«Ми бачили мільйони знищених книжок». Як повернути українську освіту на окуповані території, де подекуди її немає вже 10 років
Національний EdCamp Точка стійкості 2024 (Фото:Микола Карпенко)
Найбільш проблемними питаннями майбутньої освітньої реінтеграції тимчасово окупованих територій є фізична і когнітивна деокупація, колаборантство і можливості для збереження контакту з дітьми. Такого висновку дійшли учасники дискусії щодо освітньої політики з реінтеграції українського учнівства, яка відбулася на Національному EdCamp Точка стійкості 2024.
Авторка тексту: Галина Ковальчук
У відновленні національної освіти на окупованих територіях у повоєнний час Україна зіткнеться з наслідками системного насадження освіти Росії. Характерні для неї масована антиукраїнська пропаганда та мілітаризація мають значний вплив на учасників і учасниць освітнього процесу.
«Українські території, деокуповані восени 2022 року, дають нам дуже багато даних про те, як тривала окупація дозволила туди зайти системам держави-агресорки — і системі освіти, і системі охорони здоров’я», — розповіла Тетяна Гавриш, юристка, керуюча партнерка юридичної компанії ILF, директорка зі стратегічного розвитку фундації Здорові рішення, голова опікунської ради ГО ЕдКемп Україна, модераторка панельної дискусії щодо освітньої політики з реінтеграції українського учнівства, що відбулася на Національному EdCamp Точка стійкості 2024.
Досвід деокупованих територій став підґрунтям для вироблення освітніх політик щодо реінтеграції, втім окупація триває для значної частини учасників освітнього процесу. За даними Міністерства освіти і науки України, на тимчасово окупованих територіях (ТОТ) перебуває 901 заклад загальної середньої освіти. Як зазначає Центр громадянської просвіти Альменда, на цих територіях мешкає понад 1,6 млн дітей, з них 615 тис. — шкільного віку. Чим довше триває окупація, тим більше на них впливає російська освіта. Тож буде необхідним великий комплекс дій, який охопить не лише відбудову мережі закладів, зруйнованих та пошкоджених внаслідок бойових дій, а й впровадження українських освітніх програм і складну роботу з людьми задля протидії пропагандистському впливу.
Стратегії деокупації освіти
Сергій Бабак, народний депутат, голова комітету з питань освіти, науки та інновацій Верховної Ради України, описав загарбницьку освітню політику росіян на окупованих територіях як «системну роботу». «Мені здається, що росіяни досить довго до цього готувалися. Вони чітко знали, що робити з закладами освіти, вчительством, бібліотеками. Ми бачили сотні знищених бібліотек, мільйони знищених книжок, а якщо не знищених, то замінених на свої. І дуже швидко. Вони заходили, наприклад, в Херсонську область зі своїми бібліотеками і протягом тижня-двох замінювали нашу літературу на свою, вимагали від вчителів, окрім тих, яких вони туди завозили, викладати за їх стандартами», — розповів нардеп.
Після деокупації Бабак та інші члени комітету побували у багатьох школах Київщини, Харківщини, Херсонщини, щоб оцінити масштаб руйнувань і заподіяної шкоди. Досвід повернення української освіти на ці території став відправною точкою для розробки протоколів і стратегій деокупації.
У 2023 році комітет провів закриті слухання на цю тему. Крім того, постійно працює Координаційний штаб з питань деокупованих територій під керівництвом Ірини Верещук, який розробляє Стратегію відновлення державної влади та реінтеграції деокупованих територій за різними напрямками, зокрема й освітнім. За словами Сергія Бабака, наразі наявні протоколи відновлення української влади, які є узгодженими з силовим блоком та спецслужбами. Деталі цих протоколів не розголошуються. Утім, як говорить народний депутат, вже є покрокові алгоритми, а також створений кадровий резерв вчительства для потенційної роботи на деокупованих територіях. «Вочевидь спочатку заходять військові, потім поліція, а потім ми, причому заходимо першими. Освіта і охорона здоров’я — це те, що повинно запрацювати одразу. Ці сфери не терплять зволікання, це дуже швидкі речі, які треба робити», — пояснив Сергій Бабак.
