«Як я стала Коброю». 50-річна військова з бригади морпіхів — про власну жорсткість, стосунки з чоловіком і бої за Піски та Бахмут
Алла Хаврун (Фото:Олександр Медведєв)
Автор: Євгенія Корольова
Від початку війни у 2014 році Алла Хаврун кардинально змінила власне життя — залишила спокійну посаду в райдержадміністрації та почала працювати на перемогу України. NV розпитав захисницю про найважчі дні на фронті та родину, що залишилася в тилу.
Аллі Хаврун, головній сержантці роти протитанкових ракетних комплексів 56 окремої мотопіхотної Маріупольської бригади ЗСУ, повідомили, що близько селища Золота Нива Волноваського району через ворожий «приліт» оглушило двох бійців. Не вагаючись, Хаврун застрибує в автівку й мчить у Золоту Ниву, щоб забрати військових і відвезти інших їм на заміну.
Вже на місці, коли вона виходить з машини, починається обстріл. За пʼять метрів від автівки — «прильот». Втім пощастило: ніхто не постраждав, тільки сильно дісталось машині.
Пізніше Хаврун зателефонує чоловікові:
— Ромочко, а що ти скажеш, коли дізнаєшся, що машини більше немає? — обережно цікавиться вона.
— Руки є? — миттєво реагує він.
— Так.
— А ноги?
— Так.
— Ну, слава богу. Все інше буде! — заспокоює Роман дружину.
А через тиждень він привезе їй іншу автівку.
Це лише одна з багатьох військових історій від головної сержантки Хаврун, якій цього літа виповнилося 50 років.
NV поговорив з українською захисницею про те, чому вона в 44 роки підписала контракт з ЗСУ, чи стикалася в армії з гендерною нерівністю та за чим з цивільного життя вона найбільше сумує.
— Де та на якій посаді ви зараз служите?
— Я головний сержант роти протитанкових ракетних комплексів у мотопіхотній бригаді.
https://www.facebook.com/media.NV/videos/499235079401760
Сьогодні ми знаходимось на гарячому напрямку в Донецькій області, за кілька кілометрів від Бахмута. Щохвилини ми знаходимось напоготові, тому що розрахунок зі зброєю, яка знаходиться в мене у підрозділі, протягом 20 хвилин має стояти на точці, визначеній командирами, та виконувати свої бойові завдання.
Як головний сержант я відповідаю за навченість особового складу.
— Коли ви доєднались до Збройних Сил?
— До ЗСУ я працювала головним спеціалістом з врегулювання відносин власності в районній державній адміністрації [у Вінницькій області]. Але у 2014 році зрозуміла, що попри мій вік і мою стать, я хочу внести свою лепту у захист країни.
Всі чудово знають, що до 2014 року військова структура [в Україні] була занедбана, а в військових комісаріатах було по дві-три людини, які займалися цим напрямком. Однак з початком російської агресії почалося розширення військових комісаріатів. Тоді я побачила в місцевій газеті об’яву про те, що військовий комісаріат набирає державних службовців. І я не вагаючись звільнилася з адміністрації та перейшла [працювати] до військкомату. Таким чином я пропрацювала там з 2014-го до 2018 року.
Напрямком моєї діяльності були призовники та набір контрактників. Але в суспільстві було чимало суперечок про те, чи слід йти в армію, чи ні.
Тому я подумала, що мені теж треба піти до Збройних сил України, підписати контракт. Думала собі — відбуду контракт, повернуся назад до військкомату й ніхто не зможе мене вколоти, сказати: «А чого ти сама тут сидиш? От ти і йди туди!». Я б на це могла відповісти, що я вже була [в Збройних силах], а тепер твоя черга прийшла.
І 1 лютого 2018 року я вступила до лав Збройних сил України, підписавши контракт на посаду оператора артилерійського дивізіону.
Помаленьку-помаленьку я освоїла свою роботу та стала просуватися по службі. І ось вже шість років, як я знаходжусь на військовій службі в одній і тій самій бригаді.
