«Я побачив на ньому триколор — і вистрілив». Як колишній офіцер ФСБ перейшов на бік України і воює за неї від Ірпеня до рейдів РДК
Ілля Богданов воював за Україну ще у 2014 році (Фото:NV)
Автор: Галина Булгакова
«Російський добровольчий корпус ставить собі завдання саме зміну режиму в Кремлі. Тому це обов’язково станеться», — колишній офіцер ФСБ Ілля Богданов в ексклюзивному інтерв’ю Video NV розповів про те, як воює за Україну і яким бачить майбутнє Росії.
У 2014 році він перейшов воювати на бік України, а з 2022 року служить у Російському добровольчому корпусі. Історія Іллі Богданова — далі прямою мовою.
https://www.youtube.com/watch?v=r_D87ehP34Y
Російський добровольчий корпус ставить собі завдання саме зміну режиму в Кремлі. Тому це обов’язково станеться. Можливо, це буде в кілька етапів. Я навіть більше ніж упевнений, що це буде в кілька етапів. Що після успіху української армії на фронті буде створено демілітаризовану зону в прикордонні, будуть створені народні республіки [в РФ], які покажуть, що сегментація Російської Федерації — це річ нестрашна. Що можна створювати не як вони роблять, кринж-республіки на кшталт «ЛНР», «ДНР», — а можна зробити якусь таку реально БНР, кібер-Русь, із легалізованим трансгуманізмом, із цифровою державою. У нас у програмі немає, що ми зайдемо і будемо всіх «зетників» вішати. Навпаки, потрібно зробити проєкт-вітрину, справжню вітрину, щоб показати, що сегментація Російської Федерації — не страшно.
Мене звуть Ілля Богданов. Я колишній офіцер Федеральної служби безпеки Російської Федерації. Старший лейтенант, рік до капітана залишався. У 2014 році я приїхав добровольцем воювати за Україну. Після АТО відкрив ресторанчик у Києві, написав автобіографічну книгу, створив авторську колоду карт Таро, а з 24 лютого воюю вже на повномасштабці. За Україну, звісно, а за кого ж ще!
Родом я з Владивостока. Мої предки наприкінці XIX століття переїхали за царською програмою на Далекий Схід. Ну, тоді всі туди їхали. Тому етнічно я — українець. У мене по мамі [предки] з Чернігівської губернії та Білоцерківської губернії, апо батькові – з кубанських козаків, але Кубань тоді була в Україні.
У мене з пелюшок не було питання, ким бути в житті. Я хотів бути офіцером. Тому я вступив до Хабаровського прикордонного інституту. А на розподілі запитують уже молодого лейтенанта: «Де ви хочете служити?» Я кажу: «Як Михайло Юрійович Лермонтов, як справжній російський офіцер, хочу почати службу на Кавказі». І мене відправляють на той момент у найгарячіший напрямок, у республіку Дагестан, у гори. Потім я за зв’язками перевівся в Приморський край [РФ], і там уже дослужував, поки не стався Майдан [Революція гідності].
А потім, коли почався Крим, я точно прийняв рішення, що я візьму участь у цих подіях. Одну ніч я думав, за яку сторону. І, в принципі, абсолютно всі «за» були їхати [воювати] за Україну, тому що це був би послідовний вибір. І вже все це скинути нарешті, і вже відкрито воювати проти режиму.
Спробував потрапити в Азов, заради якого я взагалі і їхав. Мене туди не взяли, я спочатку дуже сильно засмутився, але потім мене прилаштували все-таки в батальйон Донбас. А потім був у Правому секторі.
Я рік провоював добровольцем, а потім контракт вирішив не підписувати. Тоді ще була свіжа моя військова історія. Я дев’ять років провів у російській армії, а тут рік добровольцем — у такій вольниці повстанській. І мені не хотілося знову починати військову кар’єру з нуля, тому я вирішив піти на вільні хліби.
Громадянство України я отримав навесні 2015 року. Реально дали мені путівку в життя, почати все з нуля. І я реально нормально так з нуля почав. У Росії так з нуля не почнеш. Багато де працював: і кур’єром, і на автомийці працював, і в рейдерських двіжухах взяв участь, як і всі добровольці, і у виборах взяв участь.
Скрізь взяв участь, загалом, поки не відкрив свій ресторан. Пян-Се Rest на Подолі в Києві, азіатська кухня. Навіть у всій рашці пян-се знають, не тільки в Приморському краї, не тільки у Владивостоці. Тим більше, думаю, в Україні було б дуже круто такий новий продукт, який не треба винаходити, а просто рецепт страви, якої немає на ринку. І ось так я вирішив корейську кухню розвивати.
