Життя і смерть на мінному полі. Як сапери 93‑ї бригади вночі й майже навпомацки розміновують передову — репортаж NV з Бахмутського напрямку
Поділитися:
У КОЖНОГО СВОЯ ЗБРОЯ: Сапери 93-ї бригади завантажують міни в пікап, готуючись до виїзду на чергове завдання (Фото:Олександр Медведєв / NV)
Автор: Наталія Роп
Військовослужбовці-сапери із легендарної бригади Холодний Яр розповіли, як працюють у сірій зоні, розуміючи, що до ворога набагато ближче, ніж до своїх.
(Київ — Краматорськ — Бахмутський напрямок — Київ).
Завантажуючи у старенький пікап круглі великі «таблетки» протитанкових мін для чергового виїзду на завдання, усміхнений хлопець у зелено-болотяній формі з позивним Дикий пояснює: «Якщо брати Бахмутський напрямок, Кліщіївку та Андріївку, — там повний треш. Все засіяно [мінами] квадратами, — так, наче коли картоплю саджають».
Про це він, командир відділення інженерного взводу 93‑ї окремої механізованої бригади Холодний Яр, знає з власного досвіду. Адже там, під Бахмутом, і воює. Точніше мінує та розміновує, бо керує саперами — людьми, які останнім часом стали для ЗСУ чимось на кшталт рятівників.
У липневому інтерв’ю The Washington Post головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний визнав, що «мінні поля — це одна з проблем, яка впливає на темпи наступу». За його словами, її можна було б вирішити, і як це зробити — знають у США. Йдеться про спецзасоби, здатні розміновувати великі площі поля бою.
Водночас, як написала WP із посиланням на анонімного українського високопосадовця, насправді Київ отримав менш як 15 % від тієї кількості саперного та інженерного обладнання, яке просив у західних партнерів напередодні контрнаступу.
Тому весь тягар ліг на плечі звичайних людей, які нечасто стають героями відео про хід війни, не штурмують ворожі окопи, не висаджуються на окуповані узбережжя, не підіймають прапори над звільненими селами та містами. Але саме від їхньої роботи залежать успіхи багатьох підрозділів ЗСУ.
NV з’їздив на схід, аби дізнатися, як і чим живуть ці малопомітні герої — сапери.
На базі
Пошкоджені багатоповерхівки і малолюдні вулиці. Знову пошкоджені багатоповерхівки та малолюдні вулиці, на яких частіше можна зустріти військових, ніж цивільних. Такий вигляд мають типові прифронтові міста на Донеччині.
Аби дістатися до бази військовослужбовців-саперів 93‑ї окремої мехбригади, NV довелося проїхати шляхом від понівеченого війною Краматорська через кілька прифронтових населених пунктів. Майже всі вони спустошені після ударів росіян важким озброєнням — вцілілих будинків залишилося не так вже й багато.
На околицях одного з таких міст, називати яке не варто заради безпеки бійців, лише за кілька десятків кілометрів на захід від Бахмуту і базується інженерне відділення холодноярців.
93‑тя бригада вела важкі бої за Бахмут, а нещодавно була серед тих підрозділів, що звільняли від росіян села Кліщіївка та Андріївка.
Біля тимчасового дому військових на NV вже чекає Сергій — командир першого взводу саперів на позивний Батюшка.
Високий чоловік із чорними вусами та борідкою віком під сорок проводить журналістів через закинуту будівлю, заповнену ящиками із боєприпасами та різноманітними засобами для розмінування територій та ремонту техніки. Саме звідси сапери зі спецтехнікою виїжджають на завдання.
Дайджест NV Преміум Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів NV Підпишись Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю
З одного боку будівлі військові облаштували невеличку кухню — туди найперше і запрошує NV Сергій-Батюшка.
Тільки-но переступаєш її поріг — обдає відчутно теплішим повітрям. Тут свою справу робить змайстрована бійцями пічка, на якій саме шкварчать котлети.
