Останнє слово. Росія вбила в Україні понад 60 журналістів: NV згадує колег, життя яких забрала РФ
Поділитися:
Зліва направо, вгорі – Олександр Махов, Макс Левін, Віра Гірич; внизу — Олександр Бондаренко, Олександра Кувшинова, Олександр Савоченко, Юрій Лелявський (Фото:Колаж NV)
6 червня в Україні відзначають День журналіста — професійне свято співробітників української медіаспільноти. Під час повномасштабної війни вони, як і закордонні репортери в Україні, стали справжніми мішенями для російських військ.
Від початку лютневого вторгнення Росія скоїла понад 500 злочинів проти журналістів та медіа в Україні, засвідчив моніторинг російських воєнних злочинів, який веде Інститут масової інформації.
За цей час через вторгнення РФ в Україні загинув щонайменше 61 медійник, включно з випадками загибелі іноземних репортерів. Серед них є ті, хто був вбитий під час виконання редакційних завдань, в період служби в лавах ЗСУ, а також під час обстрілів та окупації українських міст.
Забираючи життя журналістів, російська окупаційна армія чинить також численні інші злочини щодо представників медіа і свободи слова в Україні. Це обстріли журналістів та редакцій медіа, кіберзлочини щодо українських ЗМІ, поширення кремлівської пропаганди на тимчасово окупованих територіях, допити, катування і викрадення репортерів у захоплених регіонах, шантаж і залякування їхніх родин тощо.
«Все це мало чітко продуманий системний характер з винищення професійної журналістики у перші ж тижні окупації», — відзначила Анна Бабінець, головна редакторка Слідства.Інфо, журналісти якого презентували напередодні Дня журналіста фільм Окупація: ціна слова. Він розповідає про злочини РФ проти журналістів на окупованих територіях.
Інфографіка: NV
NV ж нагадує про долі сімох журналістів, життя яких забрала Росія.
Макс Левін
Фото: Evgeniy Datsenko / Maks Levin via Facebook
Фотограф Макс Левін загинув у середині березня 2022 року в Київській області. Його тіло знайшли лише на початку квітня після деокупації Київщини. Російські військові вбили фоторепортера поблизу селища Гута Межигірська, розташованого на північ від Києва неподалік села Мощун, за яке на початку вторгнення точилися важкі бої. У цьому районі фоторепортер намагався відшукати втрачений дрон, яким фіксував російські воєнні злочини. І українська прокуратура, і незалежне розслідування Репортерів без кордонів (RSF) встановили, що окупанти розстріляли Левіна та його друга Олексія Чернишова, також фотографа і військовослужбовця ЗСУ.
«Аналіз фотографій з місця злочину та вилучених речових доказів чітко вказують на страту, якій, можливо, передував допит або навіть катування», — наголосив генеральний секретар RSF Крістоф Делуар.
Ще до своєї загибелі Левін встиг показати світові наслідки повномасштабного російського вторгнення. Його фото зафіксували масовані удари по Харкову; перші спроби окупантів захопити Бучу; зруйновані авіаударами РФ багатоповерхівки в Бородянці; евакуацію цивільних українців через Ірпінь та спроби росіян подолати ту ж саму лінію оборони, яка захищала Київ від нацистів під час Другої світової війни.
Дайджест головних новин Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів NV Підпишись Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю
Макс Левін належав до тих, для кого лютневе вторгнення 2022 року не стало сюрпризом. Усі вісім років він документував війну, розв’язану Росією проти України, у своїх проєктах і репортажах для найкращих світових і українських ЗМІ. З-поміж багатьох інших серед них були Reuters, BBC, Associated Press, Wall Street Journal, TIME, Радіо Свобода (RFE/RL), Hromadske, інтернет-видання LB.ua, з яким Левін активно співпрацював останні роки.
Фотограф вів унікальну хроніку українського опору російській агресії, починаючи від формування добровольчих батальйонів і боїв 2014 року. Разом з військовим журналістом Маркіяном Лисейком він висвітлював бої за Іловайськ, з основною колоною військових ЗСУ виходив з оточення так званим «зеленим коридором», розстріл якого увійшов в історію як Іловайська трагедія. Так виник AFTER ILOVAISK, один з найважливіших документальних проектів Левіна. Окрім журналістських робіт, він створив десятки фото- і відеопроєктів для гуманітарних організацій — Всесвітньої організації охорони здоров’я, UN, UNICEF, OSCE, UN Women.