На мене було офіційно три замахи. Перший — це 2015 рік, другий — 2016 рік і третій — 2019 рік. Ніколи не боявся, бо я людина така релігійна, схильна до метафізики, тому я завжди покладався на волю Господа і взагалі не парюся з цього приводу.
Я всім розповідав, що якщо щось почнеться, я вже не буду, напевно, воювати, це вже не та історія. Усі думали, або я здувся, або я вже не той. Я взагалі просто був упевнений, що війни не буде. А 24 лютого вранці мене розбудила дружина і каже: дзвонили батьки, Київ бомблять, війна все-таки почалася. Ну, у мене відразу ввімкнувся режим «атошника». Зателефонував своєму другові з Правого сектора — знав, що він співпрацює з ГУРом. Кажу, мовляв, забери мене на війну. Він мене ввечері забирає і ми летимо — Гостомель, Буча — та “двіжуємо”.
Поранення я отримав 24 березня 2022 року, тобто рівно через місяць війни в Ірпені. Ми їхали на цивільній машині, у поворот заїжджаємо, і раптом я бачу — їхня [російська] десантна нова БМП-4. Думаю, б***ь. Підбігає солдат, кричить: «Стояти, стояти, хто такі?» А наші: «Та свої, слава Україні!» — мовляв, по-любому це свій. Але щойно він повертається — я бачу [на рукаві] величезний триколор. Зрозуміло, він теж розгубився, це все мікросекунди. Я його застрелив. Одразу стріляю йому в груди, він крекче і падає, а по нас починає працювати кулемет і автомат. У першу ж секунду я відчув — бух, удар. Усе, рука висить. Таке відчуття було, що її відірвали. Мені куля через машину залетіла — ну, вона розбилася — сюди [в руку], вийшла тут [показує]. Зламала кістки, був титановий штифт, пластини. Ще не все зрослося, я повернувся на фронт, на Запорізький напрямок. Потім із РДК багато де був.
До Російського добровольчого корпусу я приєднався восени 2022 року. По-перше, він став збільшуватися. По-друге, завдання ставали дедалі серйознішими — від позиційки просто в Запоріжжі до операції Червоний Дніпро, коли на лівий берег до Нової Каховки на гумових човнах вривалися, розфігачували [окупантів] та відпливали. А потім уже були великі заходи в Бєлгородську область РФ, у яких я брав участь.
Був страх, був саме психологічний блок, тому я не брав участі в Брянську-1, Брянську-2 [перші рейди РДК]. Я говорив: що завгодно, але тільки не ДРГ, але тільки не заходи. Мені було страшно перетнути кордон. Якийсь містичний страх: тільки переступиш кордон, на тебе кара небесна звалиться, і все. Виявилося, не такий страшний чорт, як його малюють.
Коли був так званий Марш справедливості Пригожина, ми готувалися. Тобто якби вони зайшли в Москву і сталася «смута на Русі», то ми б, звичайно, взяли участь у подіях. Ми готувалися вже висуватися. А виявилося… єрунда.
Якщо у 2014 році я був такою ідейною людиною проти путінського режиму — ось ці всі космічні поняття, абстрактні, — тоу 2022 році я вже йшов за свою сім’ю. У мене тут сім’я, дитина, будинок, більш такі конкретні матеріальні речі. Але, звісно, все одно присутня якась мрія: завалити цей путінський режим. Але оскільки я людина релігійна, я б, звичайно, хотів там церковну реформу. Я тому всім кажу: у мене немає взагалі якихось політичних амбіцій, ось це все собі забирайте, а ось якщо церкву реформувати — залиште мені.
Майбутню Росію я бачу через децентралізацію, дефедералізацію. Ми не будемо водити хрестових походів, щоб утримати у складі Ічкерію або Якутію з Бурятією. Право націй на самовизначення Російський добровольчий корпус визнає. У цьому його унікальність. Ми вперше говоримо про російську національну державу, тобто відхід від імперщини.
Я собі чесно кажу, що я не хотів би жити в Росії. Я реально не хотів би жити, тому що та соцсистема — порівняно з українською — вона зовсім інша, вона максимально токсична. Але я розумію, що все-таки якщо Російська Федерація впаде, ми переможемо, то мені доведеться взяти участь у тих змінах, які там будуть. Все-таки Російський добровольчий корпус буде адміністратором смути на території Росії. Це те, чого так бояться західні партнери: що вона буде розвалюватися, що там буде громадянська війна, гуманітарна катастрофа, ядерна зброя незрозуміло кому потрапить до рук. РДК має так цю смуту адмініструвати, що це будуть 90-ті на максималках, але без гуманітарної катастрофи.