— Сідайте, — запрошує Батюшка.
І одразу ж із захопленням береться розповідати про свою справу так, наче читає ввідну лекцію для новобранців.
— Сапери розуміють, що інколи ми наступаємо, а інколи відступаємо, — каже військовий. — Тому є таке поняття, як розмінувати і замінувати. Сапер завжди іде перший, щоб знешкодити міни, які ставить ворог. За нами іде розвідка, а за нею піхота. Тому нам дістається одна з найбільш небезпечних робіт.
Батюшка обіймає посаду головного сержанта. У перші дні великої війни чоловік, удома в якого сім’я із трьома дітьми, захищав своє місто під Енергодаром, намагаючись зупинити ворога коктейлями Молотова. А потім прийшов до військкомату. Так і опинився у 93‑й бригаді.
Тут йому дали позивний Батюшка, адже в мирному житті Сергій був дияконом.
На початковому розподілі у бригаді холодноярців він сказав, що «не візьме до рук автомат і вбивати не буде». На що йому відповіли «добре» — і видали кулемет.
Пригадуючи цей момент, Батюшка щиро усміхається.
ВИБУХОВЕ ЗНАРЯДДЯ: Колишній диякон, а тепер командир взводу саперів із позивним Батюшка демонструє різноманітні міни, які зустрічаються на фронті / Фото: Олександр Медведєв / NV
Він відслужив три місяці кулеметником. А потім так сталося, пояснює співрозмовник NV, що потрапив до саперів.
Цієї справи Сергій вчився просто на полі бою.
— Мені сказали: ось це чіпати не можна, ось сюди пальцем не можна, ось це не переміщуй, ось це віконце — треба зірвати, сюди — наклади шашку і тікай, — пригадує Батюшка. — Потім я зрозумів, що може пощастити раз чи два, тому треба вчитися.
Зараз він уже знає, як влаштовано кожен боєприпас, з чого він складається, — багато читав і навчався. Тому тепер Сергій не тільки працює з матеріалом на полі бою, а й навчає тонкощів своєї справи інших саперів і навіть піхотинців.
Зараз на Бахмутському напрямку йому частіше доводиться розміновувати, ніж заміновувати. Адже українська армія йде тут у наступ і змушена рухатися через щільно засіяні росіянами мінні поля.
— Сьогодні приїхала група [зі звільнених Кліщіївки та Андріївки], — там справді доходить до 3‑5 мін на квадратний метр, — пояснює Батюшка, намагаючись не поставити журналістів у глухий кут вживанням спеціальних термінів. — І це змішане мінування. Тобто якщо раніше поле для техніки мінували протитанковими ТМ-62, то зараз вони [росіяни] туди вкладають і протипіхотні міни, і засівають усе це ПФМ [протипіхотна міна, так званий «лепесток»], роблячи територію непрохідною.
І через день по дві-три людини, за його словами, підриваються на ворожих мінах.
В умовах контрнаступу і масового російського мінування це відбувається і тут, під Бахмутом, і на півдні України.
Щільність замінування залежить від того, як довго кожна конкретна територія перебувала під окупацією росіян, пояснює NV уже після повернення до Києва Владислав Селезньов, ексречник Генштабу ЗСУ. Тому там, де позиції ворога були нетривалий час, вона менша.
У сірій зоні
«Те, що південь нашої території найбільше замінований, — це очевидно», — вважає Селезньов.
Однак досвід саперів 93‑ї бригади доводить, що із щільним мінуванням ЗСУ стикаються і на сході. Перш ніж потрапити під Бахмут, холодноярці тримали фронт на Сумщині та Харківщині, тому їм є з чим порівнювати. Про це NV і розповів молодий командир відділення Дикий.
— Сумська і Харківська області — це ще квіточки, — пояснює він, стоячи в обладнаній під склад та ночівлю водіїв будівлі.
— Чи є щоразу страх наступити на міну? — цікавиться NV.
