Як жив і служив український патріарх Філарет, який мало не став главою московської церкви та був проклятий нею
Філарет у 2021 році (Фото: patriarch_philaret / Instagram)
Автор: Микола Піддубний
Авторитарний і авторитетний. Політик і богослов. Палкий прихильник автокефалії української церкви і водночас запеклий критик томосу і Вселенського патріархату. Патріарх Філарет (у миру Михайло Денисенко) пішов з життя 20 березня у віці 97 років.
NV згадує найважливіші дати й події довгого життя Філарета.
1929—1948
У морозний день 23 січня 1929 року в селі Благодатне Сталінської округи (пізніше — Донецька область) святкували. У шахтаря Антона Денисенка та його дружини Меланії народився первісток. Хлопчика назвали Михайлом.
Зокрема донецьким походженням патріарх в інтерв’ю виправдовуватиме свою впертість — рису, яку відзначали майже всі, хто мав із ним справу.
Робота батька на шахті допомогла родині пережити Голод 1932−1933 років, від якого померло понад 200 їхніх односельців. Після німецького вторгнення Антон Дмитрович пішов на фронт. У вересні 1943-го він загинув у бою за село Коновалова Запорізької області.
Втрата батька вплинула на юного Михайла. Тоді, за його словами, він вперше замислився про чернецтво. Закінчивши у 1946 році середню школу, Денисенко вступив до Одеської духовної семінарії.
З 2014 року рідне село патріарха окуповане росіянами.
1948—1968
Михайло вступає до Московської духовної академії. На другому курсі приймає чернечий постриг — відтоді він уже не Михайло, а Філарет.
Закінчивши академію, почав у ній викладати, аж поки його не переводять в Україну. У 1958-му Філарета призначають ректором Київської духовної семінарії, а в 1960-му він стає настоятелем Володимирського кафедрального собору Києва, який пізніше на десятиліття стане його резиденцією.
Узимку 1962 року священнослужителя викликали в Ленінград, де висвятили в єпископи. Серед архієреїв, які брали участь в обряді, були майбутній патріарх РПЦ Пимен та майбутній «архітектор» розколу УПЦ Никодим.
Далі була низка закордонних відряджень, аж поки в 1966-му йому не надали сану архієпископа, призначивши екзархом України, архієпископом Київським і Галицьким. З 1968 року і до кінця існування СРСР Філарет був митрополитом Київським.
1968—1990
Упосліджений статус православної церкви в Радянському Союзі не залишав великих можливостей навіть архієреям. Утім Філарет не обмежувався київською кафедрою, активно роз’їжджаючи світом за підтримки комуністичної влади. Тоді це називалося «патріотичною діяльністю на захист миру». Митрополиту навіть вручили в Москві орден Дружби народів (1979).
Реклама:
Чи міг він працювати без втручання КДБ? Філарет не приховував, що це було неможливо. Зі спецслужбами вимушено контактували всі священники рангом вище єпископа, казав він Радіо Свобода. «Треба було з ними погоджувати всі призначення. Тому існувала реєстрація. Указ архієрея був недійсним, якщо немає реєстрації. Тому для того, щоб мати реєстрацію, треба було домовитися з ними, щоб вони погодилися на посвячення того чи іншого єпископа і призначення того чи іншого священника. У таких умовах ми жили», — розповідав Філарет.
У 1988 році саме київський митрополит, через постійні хвороби літнього патріарха Пимена, організовував ключові заходи до 1000-ліття Хрещення Руси. Дату, яку закордонні єпархії російської церкви планували відзначити скромно, СРСР раптово перетворив на масштабне свято, центрами якого стали Москва й Київ. «Зелене світло» урочистостям дав тогочасний радянський лідер Михайло Горбачов. ЮНЕСКО назвала ювілей «найвеличнішою подією в європейській та світовій історії й культурі».
На Помісний собор РПЦ, приурочений до 1000-ліття Хрещення, з’їхалися делегації з майже 90 країн. Спеціальну літургію 5 червня 1988 року в Богоявленському соборі Москви очолив Філарет, що підкреслювало його статус «не першої, але й не другої» особи в патріархії. У ті самі дні йому вручили орден Трудового Червоного прапора.
Самі ж святкування відбувалися у річищі офіційної радянської політики і пропаганди, які визначали Московію спадкоємицею Київської Руси. У фільмі Сергія Осики й Сергія Параджанова Етюди про Врубеля є документальні кадри урочистої ходи в Києві, яку очолював Філарет.
3 травня 1990 року помер патріарх Пимен. Місцеблюстителем на московський патріарший престол Синод того ж дня обрав митрополита Київського і Галицького Філарета.
