«Він просував зміни». Джус був проти рабської системи в армії, і досі не Герой України. Чому — інтерв’ю з матір’ю загиблого пілота
Поділитися:
Легендарний пілот Повітряних сил ЗСУ з позивним Джус, загинув 25 серпня 2023 року (Фото:Juice Fighter / instagram)
Автор: Олексій Тарасов
25 серпня 2023 року в результаті авіакатастрофи на Житомирщині загинуло троє українських пілотів, одним з яких був Андрій Пільщиков із позивним Джус. Що відбувається з іменем пілота після його загибелі, в інтерв’ю Radio NV розповіла його мати Лілія Авер‘янова.
https://www.youtube.com/watch?v=Zb3mrZ214hM
— Ми слідкуємо за тим, що відбувається після, на жаль, трагічної загибелі Андрія. І бачимо дуже дивні речі. Наприклад, отримання ним звання Героя України чомусь стало дуже довгим процесом. Були петиції, звернення народних депутатів. Чому це так працює, як ви це розумієте?
— Подання на нагороди роблять військові. Тому, незважаючи на петицію до президента, яка була підписана, і на подання депутатів, які були проголосовані, все спускається на рівень військового керівництва, яке має подати подання.
Але тут річ у тім, що Андрій зробив справу державної ваги, а подання має робити рівень його бригади, де він служив. І їм, мабуть, важко… Або я не знаю, які інші причини, чому це подання досі не було зроблено. Через це і відбувається затримка з поданням на звання Героя України.
Ось я показую цей сертифікат, який мені надіслали на роботу. У ньому зазначено, що ім’я Андрія буде розміщене на плитах ушанування великих авіаторів. І його пошановано там як визначного авіатора XXI століття. Я впевнена, що ніде, в жодних новинах це не прозвучало.
Чомусь після того, як його не стало, стала зникати ця інформація, навіть видалятися деякі фотографії. І всіляко це зводиться під так званий узагальнений образ, який начебто був, — Привид Києва. Ясне діло, що це не один льотчик, але імідж, який використаний там, — це всім відомо зараз, що це фотографія Андрія.
І абсолютно незрозумілою мені є поведінка повітряного командування, яке взялося не за те, аби працювати над нашою перемогою, а в робочий час займається лобіюванням різних другорядних питань. Зокрема це, я би сказала, загарбання того, що мало би належати бригаді у вигляді торгової марки.
— Тобто торговельна марка Привид Києва була зареєстрована, за основу візуального образу була взята фотографія Джуса, Андрія Пільщикова. Потім уже, звичайно, це було опубліковано. Потім ми побачили, що це дійсно був Андрій у цьому шоломі. І, незважаючи на це, ніде не вказано, що це він, просто є Привид Києва.
— Вони замалювали просто логотип — видно, що це похідна від цієї фотографії, це будь-хто доведе. І, не питаючи мого дозволу, володарем ліцензії, як я з’ясувала в гугла, є Міністерство оборони України. Тобто якась підкилимна громадська організація, яка створена нижчим рівнем керівництва, взяла і я не знаю, для чого, це зробила.
Ще і зарезервувала за собою як торгову марку назву реальної бригади, яку зараз отримує 40 Васильківська бригада, — Привид Києва.
Як може бути торгова марка зареєстрована як офіційна назва бойової бригади? Ніхто на це не має дозволу. І ставлять у такий глухий кут: а що, тепер якщо ми напишемо бригада «Привид Києва», ми маємо просити дозволу?.. От такий нонсенс.
Люди не думають, люди неграмотні це зробили. Наш український фонд, [який займається] захистом інтелектуальної власності, на жаль, дуже якось поверхнево цю інформацію сприйняв і не запобіг цьому.
— Юристи прокоментували те, що сталося. Говориться про те, що насправді Український національний офіс інтелектуальної власності та інновацій прокоментували реєстрацію цієї торговельної марки. Сказали, що не можна використовувати в комерційних цілях наших героїв, це неприпустимо. Ми також розуміємо, що в повітряному командуванні Центр працюють люди, і ці люди, мабуть, мають якось коментувати, що відбувається.
— Можу сказати, що вся ця інформація була доведена до пресслужби, але вони не публікують. Навмисно не публікують, кажуть: «А навіщо нам про нього взагалі писати, якщо про нього всі пишуть і всі говорять?» Ось така позиція. Тобто замість того, аби пишатися цією людиною, всіляко применшується і стирається його образ, якесь узагальнення. От така в них політика, щоби не бачити особистість.
