«Я б краще помер, ніж кудись виїхав». Історія Валентина Чорного, який у 16 років понад 160 днів боронив своє село на Київщині

Валентин Чорний став одним з восьми українських дітей-героїв, чию мужність визнали спеціальною відзнакою МВС (Фото:NV)

Нещодавно Міністерство внутрішніх справ України вже вдруге провело акцію Діти-герої, відзначивши вісьмох маленьких українців, які постраждали від агресії РФ, однак продемонстрували сміливість і відвагу в надскладних умовах.

NV розповідає історію найстаршого з них — 17-річного Валентина Чорного, якому на момент повномасштабного вторгення Росії було 16 років. Він захищав рідне село Гора в Бориспільскому районі Київської області, де стояли бійці Державної прикордонної служби. Школяр не вагаючись запропонував їм свою допомогу і провів разом з ними 168 днів — допомагав копати окопи та слідкувати за ситуацією навколо.

Коли ж військовослужбовців з прикордонної служби перевели на інші території України, Валентин повернувся додому. Зараз він планує вступити до Одеської військової академії і мріє навчатися на морського піхотинця. Однак якщо не вдасться — повернеться додому і піде в ЗСУ, дочекавшись повноліття.

Автори: Олена Жилун та оператор Микола Дюкарєв

https://www.youtube.com/watch?v=82xCq8qkV8E&ab_channel=NVUA

***

За словами Валентина, саме 24 лютого 2022 року він мав їхати у військомат і подавати документи, щоб отримати приписне посвідчення.

«Я тоді кажу [родині]: „Ну, що, я починаю збиратися і їхати у військкомат?“. А мама каже: „Ти взагалі з глузду з’їхав?“». Це як сьогодні пам’ятаю, — згадує хлопець день вторгнення. — Каже: «Куди ти поїдеш? Війна почалася». Чесно кажучи, я до цього був готовий вже як півтора місяці. Я зібрав тривожну сумочку, рюкзачок на випадок будь-чого. Це ще в нас було 3 січня. Тоді я почав розуміти, що буде війна […] Я розумів, що якщо почнеться війна, я зовсім не хочу нікуди виїжджати, тому що… я навіть не можу це пояснити. От просто не хотів”.

Праворуч – Валентин Чорний, який до вторгнення РФ професійно займався регбі / Фото: Надано NV родиною Валентина Чорного

Валентин розповідає, що професійно займався регбі і на початку вторгнення його родині – за винятком батька, якого б не випустили з країни — пропонували виїхати в Іспанію, де він мав би змогу тренуватися і грати в місцевій команді. Але їхати він навідріз відмовився

«Ми сіли з сім’єю говорити, і всі навідріз сказали, що ми в цьому селі народилися, ми в цьому селі проживаємо, ми тут і залишимося. Мене завжди, з самого дитинства, тягнуло до чогось військового. І я абсолютно не хотів, я б краще помер, чим кудись би виїхав», — каже хлопець.

Його мама підтверджує, що не планували виїжджати вони з чоловіком: «Тому що, вибачте, як сказав мій чоловік, не для них [російських окупантів] ми будували».

Вже наступного дня після початку вторгнення, 25 лютого, Валентин Чорний побачив у своєму селі вісім автобусів прикордонників. «Там було досить багато, більше ніж сто чоловік. І починають вони копати окопи. Я лопату в руки, хочу піти — мене тато не пускає, мама теж категорично проти. Але я зовсім зробив все по-своєму і пішов. Копав з ними. Нам казали, як правильно копати окопи, де повинні бути бійниці, і скільки їх повинно бути. В нас там була найшвидша бригада. Було чотири чоловіки, кожному по окопу. В середньому хлопцям уходило приблизно півтори години, щоб викопати. Чотирьом хлопцям. Ми втрьох справлялися буквально за 45 хвилин. Потім познайомився з майором, ім’я не буду казати. Він мене взяв під своє крило, каже: «Будеш з нами», — розповідає Валентин.

Дайджест NV Преміум Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів NV Підпишись Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю

Окрім риття окопів, він допомагав будувати блокпости, а потім в цей же день записався в тероборону, попри юний вік. «Але мені це нічого зовсім не дало — ні зброї, нічого, просто за документами числився. І повернувся знову до прикордонників, був бригадиром, можна це навіть так назвати. […], — згадує хлопець. — Їздив трактор, він був з маніпулятором. І він ставив бетонні блоки. Я направляв, куди їх потрібно ставити. Хлопцям направляв, скільки повинно бути мішків, і щоб вони рівняли. Тобто я керував абсолютно всім процесом».

Валентин Чорний також просився залишитися з військовими в комендантську годину, але в першу ніч ті відправили його додому.