— Як ваш чоловік відреагував на те, що ви доєдналися до ЗСУ?
— Він мене підтримав. Хоча я думаю, що десь глибоко в душі він був не дуже радий таким моїм рішенням. Я просто прийшла додому та сказала, що через два-три дні вибуваю до [військової] частини.
— Як для вас почалася велика війна? Де ви перебували 24 лютого 2022 року?
— Ми знаходилися в напрямку Пісків. Протягом трьох років у нас була ротація Маріуполь-Піски-Маріуполь-Піски. І тоді ми якраз знаходилися в напрямку Пісків, в населеному пункті зі смішною назвою Мемрик [село в Покровському районі за 24 км від Пісків].
Ми прокинулися о третій ночі від пострілів, від «приходів» важкої техніки. Всі швидко отримали зброю. Протягом 20 хвилин увесь особовий склад вже був повністю укомплектований і готовий прийняти бій.
Десь через два тижні після початку війни був відданий наказ про те, щоб увесь особовий склад жіночої статі вибув в інше місце дислокації. Але мені командир дивізіону сказав: «А ви, Михайлівна, їдете в Піски своїми розрахунками». Тому жінок вивезли, а я як старша групи трьох розрахунків виїхала в Піски та протягом трьох наступних місяців була прикомандирована до 21-го батальйону своєї бригади.
Зараз, вже півтора року як, ми знаходимося на одному місці, утримуємо свої позиції.
— За ці два з половиною роки повномасштабної війни які дні були для вас найважчими?
— Найважчий день — це той, коли ти виносиш «двохсотого» [загиблого] на руках. Це для всіх так.
У мене був випадок (він не поодинокий, але це той, який вже ніколи не забудеться): військовослужбовець 98-го року народження вибув на виконання завдання, а після виконання його мали поміняти. Він чекав на місці, де мали його забрати, і тут шальний уламок від поодинокого пострілу. Він просто опустив голову — і воно залетіло йому під каску. Малесенький такий, як нігтик, уламок — і все, дитини немає.
Ще був тяжкий момент, коли я знаходилася в Пісках. В нас там була позиція Республіка, під недобудованим мостом, не доїжджаючи кілометрів 15 до Донецька. Попереду там було дві лінії оборони, де теж знаходилися піхота, батальйон. Їм найбільше попадало. А разом з нами під мостом знаходилися медики, тому всі поранені, всі «двохсоті» проходили через нашу позицію. Їх привозили під міст, а далі вже з медроти виїжджав автомобіль, який і мав їх перенаправити туди, куди необхідно.
Одного разу за дві години часу нам туди привезли тринадцять «трьохсотих» [поранених].
Після дуже важкого обстрілу до нас виїхала машина з медиками, але всі вони — і начальник медичної служби батальйону, і санітари — теж приїхали вже «трьохсотими». Тільки один водій був не поранений.
Поки ми очікували на медиків з роти, я та військовослужбовці, що були коло мене, почали надавати медичну допомогу. На ранок увесь асфальт там був вкритий кров’ю. На той момент усіх людей вже забрали, всіх розвезли по госпіталях. І я зранку виходжу, а по цій крові вже їде якась машина.
— Ви ніколи не жалкували про це своє рішення підписати контракт [з ЗСУ], яке привело вас в поточний момент?
— Я по життю жорстка людина. І будь-які свої рішення я ніколи потім не обговорюю у своїй голові. Якщо я вирішую щось зробити, то обдумую це раніше.
— Розкажіть про ваш позивний — Кобра. Звідки він?
— Я дуже охайна людина. В статуті чітко написано, що по кожному військовослужбовцю судять за всі Збройні Сили України, тому мене особисто не влаштовує якесь недбале ставлення до роботи.