— Звісно є. Серце дуже тьохкає. Так само і прильоти по нам бували, друзів втрачав. Із цим командир і живе, — відповідає Дикий, і похмуро додає: — Але я своїх хлопців, які від російської агресії загинули, не забуду.
Зараз усе пересування по лінії фронту відбувається переважно вночі. Адже сапери, що працюють на полі бою вдень, для ворогів — як на долоні. І коли росіяни їх помічають, то починають нещадно обстрілювати з мінометів та навіть із гармат касетними боєприпасами, а також б’ють по них дронами.
ЗАПОВІДЬ САПЕРА: Головне перед виходом на завдання — не накручувати себе, запевняє командир відділення з позивним Дикий / Фото: Олесандр Медведєв / NV
Через це саперам часто доводиться працювати вночі й не в повний зріст. Бійці майже навпомацки шукають міни за допомогою міношукачів та щупів. Інколи їм у цьому допомагає спеціальний лазер для виявлення розтяжок.
Протитанкові міни зачіпляють спеціальними кішками і стягують для підриву, відходячи на безпечну відстань. Протипіхотні теж знешкоджують на місці.
На такі виходи, каже Дикий, він із підлеглими зазвичай іде під прикриттям піхоти.
— Коли ти заходиш у сіру зону, то опиняєшся між своїми і їхніми [росіянами], — пояснює хлопець. — Буває, що тобі до позицій росіян 20 м, а назад — 300 м. І якщо тебе спалять та почнуть навалювати, ти біжиш через усе поле до своєї посадки.
Інколи може дістатися й від братів по зброї, додає Батюшка. Адже вночі бійці не завжди знають, хто працює в сірій зоні, а роботу рацій, по яких можна сповістити про вихід саперів, росіяни глушать із допомогою РЕБ.
— У нас дуже багато гине [людей]. І не знаєш, від чиєї кулі ти загинеш, — каже Батюшка. — Це найскладніше в роботі у сірій зоні: по тобі стріляють усі. Це страшно.
Аби хоч якось вберегтися, сапери маркують себе скотчем, повідомляють про свою роботу сусіднім підрозділам заздалегідь і просять їх зустрічати на визначеному місці. Окрім того, використовують дрон із тепловізором для контролю.
Вивезти за будь-яку ціну
Тим часом на базу із завдання з-під звільненої Кліщіївки, яка зараз перебуває під потужними обстрілами ворога, приїхав один із водіїв — худорлявий чорнявий 50‑річний чоловік родом зі знаменитої своїми розписами Петриківки. У бригаді він дістав позивний Старий.
На війну він також потрапив добровольцем, залишивши роботу на великому будівництві, де «намивав пісок». У ЗСУ пройшов через оборону Бахмуту, дістав там поранення.
Тепер Старий транспортує саперів на завдання: довозить їх до фронту, потім виводить машину із зони обстрілів, маскує та чекає на повернення бійців. Знаком для нього стає коротка фраза у рації — «Старий, забирай!»
— Вони кажуть точку, і я на всіх парах просто лечу, щоб забрати їх і вивезти цілими, здоровими і живими, — каже водій з легким хвилюванням у голосі.
ВОДІЙ-РЯТІВНИК: Завдання 50-річного Старого, як його охрестили у бригаді, — вчасно довезти саперів до поля бою, а потім максимально швидко їх звідти вивезти / Фото: Олександр Медведєв / NV
Його пошарпаний пікап вміщає двох-трьох саперів і до 300 кг мін. Більше не завантажують, адже назад із-під обстрілів потрібно виїжджати дуже швидко.
— А дороги там страшенно розбиті, — розповідає Старий. — Я видавлюю з машини все, що можу. Навіть не думаю, що там зламається щось, лиш би вилетіти звідтіля. Навіть із пробитими колесами — аби їхала, лиш би хлопців вивезти із зони обстрілу.
