«Нас чекають важкі часи». Командир Вовків Да Вінчі, активіст та трохи актор Сергій Філімонов, — про Революцію гідності, Сенцова та війну
Поділитися:
У лютому Сергій «Філя» Філімонов, колишній командир роти Гонор став командиром батальйону Вовки Да Вінчі (Фото:DR)
Автор: Світлана Угніва
До десятиріччя перемоги Євромайдану і втечі Януковича один з активних учасників Революції гідності Сергій Філімонов розповів NV про свій шлях від барикад у центрі Києва до бліндажів у Авдіївці та Вугледарі.
Коли 17 лютого 2022 року вийшла в український прокат кримінальна драма «Носоріг» режисера Олега Сенцова, Сергій Філімонов, виконавець головної ролі в цьому фільмі, вже готувався до війни — тренувався, зв’язувався з побратимами, шукав форму, екіпірування та навіть підшукував підрозділ. Колишній активний учасник Революції гідності, він у складі батальйону Азов брав участь у боях на Донбасі ще 2014 року — за Маріуполь, під Іловайськом, Мар’їнкою, Гранітним. Тому розумів, що саме потрібне військовому.
Тепер, як і 10 років тому, Філімонов знову на війні – з початком повномасштабного вторгнення Росії він став на захист країни і встиг побувати у найбільш гарячих точках. В лютому 29-річний Філімонов очолив батальйон Вовки Да Вінчі у складі 59-ї бригади, в якому також несуть службу два його брати. Зараз батальйон розширюється і охоче приймає до своїх лав нових людей.
В дні, коли українці згадують події десятирічної давнини на Майдані Незалежності, Філімонов викроїв час, аби поспілкуватися з NV і поділитися власними спогадами про Революцію Гідності, а принагідно — розповісти про те, чим зараз займається його підрозділ, та озвучити своє бачення того, якою далі буде війна.
Редакція публікує його відповіді у вигляді монологу:
«Я на Майдан прийшов ще до побиття студентів. Для мене теж важливою була євроінтеграція, та й боротьба з несправедливістю за режиму Януковича. Ми з хлопцями з перших днів приходили на Майдан і хотіли зробити свій внесок.
Це був мирний протест, і ми все робили для того, щоб він таким і лишався. Але, знаючи, що тоді було дуже багато провокаторів, і взагалі було таке явище за Януковича, як «тітушки», особисто ми з хлопцями окрім просто фізичної присутності бачили свою роль в тому, щоб захищати людей і не давати провокаторам, антимайданівцям здійснювати якісь напади.
Найбільше запам’ятався день побиття студентів — він для всіх українців став важливим і таким тригером, після чого вийшов мільйон у центр міста, може й більше. Також я запам’ятав день, коли ми повалили пам’ятник Леніну. Події на Банковій, коли наш друг, а тепер боєць нашого підрозділу Ігор Маляр з ланцюгом не давав просуватися міліції і бити мирних протестувальників. Дуже багато цікавих подій було, яскравих, але й важких і сумних. Також згадую день, коли почали з’являтися масово загиблі, «вогнехрещу» пам’ятаю [протистояння на вулиці Грушевського у січні 2014-го]. Я фактично жив постійно на Майдані, і всі ці події переживав там.
Найважчими, звичайно, були дні, коли почали вбивати людей. Спочатку біля Будинку офіцерів, а потім і на самому Майдані почалися масові затримання, вбивства.
Я був тоді на Майдані, бачив усе це на власні очі, коли в Будинок офіцерів почали заносити трупи. Тоді почалися страшні події.
Коли дізнався про те, що Янукович втік, я спочатку не вірив. Потім у ті дні я ходив вулицею, і було дивне відчуття: з одного боку, ніби перемога, що ми цього досягли, а з іншого і траур, бо багато було загиблих. При цьому був такий підвішений стан у всіх. Було зрозуміло, що далі має щось відбутися, але ще ніхто не розумів, що саме.
Потім більшість хлопців, які були з нами, добровільно пішли захищати країну — ще в 2014 році. Мої друзі, з якими я там був, зараз у нас в підрозділі Вовки Да Вінчі.
Я потрапив на війну наприкінці весни 2014-го. Повернувся, коли почалися перші «мінські домовленості», тобто це кінець того року. До кінця 2015-го залишався бійцем Національної гвардії, окремого загону спеціального призначення Азов.
Після цього займався громадською діяльністю, активізмом, зокрема розбудовою громадської організації і потім — політичної партії [у 2015 році Філімонов очолював організацію Цивільний корпус Азов у Києві, а потім якийсь час — столичний осередок партії Національний Корпус; також був одним із засновників руху Гонор, на основі якого після вторгнення РФ сформував підрозділ під тією ж назвою; а ще брав участь у акціях проти нелегальної забудови, а також — на підтримку Сергія Стерненка та ініціативи «Хто замовив Катю Гандзюк?»].
Я вважав, що дуже важливо не тільки зі зброєю в руках захищати країну, а й робити це в складі громадянського суспільства. Адже в демократичній країні за громадянським суспільством дуже велика відповідальність, і це ефективний інструмент змін і контролю влади. Тож я приділяв цьому багато часу.
При цьому також випробовував себе у різних напрямках: займався перевезеннями, охоронною діяльністю, продажом футболок з символікою та іншим. За цей час відбулося чимало інших подій у моєму житті – це і навчання в університеті, одруження, народження сина. За два роки до вторгнення почав зніматися в фільмі, який потім отримав багато нагород [кримінальна драма «Носоріг»]. Навіть не змогли нормально провести прем’єру фільму, бо почалось повномасштабне вторгнення.
23 лютого я ще був на навчанні в Українському католицькому університеті, але вже мав інформацію, що російські війська почали перетинати кордон. Ми терміново з хлопцями виїхали до Києва, дорогою ми й застали ракетні обстріли і початок повномасштабного вторгнення.
