«Це мало би бути неприйнятно». Споживання російського контенту — інвестиція у власний розстріл — інтерв’ю з філологом Остапом Українцем

Поділитися:

Філолог Остап Українець (зліва) (Фото:Людмила Поклад / Facebook)

Автор: Юлія Петрова

Філолог та перекладач Остап Українець в інтерв’ю Radio NV розповів, чому варто відмовитися від російського контенту і як популяризувати українське.

 — Понад 60% українців від початку повномасштабної війни повністю відмовилися від російських книжок, фільмів, відео. Як вам такий показник? Чи достойний? Чому не усі 100%? Як ви це пояснюєте?

— Порівняно з тим, що було, це прекрасний показник насправді. Єдине, чого я так і не розумію у цьому формулюванні «від початку війни», чи робили якусь поправку на те, що є люди, котрі до початку повномасштабної війни відмовилися від всього російського контенту. Хоча їх було, очевидно, не аж так багато.

Не 100%, очевидно, тому, що люди ніколи не мислять в одному ключі. А коли в тебе вже сформовані якісь споживацькі звички, то від них вже доволі складно відмовлятися, навіть якщо ти головою розумієш, що в цьому щось не те або не до кінця те.

— Ще 31% тих, хто зменшили споживання російськомовного контенту, але поки не відмовились від нього повністю. Чому вони не можуть повністю відмовитись? Що їм заважає? Як змінити оці споживацькі звички?

— Я думаю, що в цього 31% насправді будуть дуже різні причини, залежно від того, кого і як ви запитаєте про споживання російськомовного контенту. Це часто будуть, наприклад, або науковці, які продовжують читати російською з різних причин — бо відповідних джерел немає українською, бо їм потрібно моніторити, що відбувається в світі загалом.

Є люди, які просто не можуть відмовитися від російського контенту, тому що до сьогодні, наприклад, російською досі перекладено значно більше, ніж українською — і фільмів, і серіалів, і книжок. Не всі володіють англійською на такому рівні, щоб ознайомлюватися з англійськими оригіналами. А ще далеко не кожен оригінал англомовний.

Я знаю, наприклад, що середовище людей, котрі читають Мангу і дивляться аніме, дуже потужно досі тримається російської мови і російськомовних версій. Просто тому, що там значно більший ринок, для цього він значно довше формувався, а у нас не так давно триває сама хвиля. Вона триває в умовах війни, коли в нас не так багато ресурсів. Зберігається цей дисбаланс.

Дайджест NV Преміум Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів NV Підпишись Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

І знову ж: у людей вже сформовані споживацькі звички. Для багатьох те, що вони хочуть споживати, читати, дивитись, є внутрішньо важливішим, ніж відмовитися від російського з принципу. Тим паче, що ці люди, наскільки я розумію, переважно міркують, що, оскільки йдеться про приватне споживання, тобто приватний перегляд, вони ніяк не примножують це в українському інфополі. Відповідно, їхня індивідуальна практика нікому не шкодить — як вони, принаймні, це мені формулювали завжди.

Є величезний ринок піратства. Але пірати переважно завантажують електронні книжки, а не йдуть шукати контрафакт, як це колись робилося. Петрівка (сьогодні [станція метро] Почайна) була столицею контрафактної літератури, мабуть, і залишається.

Але переважним джерелом цього контенту, яким би він не був, — фільми, ігри, серіали, книжки, комікси, — я думаю, буде саме інтернет, саме піратські сайти, а також, звісно, соцмережі, якщо ми говоримо про сучасний цифровий контент. Тобто, youtube, Тік-ток… всі прекрасно знають, звідки це береться в нашому інфополі.

Але завжди можна більше. Особливо щодо промоції читання, бо у нас є певні рухи в цьому напрямку. Зрештою, є Український інститут книги і він промоцією читання займається доволі активно. Але це одна і далеко не найщедріше в Україні, навіть в українській культурі, фінансована інституція. І потрібна насправді цілісна інформаційна політика.

Тому що паралельно з тим, як в нас існує Український інститут книги, який купує по тисячі, дві, п’ять різних книжок для українських бібліотек, у нас відбувається перекроювання бюджету на кіно, де переважний акцент робиться на серіали, котрі, як правило, жодної відповідальності за кінцевий продукт взагалі не несуть. Нещодавно був свіжий скандал з серіалом від ТЕТ.

Натомість кінематограф, який по програмних документах Мінкульту і Держкіно мав би виконувати якусь функцію інформаційної політики, витісняється на маргінеси. Тобто не існує навіть однакових зусиль в різних галузях, які би разом працювали в прямому сенсі на державну пропаганду і пропаганду українського.

