Кричати не можна говорити. Як знайти мову, щоб говорити про досвід окупації
Поділитися:
Громадська організація «Українська асоціація культурологів»
Минулоріч на одному із заходів ICOM* зацікавлена й співчутлива західна кураторка запитала: «Ніяк не збагну, у чому ваша проблема з окупацією? Це якась така українська націоналістична затятість? Ви ж могли б поміняти прапори й просто платити податки іншій державі — стільки життів було би врятовано!»
Спершу я розгубила слова від обурення цією наївною простотою, та за останнє десятиліття у культурній адвокації товста шкіра відповідного категоріального апарату наростає захисним щитом. Вчишся реагувати так, аби це не було застосовано проти тебе ж: «То ж розкажіть про свій досвід окупації», прохаю, ховаючи націоналістичну затятість, як козир у рукав, на пізніше.
Пізніше, уже на відкритті виставки «Небачена Сила» в Українському Домі**
18 травня 2024 концептуальна мисткиня Алевтина Кахідзе провела перформенс «Конструювання політичної правди», пропонуючи помізкувати про ту ж саму проблему з позицій туриста, медіатора, бійця та садівника. На місці французького туриста виявився дуже освічений пан, що переконливо переказав переваги окупації, щоправда замовчуючи гасло «Німці за все заплатять!», що охопило усі прошарки французького суспільства й протрималось до Другого Комп’єнського перемир’я. Окрім того, у залі було кілька чехів, що нагадали про практику неспротиву, яка рятувала їхню країну від руйнувань упродовж століть. Той же знаменитий Чеський Крумлов, містечко, що за свою історію не раз опинялося під владою різних держав: Австрійської імперії, Австро-Угорщини, Чехословаччини, Німеччини, та залишилося недоторканим. Довелося йти ва-банк й нагадати про радянські танки на празьких вулицях 1968-го. «Це — інше», моментально парували вони. «Так от, у нас саме це інше», мусіла сказати я.
Ці послідовні ситуації оголили те, що видавалося б нам самоочевидним: адже у приватних бесідах українці досі бояться лише двох розвитків ситуації — ядерної війни та окупації***. Невідомого, і на жаль, надто відомого, причому віками. Та наше очевидне для інших таким не є. Уява часто ламається в моменті надто стрімкого наближення небезпеки — це як ми відмовляємось вірити, що усі оці сміливі, красиві, відчайдушні й віддані люди на фронті, якими сповнені наші серця й стрічки друзів у соцмережах, можуть померти. Нам якось всупереч логіці і статистиці хочеться вважати, що з ними це не станеться. Так само й людям мірою віддалення — географічного чи суб’єктивного — від окупації, не хочеться уявляти цю можливість. Я розмовляю про це із подругою, вона редакторка серйозного столичного видання, досвідчена й сильна. Звіряється: «Лише нещодавно, може, місяць чи два тому, я перестала носити із собою капсулу, якою могла б заподіяти собі миттєву смерть у випадку окупації. Київщину було деокуповано у квітні 2022, та мені зайняло понад два роки перестати це планувати і уявляти». У мене немає персонального досвіду окупації, і я намагаюся уявити разом із нею. Хочеться запитати про капсулу, але більше ми про це не говоримо. Трохи мовчимо з поваги до її інтимного звіряння і далі жартуємо про те, як дешево тепер орендувати київські пентхауси на горішніх поверхах через загрози прильотів, хто б міг подумати — таке швидке красиве життя. Поруч сидить британський колега і, здається, думає, що ми не зовсім в порядку.
Ми звикли говорити, що наш новий порядок воєнного часу інший і слід прийняти «нову нормальність», в якій є місце насиллю, втратам, блекаутам, відсутності води чи інтернету. Місце злості й нелюдській втомі. Ми плануємо робоче навантаження із урахуванням особистих зривів і блекаутів — усі втомились і життя на межі й поза нею відбилося на обличчях, сімейних станах і кар’єрних планах. І навіть цей досвід — все ще замало, аби уявляти досвід фронту чи окупації, навіть коли ми слухаємо і читаємо, нехай і щодня.
У межах роботи кураторкою проєкту «Втрачене дитинство» у Меморіальному музеї «Територія Терору» у мене був один із улюблених героїв, Степан Притула, який пережив депортацію у 1945 та 1947, коли мав 11 і 13 років. Ще кілька років тому цитата з його інтерв’ю: «Війна як приходила, я акурат сидів на вишні, чи то грушка була» видавалася чимсь геть сюрреалістичним у сучасному світі сучасної України. Кілька місяців тому я розмовляла із хлопчиком із Херсона у одному із європейських центрів для українських біженців і він сказав: «Коли розпочиналася війна, я бавився у хованки й сидів на вишні». Мене пройняло до мурашок. Видавалося, що історія щойно пройшла повний цикл і завмерла на отій саме вишні, Херсонщини чи Львівщини. У 1945 чи 2022, майже століття по тому, ці два хлопці зустрічаються у циклі насилля, спровокованому тим самим чинником — мовчазномим дозволом агресорові чинити його злочин.
У «Території Терору» ми знали, що таке війна та терор, це входило до наших посадових обов’язків. Нічого із того, що ми чули із окупації, не було для нас новим — усе це вже колись було: тортури, знущання, залякування, відсутність будь-яких моральних перепон для вчинення насилля й наруги. Новою стала реальність усього цього жахіття тут і тепер.