Макс Левін посмертно нагороджений орденом За мужність ІІІ ступеня, також посмертно був удостоєний спеціальної відзнаки Премії Гонгадзе «за визначний внесок у розвиток української фотографії, відданість професії і відвагу».
40-річний Левін був батьком чотирьох дітей, у нього залишилися цивільна дружина та літні батьки.
Віра Гірич
Фото: RFE/RL
Журналістка та продюсерка Радіо Свобода Віра Гірич стала єдиною жертвою ракетного удару Росії по Києву 28 квітня 2022 року. У той день в місті перебував з візитом генеральний секретар ООН Антоніу Гутерреш, однак це не завадило російським бомбардувальникам Ту-95МС вдарити по столиці України ракетами Х-101. Одна з них влучила в нижні поверхи нового 25-поверхового житлового будинку в Шевченківському районі, де була квартира Віри Гірич. Вона переїхала туди лише нещодавно, восени 2021 року. Журналістка загинула, ще десятьох людей у той день було поранено.
Віра Гірич працювала в українській журналістиці понад 20 років. Вона була інформаційною продюсеркою ТСН на телеканалі 1+1, згодом працювала на каналі Еспресо TV, а з лютого 2018 року — в київському бюро Радіо Свобода.
Колеги згадували її як надзвичайного професіонала, який «віддано та відповідально» координував роботу редакції. «Віра була людиною, яка організовувала чи не все, що аудиторія Радіо Свобода бачить, чує та читає. Вона була людиною надлюдської витривалості – і фізичної, і психологічної. І якоїсь недосяжної мені глибини. Мене надихала і трохи присоромлювала її інтелігентність, чутливість, начитаність, витривалість. Вона була краща за мене, краща за багатьох, кого я коли-небудь бачив. Я подумки рівнявся на неї, коли ставало важко і охоплювала злість. В нас вбили Віру», — написав про неї ведучий проєкту Радіо Донбас.Реалії Денис Тимошенко.
Редакція Радіо Свобода провела спеціальне розслідування ракетного удару, який забрав життя журналістки. У фільмі авторства Сергія Андрушка вони в деталях розповіли, з якого саме аеродрому злетів літак, який випустив ракети, відновили їхній маршрут та назвали імена командирів російської авіабомбардувальної дивізії, залученої до цього обстрілу. Журналістам Радіо Свобода також вдалося встановити співробітників підрозділу в складі головного обчислювального центру військ Росії, які програмують траєкторію польоту ракет такого типу, і поспілкуватися з деякими фігурантами воєнного злочину РФ телефоном.
На загибель Віри Гирич відреагували президенти України та США, українські та американські дипломати, представники громадськості. Президент Радіо Вільна Європа/Радіо Свобода Джеймі Флай заявив, що редакція «втратила дорогу колегу, яку будуть пам’ятати за її професіоналізм та відданість нашій місії».
У Віри Гірич залишився дорослий син та літні батьки, які пережили російську окупацію на Київщині, залишаючись місяць ізольованими без базових комунікацій.
Олександр Махов
Фото: Oleksandr Makhov via Facebook
Для 36-річного військового журналіста і військовослужбовця ЗСУ Олександра Махова вторгнення Росії в Україну було глибоко особистою історією ще з 2014 року. Він народився в Луганську, отримав диплом журналіста в Східноукраїнському національному університеті імені Володимира Даля, працював на Луганському обласному телебаченні та на міському каналі ІРТА.
Після вторгнення Росії на Донбас і захоплення Луганська в 2014 році Махов виїхав з рідного міста. Тоді він вперше став на захист України: у 2015 році журналіст добровільно пішов служити, був зенітником і кулеметником 57-ї окремої мотопіхотної бригади ЗСУ. Брав участь у боях під Горлівкою, зокрема в районі Зайцевого та Майорська.
Пізніше Олександр Махов роками працював на фронті, але вже як тележурналіст. Його воєнні репортажі виходили в ефір телеканалів Україна, Україна 24, Дом, він також вів авторський подкаст Воєнкор. «Сашко був одним з найкращих журналістів на війні, неодноразово проводив курси для майбутніх медійників», — відзначав роботу Махова Генштаб ЗСУ вже після його загибелі.
