«У штаб доповіли, що Роман 200-й». Дружина нацгвардійця, який був поранений у голову під Кремінною, — про його боротьбу за життя. Інтерв’ю NV

Марина доглядає свого чоловіка у шпиталі (Фото:Скриншот: NVUA / YouTube)

Харків’янин, старший лейтенант Роман Крамаренко 25 лютого 2022 року пішов на фронт добровольцем. Сім місяців тому під Кремінною Луганської області він дістав поранення після мінометного обстрілу. Осколок влучив Романові в голову, пройшовши наскрізь. Побратими були впевнені, що він загинув, але нацгвардієць вижив.

Журналістка Олена Жилун, оператор Микола Дюкарєв

Марина, дружина Романа, щодня доглядає його у лікарні. Попри те, що у чоловіка пошкоджено мозок, вона не губить віри в те, що лікарі повернуть його до нормального життя.

Уже те, що Роман вижив, є справжнім дивом, сказала Марина Крамаренко в інтерв’ю NV.

Далі — її пряма мова.

https://www.youtube.com/watch?v=MZ5KKp19LuI

Мій чоловік, Крамаренко Роман, незважаючи на те, що в нього є двоє діток, ще маленький був синочок на початок вторгнення, добровольцем 25 лютого 2022 року пішов до військкомату, погодився захищати нас.

Після військової кафедри в вищому навчальному закладі у нього було звання молодший лейтенант. Став старшим групи, яка зібралася, і його призначили командиром. Хоча він не є військовим, до війська ніякої справи не мав. Він працював на заводі Світло шахтаря в місті Харкові, по електриці. Всі знають Романа як відповідальну, занадто відповідальну людину. Ніщо його не могло зупинити, щоб він не виконав поставлену ціль або завдання.

Торік 24 лютого у Романа було призначене відрядження. Зранку о 06:00 планувався виїзд до Вовчанська, це якраз на тій території Харківської області, де і сталася перша окупація. Почалася війна, тому відрядження скасували.

Почали їздити машини, повідомляти про повітряні тривоги, сирени включалися. Ми ніч з 24-го на 25-те бігали безкінечно то в укриття, то додому, то в укриття, то додому. І вранці вже Роман каже: «Я буду збиратися у військкомат, бо по телевізору президент об’явив мобілізацію». Я кажу: «Ромо, то, може, зачекай трошки, в нас маленька дитина, в мене нікого крім тебе нема. Ані бабусь, ані дідусів, ані рідних сестер, зовсім я одна. Може, перші підуть хлопці, хто хоч володіє якимись навичками». На що він мені відповів: «Ні, чекати ми нічого не будемо, бо я не хочу, щоб прийшли сюди, до нас додому. І потім буде лише два варіанти: або перейти на їх сторону, або мене тут розстріляють».

І все, зібрав свої речі. Він до цього ходив у походи в гори, то в нього вже було все що треба: рюкзак, каремати. Був і військовий одяг, його брат раніше цим цікавився, і залишилися речі.

Роман така людина, що не дуже зі мною ділився інформацією. Казав, що все, що буду вважати потрібним, я тобі розкажу сам. Тобто не треба мене питати, не можна розголошувати. Чим менше ти знаєш, тим краще. І коли вже десятий день, і немає зовсім ніякої звістки, то ти втрачаєш будь-яку надію. Це відчуття не можна передати…

Родина Крамаренків / Фото: з сімейного архіву

Відпускали додому на Новий рік, на добу. До цього таких відвідин не було. Тож один раз ми бачили його. Він ще приїжджав за поповненням, за хлопцями, то ми його бачили п’ять хвилин. І другий раз була необхідність в продуктах. Я змогла їх знайти, щоб передати, приїжджали вони на машині, повантажили і поїхали.

Дайджест NV Преміум Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів NV Підпишись Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

Спочатку зв’язок дуже поганий був. Писав: «Я живий». Наприклад, раз в чотири дні, раз на тиждень. Або: «Все добре, як справи?» Просто якісь одна-дві фрази… Якщо я відповідала, то бачу — повідомлення не отримане, бо зв’язку немає. Через, мабуть, місяці чотири я лише дізналася, що чоловік був розподілений в Національну гвардію України. Через побратимів передали довідку, який підрозділ. Дізналася, що були розміщені десь поблизу Балаклії, бо Романа нагородили за звільнення Балаклії. Потім була ще одна нагорода — за звільнення Ізюма.