Старий за побратимів хвилюється, як за власних дітей, адже на завдання часто возить бійців 25‑30 років. Своє ж життя він вважає приблизно на 75 % прожитим.
Навчатися, аби вижити
— Сапер — це та людина, яка щось придумує, модернізує, вносить новації і все вивчає, — каже Батюшка і демонструє новації свого взводу.
Він витягує з полиці дивні черевики, схожі на капці, що стоять на чотирьох ніжках-лапах, — таке взуття рятує ноги саперів у разі підриву на міні.
— Якщо наступаєш на міну, то відриває одну з лап, а нога залишається цілою, — пояснює сапер.
Однак із таким пристроєм багато не навоюєш: він важкий і потребує роботи в повний зріст. Тому на першій лінії фронту чи в сірій зоні працювати з ним неможливо.
Та й техніка в такі місця, на жаль, не може виїжджати, зізнається Батюшка, — її одразу знищать FPV-дроном.
— Тому нам доводиться вручну все розміновувати, — додає він.
Для того аби піхота могла просуватися вперед, сапери створюють безпечні стежки — невеликі проходи по замінованій території. Їх маркують стовпчиками з прапорцями.
СКЛАД “ГОТОВОЇ ПРОДУКЦІЇ”: Один із військовослужбовців 93‑ї бригади демонструє тимчасове місце зберігання протитанкових мін / Фото: Олександр Медведєв / NV
Та навіть такі стежки зробити важко. Бо ворог, на відміну від ЗСУ, постійно використовує заборонені Женевською конвенцією боєприпаси, а також застосовує різні хитрощі, нашпиговуючи міни датчик-цілями та електронікою. Росіяни мінують поле бою ще й дистанційно, розкидаючи спеціальні протипіхотні міни.
— Якщо раніше в росіян були ПОМ-2 [радянська протипіхотна міна дистанційного мінування, яка підривається, коли хтось зачепить одну з її ниток — датчиків цілі], то сьогодні це Медальйони [новітня протипіхотна міна, що має сейсмічний датчик цілі, реагує на рух поруч]. І на нашому напрямку вони вже сьогодні зустрічаються”, — каже Батюшка.
Тримаючи в руках одну з російських мін та розклавши біля ніг інші, він пояснює, що ПОМ-2 вистрелюється з установки на відстань 35 м. Але росіяни модернізували цей процес і тепер закидають такі міни на 600‑700 м. А ще ворог часто використовує різноманітні пастки. Все це, на думку Батюшки, демонструє, що армія РФ дуже швидко вчиться воювати.
— Сергію, ти краще розкажи, що не тільки вони вчаться, а й ми. А то руських хвалиш, а нас ні, — усміхаючись, каже його колега, що саме підійшов до журналістів.
— Та ми до цього дійдемо ще, — відповідає Сергій-Батюшка. — Але ворога потрібно знати, його не потрібно недооцінювати.
Наче дослухавшись до слів колеги, він пояснює, що швидкий розвиток ворожих умінь змушує українських бійців адаптуватися: вивчати боєприпаси противника, методику застосування.
— Ми користуємося переважно ленд-лізом, чесно кажучи, — розповідає сапер.
І починає усміхатися, намагаючись пояснити NV, які міни застосовує Україна проти противника.
Адже, як з’ясувалося, підрозділ саперів ставить росіянам не лише власні вибухові пристрої, а й трофейні. Останні обережно знімають на залишених ворогом позиціях та переносять на нові місця.
Час, який холодноярці змогли присвятити спілкуванню з журналістами, на цьому спливає — в них багато роботи, адже на бойові виходи сапери висуваються регулярно.
— Про що думаєте щоразу, як ідете на завдання? — запитує NV наприкінці у Дикого.
— Головне себе не накручувати на погане, — відповідає він. — Ти знаєш, що виконаєш своє завдання на відмінно. І ніколи не треба поспішати, бо якщо так робити, то можна і на своїй міні підірватися.
Читайте про це у новому номері NV, що можна придбати тут