Нижче — опубліковане Маховим фото, яке одним з перших показало світові масштаб нищівних артилерійських ударів, яких РФ завдає по захисниках ЗСУ. «Селяни, прораби, кухарі гасять „другу армію світу“. Я хочу, щоб ви гордилися нашої армією. Ми б‘ємось з нашу країну. За наш дім. Вірте в ЗСУ», — закликав тоді журналіст.
https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=pfbid02QcmJscFtycekghhZLJTn775sKSHTF2N8ztnpwD18g4dC3wVLo8d1UuSHDCGZ7cjwl&id=100000603522570&__tn__=%2CO*F
З початком повномасштабного вторгнення Росії у лютому 2022 року журналіст вже вдруге пішов добровольцем у військо. Він служив у складі 1-го десантно-штурмового батальйону 95 окремої десантно-штурмової бригади. Олександр загинув у травні 2022 року в селі Довгеньке поблизу міста Ізюм Харківської області. Тією весною росіяни кілька разів оголошували про нібито «захоплення» селища, однак завдяки завзятій обороні українських сил тут довгий час вдається стримувати підрозділи ізюмського угруповання армії РФ — одного з найпотужніших, яке окупанти тоді сконцентрували на сході України. Під час чергової спроби штурму в Довгеньке увірвалася колона російської бронетехніки. Махов з гранатомета знищив ворожу БМП разом з її екіпажем, однак під час відходу російські війська вдарили по будівлі, де він утримував позицію. Журналіст отримав осколкове поранення легень, несумісне з життям, і загинув через лічені хвилини.
За місяць до загибелі він встиг зробити пропозицію про одруження своїй нареченій, журналістці Анастасії Блищик, яка нині теж служить у лавах ЗСУ. Махов також був батьком неповнолітнього сина.
«Хай його син Владислав знає: Росія відповість за цю смерть», — наголосив президент України Володимир Зеленський у своєму зверненні в день загибелі Махова. Журналіст неодноразово говорив друзям і колегам, що найбільшою його мрією було б повернутися в рідний Луганськ на українській техніці і підняти в місті прапор України.
Олександр Махов посмертно нагороджений орденом За мужність III ступеня. Його іменем названо вулиці в Києві та в Ізюмі.
Олександр Бондаренко
Фото: Sasha Bondarenko via Facebook
Журналіст і комунікаційник Олександр Бондаренко загинув у квітні 2023 року в боях під Кремінною Луганської області.
«Людина сталевої сили волі. Людина правильних мотивацій. Людина з найкращим у компанії плейлистом. Наш великий розум. Наш гумор. Наш чарівний голос. Царство Небесне», — написав колега Бондаренка Василь Самохвалов, сповіщаючи про його загибель.
З перших днів повномасштабного вторгнення Олександр Бондаренко вступив до лав київської ТРО, згодом опинився на фронті – зокрема захищаючи від росіян Луганщину, де він колись починав свою журналістську роботу.
Бондаренко закінчив факультет української філології у Луганському педагогічному університеті, був ведучим місцевого радіо в Луганську. Пізніше працював на Громадському радіо, 5 каналі, телеканалах ICTV, ТРК Україна. У 2007−2011 роках працював як радійник в українській редакції ВВС.
«Нам надзвичайно пощастило, що Сашко був у нашій київській команді, але після кількох успішних років він хотів рухатись далі. У цієї незвичайної людини завжди були нові виклики. В тому числі й останній героїчний виклик — захистити свою країну від агресії», — згадував про нього Мачек Бернатт-Рещинський, голова Української служби ВВС в 2004—2010 роках.
Останні роки перед війною Олександр Бондаренко працював у сфері комунікацій, зокрема керував спецпроєктами Агентства стратегічних комунікацій RMA.
За даними інтернет-видання Бабель, у 2021 році Бондаренко був одним із найімовірніших кандидатів на посаду прессекретаря президента Володимира Зеленського.
Олександр Савоченко
Фото: Serhiy Takhmazov
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Олександр Савоченко залишив роботу телепродюсера на телеканалі Київ, і добровільно пішов в українське військо. Спочатку стримував навалу росіян в рідній Чернігівській області, захищаючи позиції між Черніговом і Ніжиним, а згодом потрапив на Донбас як заступник командира роти у 72-й окремій механізованій бригаді. Загинув у липні 2022 року поблизу Бахмута: автівка, у якій перебував Савоченко разом з двома побратимами, потрапила під ворожий обстріл. Повернутися до українських позицій звідти зміг лише один поранений військовий, тоді як Олександра Савоченка вважають загиблим.