І я сказала одному з військовослужбовців привести свій зовнішній вигляд до належного стану. Довелося повторити йому це кілька разів в культурній формі. Але я бачу, що він не реагує. Ну, не реагує, значить, треба приймати якісь кардинальні міри. Я його схопила й ледь не кинула в криницю. Сказала, що якщо через дві години він не приведе себе до ладу, то полетить туди. Так от через дві години його речі були випрані та висіли на шнурочку. Весь особовий склад з того сміявся, бо це була дивина, що він нарешті виправ свої речі.
Це був курйозний момент, але хтось його запитав про то, а він і каже, що «це все та кобра». Ну так воно і повелось, бо щодо навчання — «кобра», щодо зовнішнього вигляду — «кобра», щодо виконання наказів — «кобра», стосовно ставлення до зброї — «кобра». Якось начальник штаба в неформальній такій розмові запитав мене: «А ти знаєш, як на тебе говорять?» Я кажу: «Кобра». Ну отак я й стала Коброю.
— Хто вас підтримує, хто чекає вдома?
— Я одружена вже 30 років. І в мене є дві доньки, одна — вчителька математики, а друга — агроном. Вони — це гордість і радість для мене. І щодня я встаю з думкою про них.
Коли почалася [повномасштабна] війна, я була дуже налякана, що мої діти можуть загинути. Я наказала чоловікові забрати їх і виїхати до Польщі. Але він відмовився, сказав, що це не нормально, якщо його дружина стоятиме зі зброєю в руках, а він буде у Польщі. Тоді я попросила, щоб він вивіз хоча б дівчат. Але вони теж не захотіли. Кажуть: «Ми народилися в Україні й звідси ні ногою. Якщо судилося тут загинути, то хай так і буде, але зі своєї землі нікуди не поїдемо».
Але сьогодні я рада, що мій чоловік залишився тут, тому що я відчуваю його допомогу. Після того, як в мене щось стається, він завжди сюди приїжджає. Не було жодного місця моєї дислокації, де б він не був. І я дякую Богу, що маю таку сім’ю та такого чоловіка.
— У вас є образа на людей, які сьогодні не воюють, поки ви тут, на фронті?
— Ні. Я розумію, що щоб у нас все було гаразд, треба комусь бути в тилу. Там, де залишилися наші діти, де залишилися наші батьки, де залишилися наші сім’ї.
Я завжди кажу про те, що я стою тут для того, щоб моя дитина розвивалася, щоб вона вільно ходила вулицями, не переживала й не чула ні гуркоту гармат, ані шелестіння гусянки.
Я тут для того, щоб вони [діти] там веселилися. Тому я двояко ставлюся до питання про те, що в нас в країні війна, а хтось робить свято та веселиться. Я завжди уявляю, що там може бути моя дитина. Але все ще, звісно, залежить від масштабу. Але в цілому ми всі стоїмо тут для того, щоб все було добре й все було тільки хороше.
— За чим з цивільного життя ви зараз найбільше сумуєте?
— За дітьми. Все інше — наживне.
— Я розумію, що при вашій посаді та обов’язках важко казати про якийсь вільний час, але все ж таки, коли з’являються вільні хвилини, чим ви займаєтесь тут тільки для себе?
— Намагаюся якось привести свій зовнішній вигляд до такого стану, щоб воно не потребувало щоденного догляду. Коли я прийшла до армії, наприклад, в мене були коси по лікоть, але сьогодні треба швидко все робити [зараз Хаврун носить коротку стрижку].
— Тобто зовнішність теж адаптується до армійських задач?
— Коли я прийшла в армію, то важила 118 кг. А вже через пів року — 85 кг. І сьогодні я маю підтримувати [фізичну форму]. Тому що мій комплекс, в розрахунку якого я виїжджаю, важить 120 кг. Це на трьох людей, не враховуючи, що ти ще на собі повністю несеш екіпіровку, автомат і принаймні воду. Так що це змушує, напевно, кожного підтримувати свою форму.
— Чи стикались ви за час служби з сексизмом в Збройних Силах? І взагалі, чи вважаєте ви це великою проблемою сьогодні?
— У світових масштабах — так. Але у своїй частині я цього ніколи не відчувала.
Поділитися:
Загрузка…