Його особисті заслуги вже якимось чином стають начебто не актуальними. Мені доводиться втрачати багато часу та сил для того, аби витягнути ці всі питання, які дуже важливі зараз Україні. Тому що Андрій зробив і заклав стільки ще наперед усіляких великих справ, які треба зараз продовжувати. І зараз над цим працюють дуже багато людей, не дають загаснути цій інформації, бо вона є дуже важливою. За нею слідкують наші американські партнери, інші партнери за кордоном. І саме базуючись на спілкуванні з ним, на тій концепції, яку він відпрацював, на тому спадку, який він залишив, вони від цього відштовхуються в допомозі Україні.
І від того, як ми поводитимемося з нашими героями, буде залежати те, про що всі запитують: а коли будуть F-16, а коли нам буде допомога? Вибачте, поводьтеся як люди, тоді вам буде допомога.
І мене дивує, коли те командування, яке мало би це пушити, цим займатися, якраз воно применшує напрацювання Андрія і тим самим не дає нам розвернутися в політичному, в військовому плані, аби більше залучити ресурсів зараз для України.
Не можна жодної справи, яку роблять такі люди, кидати напризволяще, тому що вона має продовжувати працювати на Україну. Якщо це не робиться, то це робиться так, як роблять вороги.
— Маєте рацію, це дійсно виглядає радянською традицією, коли немає особистостей, а є якийсь загальний образ. Можемо згадати всі ці могили невідомих солдатів. Ми постійно підкреслюємо, що ожне життя безцінне. Звичайно, наших героїв мають знати. З іншого боку, ми бачимо дуже активну підтримку з боку українського суспільства.
— Так.
— Мені здається, активно підписували петицію до президента. Ми бачимо, що українці хочуть цього, і одночасно якусь таку дивну протидію з боку військового командування.
— Цього ніхто не може зрозуміти.
Далі ми відвідали цей центр уже з нашими американськими друзями. Був дуже відомий волонтер Тревор Герстет. Він ще сказав: «Хочете, я приведу вам туди пілота F-16?» І він феноменального льотчика туди привів — Пітера Грінбурга з трьома тисячами годин нальоту на F-16. І фантастична вийшла зустріч, від якої задоволення отримали всі. Ми навіть забули, де ми знаходимося, що це Київ, війна. Всі про це забули. І відгуки потім писали, закликали американців долучатися до спілкування з цими дітлахами. Було організовано кілька онлайн-зустрічей із пілотами F-35, навіть жінка-пілот брала участь у таких телемостах. Тобто ми шукаємо форми, де це все працюватиме.
Я в пам’ять про Андрія роблю деякі речі. Навіть на Святого Миколая ми зробили подарунки дітям загиблих льотчиків усіх авіаційних бригад України. Вони отримали від нас пам’ятні сувеніри. І також якісь бригади об’єднались із командуванням, спілкувалися зі мною. На жаль, Васильківська бригада відокремилася. Я запитала: «Якщо ми приєднаємося до цього, ви скажете, що це подарунок від Джуса?» Вони проігнорували, щоби цього не говорити.
Я не знаю, чому так відбувається, що ми завинили їм, що ми зробили поганого, мій син за всі роки служби, що якось повністю немає контакту. Є питання юридичні, правові, робота з документами, коли родичі не орієнтуються в деяких питаннях. Навіть я, кандидат наук, деякі речі не знаю, як зробити, без контакту з бригадою. Дякуючи просто його дуже хорошим друзям, вони мені допомагають.
Але офіційно документи викинув військкомат і жодної подальшої комунікації. Там є помилки, є якісь неточності, немає з ким говорити, немає тіла — нема діла.
— Вони мають надихатися нашими героями, аби не повторилася та ситуація, яка була до великого вторгнення, коли пілоти просто йшли з Повітряних сил, бо не бачили жодних перспектив. А зараз ми розуміємо, наскільки була занедбана програма з розвитку наших Повітряних сил, щоби мотивувати наших пілотів. Ви писали про те, що, наприклад, є торговельна марка Пес Патрон і там зрозуміло, хто це. Це собака, який, ми так розуміємо, працює розмінувальником, став одним із символів війни. Але Привид Києва… Чому це не Андрій Пільщиков, чому це не наш український герой Джус?