Оборона Києва, Балаклея, Куп’янськ, Куп’янськ-Вузловий, Серебрянка, Білогорівка, Лисичанськ, Сєвєродонецьк, Соледар, Бахмут, Покровське, Богородичне, Святогірськ, Кліщіївка, Піски, в Авдіївці були, в Вугледарі. Де найгарячіші точки фронту, ми завжди туди направлялись і брали участь.
Зараз [на посаді командира батальйону Вовки Да Вінчі] я відчуваю велику відповідальність і велику честь, і роблю все, що в моїх силах. Складнощів, звичайно, вистачає. Є багато нюансів, багато чому треба вчитися. Загалом у нас все йде по плану. Ми бачимо правильний шлях і робимо все для того, щоб якомога швидше повернутися в стрій і виконувати бойові завдання. Зараз батальйон проходить етап відновлення. Ми добираємо людей, навчаємо, лікуємо наших поранених і готуємося повертатися на фронт.
Ми переважно воювали на східному напрямку, до нього і готуємося зараз. Готуємося до всього — і до штурмових дій, і до оборони, і до вогневого ураження — будемо виконувати завдання, які нам ставитиме вище командування.
Зі мною в батальйоні воюють мої два рідні старші брати. Один — фаховий аеророзвідник, він за своїм цивільним фахом програміст, швидко у всьому розібрався. Весь цей час він займався розвідувальною діяльністю за допомогою безпілотників і опанував ударні дрони. Другий брат — хороший спортсмен, тож у нього високий рівень дисципліни і фізичної підготовки. Він виконував і штурмові дії, і завдання з оборони. Зараз він займається підготовкою особового складу.
Сенцов довгий час воював у складі нашого підрозділу, разом з нами виходив на бойові завдання, також брав участь і в штурмових діях, і в розвідці. Він якийсь час був прикомандирований до нас з 47-ї бригади. Коли вже бригада сформувалася і вирушила виконувати свої бойові розпорядження, він повернувся туди.
Він дуже сміливий, відповідальний і прагне знищувати якомога більше ворогів. Він робив усе для того, щоб якомога швидше навчитись воювати і виконував абсолютно всі задачі, які перед ним ставились.
У нас вже працює два рекрутингові центри — у Львові та в Києві. Через них проходить велика кількість людей. Є свої складнощі, зокрема з військовою бюрократією щодо мобілізації цих людей, але ми шукаємо шляхи їх вирішення. У нас вже є перші рекрути, які пройшли весь шлях від анкет до підрозділу. Наразі ми їх будемо відправляти на навчання за кордон.
Хочу поділитися своїм враженням: загалом приходять люди досить мотивовані, підготовлені, з полум’ям в очах, і ми робимо все для того, щоб якомога швидше їх навчити і щоб вони потім змогли стати в стрій. Охочих багато, і ми беремо до себе не всіх.
Передусім потрібні люди, які вміють думати і хочуть навчатися. Місця в підрозділах є. Нам потрібні і бойові медики, і піхотинці, і артилеристи, і танкісти. Батальйон розширюється, у нас майже тисяча людей має бути, приблизно половини людей ще немає у батальйоні. Але я навіть не знаю, чи є взагалі на 100% укомплектовані батальйони. Тож це звична ситуація. Ми ще збираємось набрати приблизно 20−30% від потреби.
Росія нарощує бойові потужності, готує солдат, також відновлює свої бойові частини, і ми маємо очікувати великих масованих м’ясних штурмів по типу Авдіївки, по типу Куп’янська, Запорізького напрямку тощо. Нас чекає не лише важка весна і літо, нас взагалі чекають важкі часи. Єдиний, хто може полегшити їх, це наші люди, це українці, які мають зараз записуватись до війська, готуватися і робити все для того, щоб зупинити ворога на тих рубежах, на яких він є сьогодні.
Наразі я бачу єдину можливу тактику, яка нам надалі дасть перевагу — це активна оборона, в яку ми маємо стати, щоб у нас були добре підготовлені й захищені позиції, і коли ворог атакуватиме, завдавати йому важких втрат. А після цього, вже на 2025 рік думати про наші наступальні дії. Зараз для всіх є очевидним, що м’яч на стороні противника і його черга атакувати.
250 тис. мобілізованих — це той мінімум, який потрібен Україні, щоб утримати те, що ми маємо. Це щоб ми не розмовляли у 2025 році про те, як нам відбити Дніпро, а щоб зараз говорити про те, як відбити Авдіївку, — нам треба 250 тис. людей на фронт, які зможуть навчатися, замінити загиблих бійців і поранених (які не можуть продовжувати тримати зброю). І цей час якраз дуже добре використати для підготовки, мобілізації і відновлення підрозділів, які далі мають захищати країну.
Достатньо забезпечення, мабуть, і не буває. Як і у всіх, у нас є проблеми з боєкомплектом, артилерійськими снарядами, важким озброєнням. Вся надія на наших союзників, які мають розуміти, що зараз дуже важливо нас забезпечити усім, щоб ми втримали ворога тут. У будь-якому підрозділі, який ви запитаєте, скажуть про одні й ті ж проблеми в забезпеченні.
Те, що можуть «закрити» українські волонтери — це машини, дрони, їжу, якісь спеціальні засоби. Подяка нашим людям, всій нації, яка допомагає зі всіх точок світу. В цьому плані військо забезпечене, особливо наш підрозділ — ми з 2014 року воювали завдяки волонтерам. Але що стосується боєкомплекту і зброї, зрозуміло, що військовослужбовці не можуть на це впливати. Треба щоб західні партнери нам продовжували допомагати і нарощували свою допомогу”.