Реклама:
1990—1992
Історія Російської православної церкви, яка перетворилася на один із важливих стовпів неоімперської політики диктатора Володимира Путіна, могла піти іншим шляхом, якби на її чолі став українець. Філарет (Денисенко) справді вважався фаворитом на виборах нового патріарха, бо на його боці, імовірно, був Кремль, згадував історик церкви Владислав Ципін. «На підготовчому етапі, ймовірно, Рада у справах релігій [СРСР] намагалася втручатися і чинити вплив. Можна припустити, що обрання місцеблюстителя відбулося під певним впливом Ради», — казав він.
7 червня 1990 року Філарет відкрив Помісний собор РПЦ. Місцеблюститель виступив із програмною промовою, де закликав до єдності всіх православних СРСР, а головними об’єктами його критики стали земляки — українські греко-католики та автокефали. Останніх він затаврував як «церковних сепаратистів» і «самосвятів», а уніатів назвав «зброєю розбиття єдності українського народу, відторгнення Галичини як від Москви, так і від Києва».
Вже за декілька місяців риторика митрополита зміниться разюче, але того дня він увійшов до списку трьох претендентів на престол російського патріарха, разом із Олексієм (Рідігером) та Володимиром (Сабоданом). Однак попередні опитування показували, що шанси українця тануть. Тоді Філарет запропонував обрати керівника… жеребом. Історичний прецедент знайшовся: саме так Помісний собор зробив патріархом Тихона в 1917 році. Але у 1990-му пропозицію відкинули. За підсумками двох турів голосування Олексій став головою РПЦ, а Філарет був змушений повертатися до Києва.
«Можливість стати московським патріархом у мене була, бо в мене була велика підтримка. І я міг стати. Але я молився, щоб звершилася воля Божа. І коли відбувся Собор і мене не обрали, у мене ніякого негативного відчуття не було. Я тільки зрозумів, що воля Божа не в цьому, що я потрібен для якоїсь іншої справи», — розповідав Філарет у тому ж інтерв’ю Радіо Свобода.
Реклама:
Бажаючи мати впливового митрополита на своєму боці, Олексій ІІ надав Українській православній церкви самостійність. Філарет став предстоятелем УПЦ з титулом «Митрополит Київський і усієї України». Московський патріарх особисто прибув до Києва 26 жовтня 1990 року, щоб передати томос, тобто грамоту про незалежність в управлінні.
Але Філарет вирішив піти далі. 1−3 листопада 1991 році у Києві відбувся Помісний собор УПЦ, підсумком якого стало звернення до Олексія ІІ — надати українській церкві автокефалію та піднести її до рангу патріархату.
Цього вже московити не стерпіли. У квітні 1992 року Філарета «викликали на килим» до Москви. Патріарх та більшість ієрархів РПЦ виступили рішуче проти автокефалії, а «головному бунтівникові» недвозначно наказали подати у відставку. Філарет погодився скласти повноваження і провести вибори нового митрополита Київського. Але повернувшись до столиці України, заявив, що обіцянку дав «під сильним тиском» росіян і «залишати паству» не збирається.
Тим часом у лавах УПЦ зріла опозиція до Філарета, її очолювали ієрархи, які найбільше тяжіли до РФ, зокрема майбутній митрополит УПЦ МП Онуфрій (Березовський). Розкол був неминучим.
1992−1995
Зранку 27 травня 1992 року на територію Покровського монастиря в центрі Харкова почали прибувати представницькі авто. 17 з 21 ієрарха УПЦ зібралися, щоб виголосити своєму керівникові Філарету (якого до Харкова не запросили) заборону в священнослужінні й фактично перезаснувати церкву, яка відтоді відома як УПЦ Московського патріархату.
Головував на зборах розкольників вже згаданий митрополит Харківський і Богодухівський Никодим (Руснак). Впливу Росії майже не приховували, казав колишній речник УПЦ КП, а нині митрополит ПЦУ Євстратій. За його словами, «з Москви велася індивідуальна робота з єпископами щодо поновлення їхньої лояльності „центру“».
Реклама:
Першим очільником нової структури, «блаженнішим митрополитом Київським і всієї України», обрали хоч і уродженця України, але за фактом заїжджу персону з РФ — того самого Володимира (Сабодана), який був суперником Філарета на виборах московського патріарха. Майже одразу Архієрейський собор у Москві радісно визнав УПЦ МП канонічною.
Філарет не визнав легітимності Харківського собору, але опинився у скрутному становищі. Його відкрито підтримав тільки один єпископ — Яків (Панчук), а двоє ієрархів — замало для релігійної установи. Тому ці двоє терміново рукоположили ще двох єпископів, а вже 26 червня 1992 року був організований об’єднавчий собор, на якому було проголошено Українську православну церкву Київського патріархату на чолі з патріархом Української автокефальної церкви Мстиславом. Філарет оголосив себе його заступником.
Мстислав до самої своєї смерті у червні 1993 року не визнавав УПЦ КП, дивувався, як можна було його кудись призначити без згоди, і вимагав поновлення самостійної діяльності УАПЦ.
