїх «двухсотих» [загиблих].
Зрештою в нас закінчились БК [боєкомплект]. Тобто, по-перше, у нас не було чим відбиватись, а по-друге, росіяни попередили, що отримали наказ більше не «гратися» з нами. В них там стояла дивізія з Нонами [120 мм самохідна десантна артилерійська установка], а також [реактивні системи залпового вогню] Гради, тож вони могли просто стерти село з лиця землі.
Російський підполковник з позивним Ліса, який вів з нами перемовини, дав слово офіцера, що якщо ми здамося в полон, то наших поранених евакуюють на територію України. Нас же обіцяли відвезти в так званий ротаційний табір в Криму для фільтрації, а потім передати Україні.
В нас не було зброї, їжі, води, та й людей, які можуть тримати зброю, майже не залишилось.
І 31 серпня ми склали зброю. Нас було десь 120−130 людей, це без поранених.
Поранених вони, як і обіцяли, передали українській стороні.
Решту завантажили в цивільний транспорт і повезли. Вже дорогою ми зрозуміли, що їдемо у Донецьк, а не в Крим”.
«Я провів в полоні в Донецьку 4,5 місяці.
Були й допити, й побиття, й знущання. За цей час мене водили начебто на «розстріл», була й промивка мізків у дусі «ми єдиний народ» і тому подібне.
Від рідних стали приходити передачі, хоч і розполовинені охоронцями, але все ж щось доходило.
Я попав в такий перший найбільший обмін, який відбувся перед новим роком”.
«Ми тоді ще не дозріли до того, щоб стріляти росіян при першій зустрічі»
Дмитро, позивний Буря (говорив з NV на умовах анонімності, тому своє прізвище він попросив у публікації не вказувати); на час Іловайської операції — командир механізованої роти 28-ї мехбригади ЗСУ:
«Ці події не важко згадати, незважаючи на те, що пройшло багато часу. На початку серпня 2014 року ми отримали завдання й зайшли в Амвросіївку [неподалік від кордону з РФ, розташована на дорозі, що веде до російського Таганрогу] — це десь біля 30 км [на схід] від Іловайська. Я тоді був командиром роти у званні капітана. В нашому розпорядженні були БМП, БТР, тож пару днів побули в Амвросіївці, а потім нас перекинули на Кутейникове [на південь від Іловайська]. Знову таки — це ближче до Іловайська — 16 км по трасі. Тобто ми прикривали дорогу з півдня й потрапили туди 10 серпня».
«Ми зробили опорний пункт, а потім розділились. Просто для розуміння — ми кожного дня отримували якесь завдання. Я, наприклад, викопав за дві доби ротно-опорний пункт у Кутейникове, потім один взвод у мене пішов під Благодатне [на схід від Кутейникове], там з „правосеками“ сиділи, висоти охороняли. А один взвод залишався у Кутейникове. Ще з одним взводом я „колесив“ по області – спочатку потрапили до 79-ї бригади, коли звільняли населений пункт Маринівку [ще далі на схід, біля Савур-Могили] прямо на кордоні з Ростовською областю. Це селище не звільнили, але отримали новий наказ — з частиною роти направився до Савур-Могили, де були важкі бої. Й потім знову наказали повернутися на Кутейникове».
«Наказ був йти на блокування дороги Кутейникове-Іловайськ. Щоб з Іловайська ніхто не зайшов до наших з тилу. Після того через мене, через мої бойові порядки постійно заходили в це місто добровольчі батальйони ЗСУ. Той же самий піхотний 39-й батальйон, батальйон Донбас та решта».
«Головні події розгорнулися з 24 серпня. Тоді в Києві на 10 годин почався парад, а у нас в цю годину російська техніка зайшла в сусідню посадку. Ми тоді розташовувались зліва у Кутейникове — там від газової станції до елеватора я організував круговий ротно-опорний пункт».
«Вже тоді постійно були обстріли із російської артилерії, із РСЗВ (Урагани, Гради). Нас лупили з восьмої ранки до восьмої вечора. Перерви тільки на обід. А того дня, в День незалежності, росіяни йшли колоною з боку Старобешевого [розташований на захід від Кутейникового]. Це була 76 псковська [повітряно-десантна] бригада. До цього ми бачили російські війська тільки на території Ростовської області. Нам було заборонено туди стріляти, тому що на той час було АТО, та ніхто не вірив, що з російської території по нас стріляють. Це не дивлячись, що ми відео [обстрілів з боку РФ по українським військам] відправляли, але нам ніхто не вірив».