Власне те, про що говорили так звані прихильники лагідної українізації. Про те, що українською треба створювати конкурентний контент і, мовляв, тоді люди до нього потягнуться. У нас зараз дзеркальна ситуація. Люди до контенту тягнуться. Просто держава вирішує чомусь не виділяти ресурсів на створення такого контенту. Чи принаймні вирішує, але дуже точково і в дуже дивній диспропорції.

— Я хочу вас запитати про лагідну українізацію. Чи на часі ще вона зараз? Або ефективніше було б відслідкувати, заборонити і побудувати щось своє? Як це має працювати за умов війни?

— Я вважаю, що лагідна чи сувора, чи жорстка (які завгодно репліки ставте) — це доволі абсурдні поняття. Тому що українізація чи дерусифікація (бо декому, знаю, більше подобається такий термін) — це також про комплекс цілеспрямованих політик.

Я абсолютно проти регламентування побутової сфери, тому що я не уявляю собі держави, в якій цей закон виглядатиме гуманно. Але я також прихильний думці, що кожна держава, якщо вона хоче виробити в собі внутрішню стійкість, має провадити певну цілісну внутрішню політику, інформаційну зокрема. І ми розуміємо, наскільки вагомим фактором є українська, як частина сучасної ідентифікації нас як українців.

Навіть люди, котрі не переходять на українську наразі з дуже різних причин, як правило, визнають потребу цього. Вони визнають свою завчену і вроджену російськомовність як частину політичної ситуації, в якій ми сьогодні опинились.

Повністю україномовна освіта. Чи є в цьому лагідна українізація? Мабуть, ні, бо вона прибирає можливості здобувати освіту російську. Але це є політика абсолютно необхідна сьогодні, якщо ми хочемо, щоб українська наука одного дня говорила українською; якщо ми хочемо, щоб джерела, без яких неможливо закінчити університет, були нарешті доступні українською, а не як сьогодні, коли студенти часто вимушено читають російськомовні джерела, бо українською цього не було.

Що більше людей комунікують українською, використовують її в своєму житті, то більше контенту для цих людей з’являтиметься українською. Але для цього спочатку має бути якийсь стимул. І комплекс цих стимулів у нас уже є у вигляді мовного законодавства.

Я сказав би, що він досі трохи недостатній, можливо. Але те, що недостатнє, — це суто відсутність державної підтримки певних галузей. І я розумію, що в нас війна, і знаходити ресурси на культуру набагато складніше, ніж знаходити ресурси на війну. Але також я чудово знаю, наскільки велика кількість ресурсів у культурі витрачається абсолютно вліво. І це трохи неприємно. Є велика кількість речей, які можна було б зробити просто для того, щоби ефективніше проводити ту політику, яку ми зараз вже і так декларуємо. Але цього не робиться, бо серіали.

— А куди ми хочемо прийти? Як це ви формулюєте для себе?

— Виходячи з Конституції і того, що в нас є в законодавстві, ми хочемо прийти до суспільства, в якому українська мова повноцінно нарешті стане універсальною і буде першою мовою для усіх громадян. Я не кажу, що буде єдиною мовою. Але Україна не складається суто з україномовних і білінгвів.

Україна складається також з великої кількістю людей, котрі української на практиці не знають. Вони її потенційно розумітимуть на слух, але вони не здатні нею комунікувати, вони погано її розуміють. Через це з ними складно спілкуватись. І ці люди цілком спокійно могли собі дозволити до 2022 року жити в Україні, української фактично не знаючи. Тому що існувала величезна інфраструктура, великою мірою фінансована з Росії, яка їхні інформаційні потреби обслуговувала і обслуговувала в відповідний спосіб.

І дуже багато цих людей зрозуміли, в чому була проблема. І зараз або перейшли на українську, або роблять зусилля для того, щоб перейти.

Але дуже багато також не зрозуміли або просто ігнорують це питання. І вони шукають для себе цілеспрямовано саме російського інфопростору. Тобто ми досі живемо в суспільстві, де конфлікт через українську мову в столиці можливий. Ми недавно були свідками цього.

Ми йдемо (хочеться мені вірити принаймні) до суспільства, де це буде неможливо і де це буде абсолютно справедливо в подібній ситуації трактуватись як дискримінація, якою вона завжди була з 1990-х років, з радянських часів насправді. І ставитися до подібних вчинків і до подібних висловлювань будуть саме як до дискримінації, до мови ненависті.