— Ну собаки ж ніхто не боїться. А того, що залишив Андрій і того, що він зробив, — багато речей були загрозливими для певних командувачів. І тому вони, стираючи пам’ять про нього, так себе убезпечують, наче все, забули і відчепилися від того всього.
Я просто дивуюся, наскільки в моєї дитини було сили протидіяти цьому всьому і далі воювати за Україну. Він просто якимось чином це все вже тамував у собі, відштовхував це все і йшов воювати. По п’ять бойових вильотів на день, на найнебезпечніші напрямки. І навіть зараз, досі не можуть порахувати, скільки годин, скільки нальоту, скільки чого, ніхто мені відповісти на це не може.
— «Щось не подобається, ви критикуєте, — до побачення, ми не будемо змінювати, не дамо вам».
— «Ви змінюйтесь під нас». Саме через це він не захотів підписувати контракт, саме через це він пішов. І він мені писав: «Мамо, за англійську мову, яку я і так знаю, я мушу підписати трирічний контракт, і лише тоді мене відправлять [вчитися] на F-16». А потім скажуть ще 10 років, і таким чином його просто… Він не хотів.
https://www.youtube.com/watch?v=J9MmLR9t6-Q&t=241s
Це феодальна рабська система, де ти не можеш відкрити рота, бо ти у жорсткій системі. Він мав певну свободу через те, що він був мобілізований, і міг робити ті справи, які корисні державі. І саме ця свобода дала йому можливість зробити все те, чого він домігся в Вашингтоні.
І чого ці генерали не могли поїхати і зробити те ж? А не могли саме через імідж. Через те, як він себе подав, як розмовляв із конгресменами, сенаторами… Він не боявся на будь-якому рівні спілкуватися вільно, формулювати свої думки, формулювати стратегічні питання, які злободенні.
У мене навіть зараз є той список озброєнь, [який він формував], — перша черга, друга, третя. І ми бачимо, як воно виконується по тому, що написано. Де що не треба, там написано «хотелки», значить це треба відсунути. І це на кожному кроці робилося: відсіювалося зайве і увага концентрувалася на найнеобхіднішому — на всьому тому, що нас зараз захищає.
— Андрій певні речі нотував, публікував або говорив зі своїми побратимами, з близькими людьми. Про те, що треба змінювати в Повітряних силах. Ви говорите про те, що з 2016 року це відбувалося постійно. На вашу думку, як це загрожує командувачам? Чому Андрій стає такою незручною фігурою, незважаючи на всі свої досягнення, незважаючи на те, що він віддав своє життя за Україну?
— Він продукував зміни, він просував зміни. А хто хоче змінюватися, якщо добре сидить генерал, отримує гроші. І зараз за стандартами НАТО вони мають усі володіти англійською мовою, знати техніку, літати на цій техніці.
Тобто всі ті, хто зараз командувачі, вони не підходять, усе керівництво не підходить під штатні стандарти НАТО з керування тим озброєнням та літаками, які в нас зараз будуть.
І тому в мене величезна пересторога щодо того, що зараз усі говорять, як льотчики готуються, як аеродроми готуються: а як готується наше керівництво? Чи воно може спілкуватися на рівних із керівництвом НАТО? У цьому проблема. І вони розуміють, що це вже як Дамоклів меч над ними висить, нависає, ось-ось. І вони не можуть ніяк змиритися з тим, що треба або відповідати, або піти.
І скорочення цього терміну [навчання], якого домагався Андрій, навпаки воно було проти їхніх (командування — Ред.) інтересів, бо вони хотіли якнайдовше сидіти — їм усе одно, на чому літають льотчики. Вони ними командують. Чому саме Андрій зі своїми друзями поїхав [у США]? Бо він особисто літав, їм особисто потрібно. Начальство може сказати «нам не треба, ми не літаємо».
Зараз усі запитують, а чому так довго? Ну тому, що це саботаж. Якщо довго щось переробляється на аеродромах або довго не тих людей посилають на навчання, бо вони англійську мову не знають… Як їх відбирають? Чому не відправили [на навчання на F-16] Андрія з шикарним знанням [англійської], з повною підготовкою? Він сам це організував. А відправили інших хлопців, скромніших, можливо, їх повернули. І це все затримки. А чому?
Це все амбіції, які не дали просто відправити його. Якби він був за кордоном, він би був живий. І в цьому в мене основна претензія.