«Він ночував з протестувальниками на Майдані у 2014 році і рахував тіла перших жертв. Він невтомно стежив за розвитком усіх військових чи політичних подій, щоб передати світові новини про прозахідну революцію в Україні, анексію Криму та конфлікт на сході України», — згадувала про Савоченка Анна Цуканова, директорка київського бюро агентства AFP, називаючи його «винятковим журналістом».
Саме в українській редакції французького агентства AFP Савоченко пропрацював найдовше, протягом 2013−2020 років. Він також працював на СТБ, Суспільному, 5 каналі, а останній час перед повномасштабним вторгненням — на телеканалі Київ.
Хоча Олександр Савоченко опинився на фронті з перших днів великої війни, його родина не знала по це до моменту перших звісток про його ймовірну загибель влітку 2022 року. Літні батьки Олександра, які живуть в його рідному селі Поліське Чернігівської області, були впевнені, що син виконує редакційні завдання, а тому їздить містами й селами України. «Я ж так і думала. А він на війні був з першого дня. Говорив, що [працює] в Бучі, а сам воював між Черніговом і Ніжином», — розповідала мама журналіста. У 36-річного захисника залишилися також брат, бабуся і дружина, що була вагітною на момент його загибелі.
Олександра Кувшинова
Фото: Margo Gontar viaFacebook
24-річна журналістка Олександра Кувшинова допомагала репортерам телеканалу Fox News розповідати світові про перші тижні повномасштабного вторгнення Росії у ролі продюсерки. Американські журналісти працювали в Києві та області, зокрема в Ірпені, фіксуючи наслідки російських злочинів та спроби росіян штурмувати столицю.
14 березня 2022 року знімальна група поверталася з виїзду в один з найгарячіших напрямків Київщини, коли в районі села Горенка їхній автомобіль обстріляла російська артилерія. Автівка повністю згоріла, на місці загинули Олександра Кувшинова та оператор Fox News П’єр Закжевський, який за свій багаторічний досвід висвітлював війни в Іраку, Афганістані, Сирії, на Близькому Сході тощо. Репортер Fox News Бенджамін Голл отримав важкі поранення, але вижив: він був евакуйований спочатку в Київ, а потім у США. Журналіст втратив око, обидві стопи, гомілку однієї з ніг, частково втратив слух, однак пройшов реабілітацію і в річницю трагедії в Горенці видав книгу спогадів (Saved: A War Reporter’s Mission to Make It Home), зокрема і в пам’ять про загиблих колег. «Я втратив кінцівки і був серйозно поранений, але вони втратили все», — вшанував Голл пам’ять Олександри Кувшинової і П’єра Закжевського в одному з інтерв’ю напередодні виходу своєї книги.
Загибель Кувшинової привернула світову увагу до роботи українських фіксерів, які виконують часто непомітну, але важку і важливу частину підготовки репортажів західних ЗМІ: домовляються про зйомки, шукають героїв сюжетів, спілкуються з джерелами та збирають інформацію на місцях. У перших повідомленнях про воєнний злочин, вчинений росіянами щодо знімальної групи, Fox News не згадали про загибель української журналістки. Однак через великий резонанс вже наступного дня присвятили їй окремий матеріал, пояснивши, що спочатку не назвали ім’я Кувшинової «з поваги до її сім’ї, з якою ми весь час підтримували зв’язок».
Батько Олександри Кувшинової згадував, як під час Революції гідності в 2014 році його донька, тоді ще школярка, раптом зникла з дому. Лише через добу батьки дізналися, що вона працювала в медіацентрі у Будинку профспілок, допомагаючи подрузі перекладати тексти — невдовзі перед тим, як пожежа знищила будівлю. Згодом дівчина закінчила Київський національний університет імені Тараса Шевченка, працювала фотографкою, писала вірші та сценарії, мріяла знімати кіно, організовувала виступи молодих музикантів.
«Світла, красива, розумна, смішна Саша, працювала з Radioactive, робила кіно, робила журналістику, пробиралась до фактів, сміливо відправилась з „фоксами“ ганяти по фронтовій. З нею завжди було приємно бути поряд — і просто, і робити справу. Їй було 24», — написала про загиблу подругу журналістка Марго Гонтар.