Коли трапилося поранення, вони були під Кремінною Луганської області. Їхні позиції відстежили — і почався мінометний обстріл. На позиції їх було п’ятеро, був поранений один з побратимів. Роман надав йому медичну допомогу, наклав турнікет. А потім ще одному з хлопців прилетіло в спину під бронежилет. І він вже потребував евакуації, допомоги інших. І тоді Роман дав вказівку, що відходьте самі, я вас прикрию. І поки хлопці відходили, прилетіло ще раз — і поранення сталося в голову. Мінно-вибухова травма, так написано. На жаль, осколок не просто травмував череп, він повністю пронизав його наскрізь, від вуха до вуха. І за рахунок того, що цей осколок має такі загострені кінці, то, коли він попав в голову, він ще й забрав з собою частину мозку.

Звісно, хлопці доповіли в штаб, що Крамаренко Роман 200-й, залишився на позиції. А [побратим] Олег повинен був зайти на ті позиції, де був Роман, зранку. Він прийшов у нього приймати справи, кажуть хлопці: «Крамаренка немає, він 200-й». Він запитує: «А хтось його пульс мацав, звідкіля ви знаєте, що він 200-й?» Ті кажуть: «Бачили, що прилетіло біля нього і в голову, що дуже багато крові, він почав кров’ю рвати, тому там неможливо було вижити». Олег каже: «Навіть якщо він 200-й, ми не маємо права його залишити там, бо в нього двоє діток. Треба, щоб діти могли хоч до батька на могилу прийти».

І зі своїм підрозділом погодився піти на ті позиції. Дивляться — Романа немає. А він ще метрів 50 після травми самотужки якимось чином, відштовхуючись ногами, доповз до першого дерева. І влаштувався сидячи, таким чином себе врятував. Усі блювотні маси, кров виходили назовні, і він не захлинувся. Незважаючи не те, що отримав травму, ще розумів, що треба щось робити, і повз.

Ніхто жодних не давав прогнозів. Навіть мене готували, що поранення вкрай важке, тому, скоріш за все, він найближчим часом помре. Але Роман у мене дуже сильна людина, дуже хоробрий. Так просто не здався. І незважаючи на ускладнення свого поранення, ось сім місяців уже Роман бореться за своє життя.

На жаль, він не відповідав на прохання «притисни палець», «поворуши пальцями», але очима міг відповідати на питання. Ось я питала, наприклад: «Романе, чи впізнаєш ти мене? Ти знаєш, хто я?» І ускладнювала запитання. Тобто, не просто кліпни очима один раз, а двічі або тричі поспіль. Він мені відповідав, моргаючи.

Якихось ліків, які б допомагали втрачений об’єм мозку відновити, немає. У зв’язку з тим, що уламок пройшов наскрізь, він пошкодив обидві півкулі, вони стали непропорційні. Наш посил полягає в тому, щоб, можливо, отримати консультацію лікарів за кордоном, якщо є змога ще щось зробити в плані нейрохірургії. Бо з ескулапів усього світу має хтось ризикнути. Якщо Роман бореться і пройшов такий важкий шлях боротьби за себе, за своє життя, то ми, здорові люди, не можемо зупинитися і сказати: «Ну добре, ти поборовся, молодець, і залишайся так лежати далі».

Новий випуск журналу NV вже у продажу

Великі держави не виграють війни з
національно-визвольними рухами
Сергій Плохій, історик, професор Гарварду

Інтерв’ю з ним читайте у номері,
що можна придбати тут

Новий випуск журналу NV вже у продажу

Ми, українці, така, трохи розхристана
громада вільних людей. Ми не дуже багато жили,
і ми далеко не зразок для наслідування,
але у нас шанується людська гідність
Антон Дробович, директор Українського інституту
національної пам’яті, а нині солдат ЗСУ

Інтерв’ю з ним читайте у номері,
що можна придбати тут

Редактор: Микола Піддубний