«Ми і зараз не жируємо». Що чекатиме українців у Польщі, якщо Варшава не продовжить для них спеціальний статус
Поділитися:
Нинішній статус тимчасового захисту українських біженців у Польщі діє до 4 березня. Влада країни його поки що не продовжила (Фото:REUTERS / Kacper Pempel)
Автор: Світлана Угніва
Дрібні капості, булінг у школах, жовто-блакитні прапори, «маленька Україна» та питання «де жити далі?» — відверті історії трьох різних родин українських біженців, які опинились у Польщі.
З 4 березня 2024 року українці у Польщі можуть втратити особливий статус допомоги. І це неабияк схвилювало сотні тисяч співвітчизників, які виїхали у сусідню країну.
Зараз так званий тимчасовий захист на підставі номеру PESEL зі статусом UKR дозволяє біженцям від війни легально перебувати у Польщі, гарантує їх основні права, зокрема спрощує працевлаштування. Але його дія завершується на початку весни, — офіційне уточнення про це з’явилось на сайті посольства України ще 18 січня. У повідомленні йшлось і про те, що біженці, які мають дітей-школярів або чиї діти ходять в садочки, можуть розраховувати на статусу трохи довше — до осені.
Офіційна Варшава може продовжити дію цього механізму на довший термін, але поки відповідного рішення не з’явилось. При тому що йдеться про долю майже 1 млн людей, — саме стільки біженців, за даними Євростату, знаходиться у Польщі.
Як сприйняли цю новину українські біженці? Чи відчувають вони, що ставлення до них з боку польської держави та суспільства змінилось? Та що планують тепер робити?
Ці запитання NV адресував декільком співвітчизникам, які через повномасштабне вторгнення опинились у сусідній країні.
«Після російських танків мені вже нічого не страшно»
40-річна Олександра Проляка виїхала до сусідньої країни з двома дітьми і зі своєю мамою з Бучі невдовзі після початку повномасштабного вторгнення, встигнувши пожити під окупацією.
Вона зізнається: рішення далося тяжко, Україну покидати не хотілось. «У моєї старшої дочки аутизм. Через обстріли та перебування в окупації у неї почався відкат в розвитку. Це дуже страшно, і я мусила знайти для неї безпечне місце», — пояснює українка. «Так сталося, що коли ми залишили Київську область і поїхали в Бердичів, туди «прилетіло». Потім ми поїхали до Львова, куди теж «прилетіло», — згадує весну 2022-го Проляка.