За словами нардепа, у розробці стратегій реінтеграції урядовці мають на увазі повну деокупаію і вихід на кордони України 1991 року. Тому готують різні варіанти в залежності від того, як довго була окупована та чи інша територія. Адже з 2014-го пройшло вже десять років і скоро в Криму та давно окупованих частинах Донецької і Луганської областей не залишиться дітей, які ходили в українські школи.
Пропагандистський тиск Росії через освіту не обмежується антиукраїнською риторикою та введенням росйської мови, літератури, історії в програми. Мілітаризація дітей на окупованих територіях набула великого масштабу — зокрема, у так званих «військово-патріотичних рухах» на кшталт «Юнармии» та «Движения первых» залучено більше 100 тис. дітей, за оцінкою ЦГП Альменда. А з 1 вересня 2024 року у всіх закладах освіти на окупованих територіях запровадять новий предмет Основи безпеки і захисту родіни з обовʼязковими військовими вишколами учнів та учениць 8 і 10 класів.
Для протидії такому тривалому і сильному впливу представництво президента України в АР Крим розробило Стратегію когнітивної деокупації Криму, яка, втім, може стати корисною і іншим окупованим нині регіонам України. Когнітивна деокупація — це комплекс заходів задля «переформування фактичної свідомості, соціальних цінностей, світогляду та громадянської поведінки», яка враховує тривалий вплив пропаганди на ментальність, мислення і психологію суспільства. Освітній компонент стратегії містить не лише відновлення українських освітніх стандартів, а й подолання індоктринації (систематичного навчання певної доктрини без критичного її осмислення) і мілітаризації молоді, щоб запобігнути поляризації та ціннісних конфліктів у суспільстві. Автори стратегії зазначають, що когнітивна деокупація може тривати від десяти років до одного покоління, враховуючи важкі соціально-психологічні наслідки російської окупації.
На думку експертного кола, у процесі когнітивної деокупації найбільш важкими будуть питання примирення і українізації, оскільки різні частини українського суспільства мають різні досвіди війни і різне сприйняття національної ідеї та націєтворчих компонентів, якщо йдеться про освіту. «Повертаючи людей у вільну Україну, ми точно маємо запропонувати те, що дозволило б їм відчути фізичну та психологічну безпеку; не примусову і швидку, а поступову українізацію, нову філософію, завдяки якій вони могли би стати українцями за вибором», — говорить Ольга Будник, уповноважена президента України з питань Фонду президента України з підтримки освіти, науки і спорту. На думку експертки, щоб пройти цей шлях примирення і реінтеграції важливо працювати в два боки — не лише з мешканцями деокупованих територій, а й з суспільством решти України, яке буде приймати тих, хто повернеться.
Покарати чи пробачити: проблема освітян-колаборантів
Одним з найбільш болючих питань реінтеграції є колаборація освітянства з окупантами. Надійної інформації про те, скільки вчительок і вчителів залишилося на окупованих територіях, з української сторони немає, водночас окупаційна влада заявляє, що на всіх ТОТ працює більше 60 тис. педагогів. Також вочевидь немає даних про те, скільки з них свідомо співпрацюють з окупантами, є лише умовні показники, що варіюються від 20 до 40%. В будь-якому разі в процесі деокупації постане питання перевірки освітянства на предмет колаборації. За словами освітнього омбудсмена Сергія Горбачова, в урядовому та експертному колах немає єдності щодо цього питання, водночас є дві полярні думки про те, що усіх треба або покарати, або пробачити.
Ситуацію ускладнює розмите правове поле щодо колаборації. З одного боку, стаття 111−1 Кримінального кодексу України про колабораційну діяльність містить пункт 3 про освіту, і це єдина сфера, виокремлена у цій статті. Водночас формулювання статті дуже розпливчасті: «У пункті не визначене коло суб’єктів, і ми просто не знаємо, кого притягти до відповідальності. Також не пояснене саме визначення діяльності „впровадження стандартів освіти держави-агресора“. А що таке „впровадження“? Немає визначення», — говорить Сергій Горбачов.