Наступним патріархом Київським став популярний архієпископ Чернігівський Володимир (Романюк). І тільки після його раптової смерті і драматичного поховання у 1995 році Філарет (Денисенко) вперше приміряв патріарший клобук.
1995−2018
Усі роки існування Київського патріархату головною проблемою була його ізоляція від церковного життя світу. З Москвою все зрозуміло: там не тільки позбавили Філарета сану, а й виголосили йому анафему в 1997 році — за «розкольницьку діяльність» і «віровідступництво». Але і Вселенський патріархат з центром у Стамбулі не визнавав УПЦ КП.
Де Філарет справді мав успіх, то це в розбудові УПЦ КП. Почавши патріарше служіння з демаршу єпископів із західних областей України, після чого кількість парафій скоротилась на 400, він вже невдовзі повернув майже всі громади до лона УПЦ КП. Наприкінці 1990-х розпочалась відбудова Михайлівського Золотоверхого монастиря, собор якого нині є кафедральним для ПЦУ. Якщо у 2000 році близько 20% православних України ототожнювали себе з УПЦ КП, то за даними соцопитувань 2004 року ця частка збільшилася до 50%. За кількістю громад Київський патріархат поступався тільки Московському, впродовж двох десятиліть в українських регіонах не раз спалахували конфлікти за право служити в тому або іншому храмі.
2009 роком датовано початок міжцерковного діалогу на тему можливого об’єднання УПЦ КП і УПЦ МП. Філарет казав виданню Тиждень, що, коли об’єднати вірян, українська церква стала б найбільшою православною церквою світу, тому, мовляв, Москва всіляко блокує процес.
Діалог було перервано російсько-українською війною у 2014 році. Нечисленні парафії УПЦ КП у Криму та на сході України було розгромлено.
Філарет повернувся до спілкування з Константинопольським патріархатом, його спільником у виборюванні автокефального статусу української церкви став тодішній президент Петро Порошенко.
2018—2026
22 квітня 2018 року Синод Вселенського патріархату ухвалив рішення про початок процедур, необхідних для надання автокефалії помісній церкві України. Цьому передували звернення президента Порошенка й Верховної Ради до патріарха Варфоломія.
У жовтні Константинополь скасував рішення 1686 року про підпорядкування Київської митрополії Російській православній церкві. Наступним кроком мав стати Помісний собор, на якому усім гілкам українського православ’я належало об’єднатися. Філарет наполягав, що участь кліриків УПЦ МП у заході є дуже бажаною. Та на собор, який було проведено 15 грудня 2018 року, прибуло тільки двоє єпископів МП.
Реклама:
Натомість УАПЦ та дітище Філарета УПЦ КП оголосили про власну ліквідацію. Усі громади цих церков увійшли до складу новоствореної Православної церкви України. Формальні вимоги Варфоломія були виконані, тому 6 січня 2019 року томос про автокефалію було передано українській стороні.
Та, як стверджував Філарет, була й неформальна вимога зі Стамбула — щоб він не балотувався в очільники ПЦУ. «Мета моя — створити єдину в Україні православну церкву. Не себе звеличувати, а досягти мети, яку я поставив з самого початку. І заради цієї мети, тобто заради єдиної української православної церкви, я поступився цим. Бо якби я не поступився, ми не досягли б об’єднання і не отримали б томосу про автокефалію», — казав він Радіо Свобода перед Різдвом 2018 року.
Митрополитом Київським ПЦУ став Епіфаній, якого Філарет називав своїм учнем і духовним сином. 90-річному дуаєну запропонували титул Почесного патріарха зі збереженням кафедри у Володимирському соборі. Крім того, йому вручили Золоту зірку Героя України та запропонували приєднатися до Порошенка у поїздках Україною з демонстрацією томоса. «Томос-тури» критикували опоненти п’ятого президента, вважаючи їх передвиборчою акцією.
Відтоді Київський патріархат повернувся до статусу невизнаної організації, якою й був весь час свого існування. Синод ПЦУ позбавив Філарета права управління Київською єпархією. За словами митрополита Епіфанія, той перебував у стані самоізоляції як архієрей на спокої. Митрополит Євстратій натякав в інтерв’ю NV на «незворотні вікові зміни» почесного патріарха.
Філарет своєю чергою під час спілкування з пресою іноді шокував деякими заявами, як-от висловом, що причиною виникнення коронавірусу стали одностатеві шлюби.
На здоров’я найстаріший український клірик не скаржився, хоча ще 2015 року йому зробили операцію зі стентування судин серця. 9 березня 2026 року 97-річний Філарет був госпіталізований у Києві «у звʼязку із погіршенням стану здоровʼя через загострення хронічних хвороб», повідомила пресслужба ПЦУ. 20 березня 2026 року він помер.