«По класиці зайшла колона. Попереду йшло два танки Т-72, з новою фарбою. Ми ще думали, що це після параду їдуть українські танки й вони йдуть на підмогу. Нас все «годували», обіцяли, що вже допомога прийде. Потім росіяни стали заходити на БМД-2 [бойова машина десанту]. А оскільки я кадровий офіцер, то знав, що в нас БМД-2 в Україні є тільки у 25-ї бригади, яка була відведена на інший напрямок. Тобто я зрозумів, що це росіяни — їх було там десь 150 солдатів.
До нас заходила ротно-тактична група від 12 до 16 одиниць бронетехніки. Плюс техніка забезпечення, скажімо, КАМАЗи”.
«На той час, на 24 серпня, наші втрати складали шість військовослужбовців вбитими і 16 поранених. Але техніка була знищена майже вся — у мене з роти лишилося тільки три БМП».
«Коли російська техніка зайшла в найближчу посадку, почала маскуватися, я пішов дізнаватися, хто це. Знову такі, тоді були проблеми зі зв’язком та розвідкою, тому нічого не було зрозуміло. Пішли, подивилися — москалі. Вони здивувалися, що ми там знаходимося, бо їм сказали, що нас там теж немає. Я спитав: «Ти звідки?». Він відповідає, що з Анапи. Я кажу: «Так ти не з України». Росіянин відповідає «так» і також запитує, звідки ми. Я кажу, що з Одеси. Він раз — на мене дивиться. «Нам сказали, что вас здесь нету». Потім такий каже: «Ну, хорошо, я буду докладывать своему начальству, что вы тут есть». Я кажу: «Ну, доповідай, я своєму теж». Вони розвертаються і знову поїхали.
Але під вечір почався шалений обстріл. У мене, до речі саме цього дня були крайні втрати — офіцери та солдати загинули від цих обстрілів”.
«Наступного дня до нас підкатилась 51-а механізована бригада на чолі з Михайло Драпатим [нині – бригадний генерал, командувач ОТУВ Харків] – вони поставили пушки там, звідки прийшли російські танки. І ми чекали ще півтори доби. З 26-го я знову поїхав на Многопілля. Бо я там знав багато своїх побратимів, сказав, що, пацани, там «вже москалі прямо на нас дивляться».
А в мене обороняться особливо не було чим. По людським втратам майже все було нормально, а по озброєнню і зброї вже було сумно. Залишився один гранатомет на роту. Три БМП, з них тільки одна стріляла, і набоїв вже не було. Доповідав всім кому тільки можна було. І після чого отримав наказ — відкатитися в сусідню посадку. Ми перемістилися в іншу посадку, а той квадрат, де раніше стояли, росіяни просто стирали землю в порошок”.
«29 серпня була дана команда на відступ з цього району, — одночасно виходили наші війська з Іловайська. Я дав команду, ми почали відходити десь о другій ночі, а обстріл почався десь о четвертій ночі. З цікавого: лупили мою колонну зліва, справа, але по центру чомусь не попадали. На той час я думав: дай Бог там не залишитися, не залишитися без ноги, не поїхати інвалідом».
«Радіозв’язку, як такого, взагалі не існувало, у нас були погані китайські рації, які „добивали“ максимум на 7 км. Бо це куплялося за власний рахунок. Потім ми намагались зв’язатися з побратимами, що опинились в оточені, по телефонному зв’язку. Але мобільний зв’язок не працював, — тільки коли на якусь гору вискочиш. На „бехах“ (БМП) їздили в штаб, узнавали, що вони живі чи не живі, доповідали обстановку».
«Як висновок, можна сказати, що звісно росіяни порушили кордон й нахабно увійшли на територію України. Але з нашого боку тоді була погана організація взаємодії між підрозділами, які і обороняли, і наступали. Ми могли отримати наказ поставити блокпост, проїжджаєш, а він вже стоїть. «Пацани, що ви тут робите?». «Стоїмо на блокпості». «Так і у нас було завдання тут виставити блокпост».
«Було суцільне нерозуміння фронту, де він знаходиться, як він рухається. Тоді в одній посадці міг стояти ти, а через посадку російські сепаратисти, а ще через дві посадки російські артилеристи. Тобто розуміння ніякого не було й тому такі трагічні наслідки».
«Й ще додатково, — ми тоді ще не дозріли до того, щоб стріляти в росіян при першій зустрічі, бо щоб це усвідомити був потрібен час. Вже згодом все стало на свої місця: Росія почала війну з нами ще з 2014 року й ми це бачили на власні очі».