Також освітній омбудсмен вказує, що наразі відсутній алгоритм, яким чином адміністрація закладу освіти може перевірити, чи є колаборантом вчитель чи вчителька, які наймаються у цей заклад на роботу. Народний депутат Роман Грищук наголошує на принципі презумпції невинуватості і подальшій роботі з нормативною базою. На думку Грищука, у процесі доведення фактів колаборації також варто зважати на спроможності правоохоронної та судової систем, які будуть значно перевантажені такими справами, і їх розгляд та винесення вироків може тривати роками.
Іншим проблемним питанням, яке вже стоїть перед українською системою освіти, є збереження звʼязку з учнівством, яке залишилося на окупованих територіях. На давно окупованих територіях присутності середньої освіти України вже немає, а у регіонах, окупованих з 2022 року, учні й учениці підтримують звʼязок зі своїми вчительками й вчителями та однокласниками через дистанційне навчання, паралельно очному навчанню в місцевих школах. За даними МОН, наразі близько 73 тис. дітей з окупованих територій навчаються у системі української освіти.
Був ризик швидкої втрати цього звʼязку — через проєкт Наказу № 850 Про затвердження Порядку та умов здобуття загальної середньої освіти в комунальних ЗЗСО в умовах воєнного стану в Україні, у липні направлений профільним міністерством на громадське обговорення. Цей документ, представлений рамках комплексної стратегії Школа офлайн, мав на меті значно збільшити кількість учнівства, яке навчається очно — зокрема, за рахунок дітей ВПО, які мають навчатися у закладах освіти за місцем перебування, а не дистанційно у своїх школах. Для створення дистанційних класів міністерство прописало жорсткіші умови, до прикладу, наявність як мінімум двох класів для учнівства одного року з мінімальною наповнюваністю 20 дітей (до цього діє норма про мінімум 5 дітей у дистанційному класі).
Учнівство, яке мешкає на окупованих територіях, згідно з пунктом 9 цього документу мало б право лише на екстернатну і сімейну (домашню) форму навчання. Ці норми спричинили резонанс у освітянському середовищі, оскільки укрупнення класів неминуче означало б скорочення педагогічних колективів і вірогідно тих вчительок і вчителів, які дистанційно працюють з дітьми з окупованих територій. А відмова від дистанційного формату і перехід на екстернат чи сімейну форму значно скоротило б і так невелику кількість дітей, які продовжують навчатися в українських закладах освіти. Щодо цього міністерство запропонувало патронаж, коли вчительство працює з дітьми з ТОТ за індивідуальними програмами і розкладом, оскільки такі діти не зможуть доєднуватися до уроків у загальному шкільному розкладі.
Втім, після обговорення цього документа міністерство його скасувало і прийняло інший наказ — № 1112, дія якого відтермінована на 2025−2026 навчальний рік. Умови дистанційного формату помʼякшили, зокрема, прибрали норму мінімальної наповнюваності класу. Для дітей з ТОТ все ж залишили право навчатися дистанційно, а педагогам надали право переводитися у інші заклади освіти, якщо їх заклад закрився, і працювати, зокрема, з учнівством з окупованих територій.
«Ми маємо залишити вчителів, які тримають контакти з дітьми на ТОТ, бо ми ці контакти потім не відновимо з нуля», — наголошує Роман Грищук. За його словами, нині політики освітньої реінтеграції розробляються в умовах невизначеності, оскільки невідомо, коли фактично відбудеться деокупація, і браку державних ресурсів, які треба використовувати максимально ефективно. Зважаючи на це, вкрай важливо зберігати звʼязки з дітьми на окупованих територіях і не втратити їх, щоб хоча б частина дітей на ТОТ знала українознавчий компонент освіти і була підготовлена до повернення української освіти у їх міста і села.
Цей матеріал опубліковано в рамках підтримки NV.ua освітніх інінціатив ЕдКемп Україна
Редактор: Інна Семенова