Юрій Лелявський
Фото: 80-та окрема десантно-штурмова бригада ЗСУ
Ще у 2014 році львівський журналіст Юрій Лелявський висвітлював анексію Криму та працював у найгарячіших точках тодішньої АТО, зокрема співпрацюючи із західноукраїнськими медіа: агенцією МедіаСтар та телеканалом ZIK. У квітні та липні-жовтні 2014-го двічі був у полоні, провіши у підвалах «Л/ДНР» загалом близько трьох місяців. Бойовики затримали його спочатку під час зйомки в Слов’янську (Донецька область), а потім на одному з блокпостів у Луганській області.
Пізніше Лелявський працював у регіональних та загальнонаціональних ЗМІ, та зрештою у 2016 році долучився до складу ЗСУ. «Рішення йти в армію в мене остаточно виникло після подій у Дебальцевому — цього підступного прориву, коли сепаратисти спеціально розкадровували зображення трупів наших солдат, залякуючи, що так буде з кожним. Але це викликало зворотню реакцію — люди масово пішли в військкомати», — розповідав Лелявський Детектору медіа. Він став пресофіцером: спочатку 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади, а згодом — 80-ї окремої десантно-штурмової бригади.
https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=pfbid02j5niuKN6yXcuRJQhp7NJ1GqoBguW4quwhtiNyUT2Wc81uwKvoT5NN8mhfmVqSf3Zl&id=100001491521945
Однак Лелявський використовував будь-яку можливість, щоб допомогти побратимам на «нулі». «Ми стояли поблизу Мар’їнки та Красногорівки. Там я вів подвійне життя: вдень був пресофіцером, а вночі, коли йшли бої, ставав помічником кулеметника в окопі. Спав у бліндажу, чергував», — розповідав журналіст про місяць на передовій влітку 2016-го. Він визнавав, що «не мав цього робити, але інакше б нічого не побачив і не міг зняти на відео подвиги наших бійців».
Лелявський також згадував про непростий вибір, який щоразу робив протягом років війни з РФ: «Бувало так, що бій починається, а в мене дилема: за камеру братися чи за автомат, щоби допомагати хлопцям».
Так само він зустрів і повномасштабне вторгнення РФ. Залишаючись пресофіцером 80-ї окремої десантно-штурмової бригади, Юрій Лелявський продовжував виконувати бойові завдання пліч-о-пліч з десантниками. На початку вторгнення його бригада захищала від окупантів південь України. Лелявський «завжди працював на передньому краю, висвітлюючи хід ведення бойових дій, одним з перших заходив до звільнених від противника українських населених пунктів», розповідали згодом у командуванні. Завдяки його зусиллям Україна бачила бойову роботу десантно-штурмових, артилерійських, інженерно-саперних підрозділів бригади.
Загинув Лелявський восени 2022 року під час виконання завдання у складі десантно-штурмового підрозділу на Донеччині. За шість років до цього він прогнозував, що Кремль не відмовиться від ідеї знищити Україну”, а у Володимира Путіна «може бути „план Б“». «Поки в Росії буде цей режим, війна триватиме», — був переконаний Лелявський.
А ще додавав: «Загибель в бою, за свою землю, родину, народ — це і не смерть зовсім. Це просто перехід до іншого місця дислокації. Така собі маршева ротація».
Ще в 2015 році Юрій Лелявський отримав орден За заслуги ІІІ ступеня, яким був відзначений його «вагомий особистий внесок у розвиток вітчизняної журналістики». Вже посмертно його нагородили орденом Богдана Хмельницького III ступеня.
***
Історії усіх журналістів, загиблих внаслідок повномасштабної війни Росії проти України, можна прочитати в проекті «Реквієм», який створила команда Премії Ґонґадзе у співпраці з Українським ПЕН та в партнерстві з Інститутом масової інформації.
Платформа пам’яті «Реквієм» стала продовженням проєкту із серії фотовиставок, які Український ПЕН разом із партнерами організовував в різних містах України з березня 2022 року. «Метою цих фотовиставок було привернути увагу до загроз, з якими стикаються журналісти з боку російської армії. А також закликати міжнародну медіаспільноту називати війну війною, не повторюючи наративів російської пропаганди. Із перших днів вторгнення медійники ставали жертвами злочинів: обстрілів, обшуків, шантажу, а також опинялись в полоні чи поповнювали ряди зниклих безвісти», — наголошують автори проекту.
Оскільки воєнні злочини Росії продовжують забирати життя людей в Україні, зокрема і медійників, список проекту постійно оновлюється. Наразі в ньому понад 60 імен загиблих українських та іноземних журналістів.
Редактор: Інна Семенова