«Потім на наступний ранок я побіг до них, почав з ними тусуватися, допомагати їм. І потім з часом, може, на другий-третій день я вже почав з ними бути всю ніч. І так день за днем, день за днем, більше півроку там пробув. 168 днів, якщо бути точним. Перші дні війни я ще повертався додому, може, декілька тижнів. Потім, бувало, залишався на тиждень. Бувало, залишався на три, на чотири дні. Бувало, у від’їздах не було теж днів по п’ять-шість. Я там і ночував», — згадує юнак.

За його словами, мама була обізнана про більшість з тих речей, які він робив у допомогу захисникам України. «Спершу нервувала, а потім нормально почала відноситися, навпаки казала: „Красавчик!“. Коли в нас не було що їсти, мама навіть хліб пекла», — каже Валентин.

Мама розповідає, що дні і тижні хвилювання за сина давалися їй непросто: «На початку я ще не точно знала, де він, що він і до чого. Окрім того, що він там допомагав по господарській частині, то це я знала. А потім вже, коли я вже знала точно, що він там, що він з хлопцями, то мені легше було. Переживала, само собою, переживала кожен вибух, особливо вночі, коли його вдома не було, вночі починалися ці вибухи, то, звісно, було страшно. І за нього, і за дітей, за всіх страшно. […] Це було страшно дуже. Але взагалі пишалася. Так, як і зараз, я ним пишаюся».

Фото: Надано NV родиною Валентина Чорного

Валентин зізнається, що одного разу було насправді страшно і йому. «Це тоді, напевно, був найстрашніший випадок за всю війну, який мене дійсно сколихнув. Йду я на блокпост, якраз тоді треба було заступити в наряд. І в нас там був свій „пін-код“. Є контрольна цифра. Наприклад, контрольна цифра „11“, вам кажуть „7“, ви повинні сказати „4“, щоб було 11 в сумі. А це як раз було з цифрою 13, була контрольна 13. Іду, він [вартовий] каже: „Стій“. Він каже: „Вісім“. Кажу: „П’ять“. Він каже: „Неправильно“. Він каже: „Нуль“. Я кажу: „13“. Він каже: „Неправильно“. Він каже: „Мінус десять“. Я кажу: „Мінус три“. Він каже: „Правильно“. Я такий: „Що“? Потім тільки чую, як передьоргується затвор. Він каже: „Стій, стрілять буду! Який пароль“? Я кажу: „Та я ж правильно сказав“. Він каже: „ні, неправильно“. А вони так наді мною жартували. Я тоді реально трошечки злякався».

Валентин припускає, що якщо окупантам вдалося просунутися далі з Баришівського району до Бориспільського, «то ми б як раз утримували весь удар до Київщини». «Ми, Олександрівка й інші села. Тому що ми були тил, ми були кордон [оборони Києва]. Якщо б вони взяли аеропорт, це було б дуже погано, тому що вони там могли б садити свою авіацію», — розмірковує хлопець.

Його мама ледве стримує сльози, розповідаючи, як змінився і подорослішав син. «Він дійсно змінився. Я дивилася, день за днем він дорослішав. Це так чудно було. Якось дивишся на нього, він з хлопцями в м’яча [грав], а тут приходить і починає розповідати про такі речі, які… Я на нього дивилася, думаю: ну, йому 16! А він такі речі дорослі почав розказувати! І приходить, каже: „Мені хлопці сказали те, мені хлопці сказали, що треба так, треба так“. Я подивилася, що зовсім в нього характер став змінюватися, дорослішати став. Буквально за місяці він подорослішав. Він дуже подорослішав».

За словами Валентина, надалі військових-прикордонників з їхнього села «повідправляли по різних аеропортах з Київщини, по військових частинах, деякі поїхали на передову». Але досвід спілкування з ними він називає безцінним для себе. «Мене вже багато чому навчили, в нас була тактика — це бої в міській місцевості, штурм будинків. […] Я абсолютно кожне ще досі пам’ятаю, як заходити, що робити, як розмінувати, як заміновувати, як діставати тротил, що можна робити з тротилу. Там дійсно дуже багато речей, які я запам’ятав, які мені знадобляться в цьому житті», — впевнений він.

Валентин досі підтримує гарні відносини і зв’язок з багатьма з тих, з ким вперше в житті служив на бойових постах. «З деякими навіть на рибалку часто їздив. Їздили до того, як їх відправили [далі на фронт], — каже він. — В плани в мене досить короткі, досить швидкі. Я їду в військову академію, якщо я не вступаю в ССО, я хочу вступити в морпіхи. Не вступаю в морпіхи, їду додому, чекаю 18 років, підписую контракт і шурую на передову».

Валентин наполягає, що це його особисте рішення, яке він не планує ні з ким обговорювати. І ділиться ще однією мрією: «В мене є особлива моя ціль. Я хочу воювати в різних країнах світу, мені це просто цікаво. І в нас тільки в Україні є один полк, який цим займається, в який потрапити, як на мене, майже нереально, але нічого немає нереального. Це 10-й полк спецназу. В мене ціль, мрія туди потрапити».

Редактор: Інна Семенова