Відтак, одним із найважливіших результатів виставки в Українському Домі для мене було дізнатися, що дехто з тих жінок, що безстрашно поділилися своїми історіями з тимчасово окупованих територій, почули свої історії на Радіо «Культура», бо ж воно сягає біля 40 км углиб. Це страшенно мало кілометрів, але неймовірно цінне досягнення. Їхні слова «ми були почуті» вартували усіх зусиль, але цього недостатньо. Самих слів недостатньо. Ми лише починаємо налагоджувати ушкоджений зв’язок.
Ось є два містечка на Сумщині — Охтирка й Тростянець, про які записано два епізоди проєкту «Поранена культура» Музейного кризового центру та Муніципального музею «Територія терору». Тростянець було окуповано, Охтирку ні. «Летіло» по Охтирці в тому числі й з Тростянця — музей всередині геть зруйновано. Музейний комплекс Тростянця понівечено в інший спосіб. Окупація залишила свої сліди і в вигляді листа окупанта, і в сумбурних оповідях мешканців, які подекуди не витримують взаємного факт-чекингу, та найгірше — у взаємній напрузі, яка висить поміж ними невидимим тягарем та не має мови й простору, аби бути висловленою. Як ми сьогодні відчайдушно шукаємо мову втрати — як говорити із тими, хто переживає її саме зараз, у гострій стадії, із тими, хто переживатиме відтепер завжди — втративши побратимів, рідних, кінцівки, безтурботність мирного життя, життя як таке, так нам потрібна мова «після окупації». Тому що інколи легше сором’язливо замовчувати, або життєствердно «призабути і жити далі» — «ми хотіли жити з людьми, а не боятися їх» (цінне почуте на одному з публічних обговорень).
Почути — ось наше перше завдання. Зрозуміти — наступне, іще складніше.
Та відкладати на потім у нас немає розкоші. Дістаю з рукава карту національної затятості: моя баба усе життя ненавиділа мою маму, бо син «москалиху узяв» (хоч воно і не так, та донька радянського військового — таки донька радянського військового). Мама єдина доглядала її, коли та була уже геть літнього віку й дуже хворіла. Вони так ніколи й не поговорили насправді. Бо для цього не існувало мови. І це — мій найбільший страх сьогодення, окрім екзистенційного питання самого нашого існування. Що ось ця відсутність мови, властивої термінології, самого навику говоріння, безпечного для нього простору, так і не сформується. Що ми турбуватимемось одне про одного, бо інакше не можна, але залишатимемося у цьому непроговореному просторі ненависті й образи.
У іншій музейній історії, із проєктом #НЕПОЧУТІ: О (ПРИ)ЛЮДНЕННЯ ІСТОРІЇ, значна частина респондентів звіряється наприкінці, що діляться своєю історією уперше в житті. Їм усім добряче поза 80. Раніше це було небезпечно, мовчання могло слугувати захистом рідних, засобом збереження кар’єри чи запорукою існування професійного життя загалом. Тому говорять уперше, понад півстоліття по тому.
Хоча, ймовірно, спочатку доведеться викричати біль. Через експоновані на виставці двічі врятовані скривавлені вишиванки із бібліотеки Станіслава, що на Херсонщині, через «Голуба миру» Сергія Захарова, який до самого відкриття виставки його завершував, через інсталяції Марії Куликовської та наш спільний втрачений «Пляж» Юлії По й Лії Достлєвої. Болюче реалістичні фото й кримський куточок Еміне Зіятдінової та плиточки Юлії Данилевської. Через шизофренічний лабіринт «вдавання» кримського медіахудожника Антика Данова, свідчення хоробрих Мавок із окупації чи історії відчайдухів «Жовтої Стрічки», які ще не можна цілком оповідати. Роботи Діани Берг, яка говорить мовою окупованих тричі, з Донецьку й Маріуполя.
Через розмови, на які запрошують тих, хто свідчить обов’язково від першої особи — про досвід життя і опору, творення під окупацією, про те, як жити після і які перші кроки слід зробити просто вже, та яка роль і відповідальність культурних інституцій — саме тих, кому варто би цю мову намацувати****.
Але я все ще дуже боюся, що зчепивши зуби у черговому ривку виживання це може і не вдатися, бо моя баба з мамою так і не поговорили. Найгірше, що я ж її розумію.
Ольга Муха, канд.філос.наук,
аналітикиня культури й кураторка
* International Commission of Museums
**Виставка «Небачена Сила», присвячена ненасильницткому спротиву українців на тимчасово окупованих територіях, проходила в Українському Домі у травні-червні 2024.
***При тому, українці мають один із найнижчих рівнів страху перед ядерною загрозою, згідно опитування соціологічної групи «Рейтинг» для Інституту досліджень Gallup International (2023): https://ratinggroup.ua/research/ukraine/yaderna-zagroza-doslidzhennya-rejtingu-z-gallup-international.html
**** Ця стаття була створена за підтримки проєкту Агентства США з міжнародного розвитку USAID «Зміцнення громадської довіри (UCBI)». Вміст цього продукту є виключною відповідальністю авторів і не обов’язково відображає погляди USAID чи уряду Сполучених Штатів.
