Курс немолодого бійця. Чому повноцінна реабілітація ветеранів вже стала великою проблемою в Україні і чому далі буде ще важче
Поділитися:
ПРАЦЯ ЗАРАДИ ВІДНОВЛЕННЯ: Безпосереднє лікування поранень військових — це лише частина процесу їх відновлення. Далі потрібна ще тривала реабілітація (Фото:Alex Babenko / AP)
Автор: Максим Бутченко
Поспілкувавшись з пораненими бійцями, NV переконався: в тилу їх скоріше просто лікують чи оперують, аніж по-справжньому відновлюють здоров’я. Бо реабілітація — справа довга і складна, до якої держава зараз не повністю готова.
У мирному житті 46-річний киянин Роман Іваненко був причетним до виробництва художніх кінофільмів. У цій царині йому довелося попрацювати навіть з майбутнім президентом Володимиром Зеленським, коли той ще був актором.
Кіно, робота та й усе інше мирне життя в одну мить завершилось, — з початком повномасштабного вторгнення Іваненко став старшим сапером в 53-й бригаді ЗСУ.
Проте, його персональна війна продовжувалась не так і довго, — в серпні 2022 року киянин попав під обстріл з танка неподалік від селища Зайцеве, що під Бахмутом. На щастя, побратими змогли винести пораненого Іваненка з поля бою та, зрештою, доставити до госпіталя.
«Три операції, — пошкоджена селезінка. Перелили три літри крови. Потім кома», — так описує початок своєї реабілітації киянин. Коли він прийшов до тями, то перші дні пересувався на кріслі-каталці.
Але поступово сапер почав ходити. І згодом навіть повернувся до військової служби. Втім, потім був вимушений знову пройти курс лікування.
Врешті-решт згідно з рішенням військово-лікарської комісії (ВЛК) киянина комісували, надавши інвалідність.
Іваненко розповідає, що після того його лікування затягнулось на довгий проміжок часу: за півтора роки він побував в п’яти медичних закладах. І хоча прогрес є, адже спочатку колишній сапер навіть ходив погано і ледь міг спілкуватись, все одно відновлення треба продовжувати.
Таких людей, як Іваненко, в країни стає дедалі більше. По оцінках деяких експертів, вже зараз реабілітації потребують десятки тисяч військових, а надалі це число може зрости до 2 млн.
Причому навіть тепер, ще не на максимумі потреб, у цій царині є великі проблеми.
«Прошпиталювати»
Наталка Зарицька, яка у 2022 році разом з іншими дружинами та матерями захисників Азовсталі створила громадську організацію «Жінки зі Сталі», ставиться до реабілітації в її сучасній українській версії зі скептицизмом. Вона переконана, що наразі відбулася підміна понять: під реабілітацією в державі розуміють дієслово «прошпиталювати» — тобто, зняти гострі симптоми поранення чи хвороби.
Зарицька наводить приклад свого чоловіка, якого після звільнення з полону розмістили в шпиталі, де умови були архаїчними: на поверсі не було навіть де помитися.
Лікарі взяли аналізи лише у частини бійців, у решти — ні, проте і їм записали дивні результати. «Як на другий день після звільнення гемоглобін може бути 131 [високий рівень], якщо до того було сім місяців голодування?! — обурюється Зарицька. — Належним чином не зафіксували обсяги тортур, травм, повидавали „фількини грамоти“ хлопцям. І що з ними далі робити?»
Вона вважає, що медична реабілітація повинна доводити пацієнтів до унормування показників стану здоров’я до оптимальних, а не завершуватись паперовою довідкою про проведене лікування.
Зараз же, якщо у пораненого військового знижуються показники крові, зору та слуху, лікарі дивуються — «що ви хочете після пережитого?». «І все, будь-які скарги ігноруються, — розповідає Зарицька. — Треба з цим щось робити».
Допомога є?
32-річний Олексій Мозговий, мешканець міста Вишневе, що під Києвом, вже декілька разів проходив медичну реабілітацію. Але свій стан він описує як такий, що погіршується.
Мозговий потрапив на фронт одразу після Майдану: воював в районі Донецьку — біля аеропорту, у селищі Піски. Вже тоді отримував контузію. А з початком повномасштабної війни повернувся на «нуль». І знову був контужений.
Боєць зізнається, що контузії мали накопичувальний ефект, — тепер він дуже сильно заїкається та має супутні проблеми.
«Треба допомагати таким же військовим та ветеранам, бо їх кількість збільшується, а подібні до моїх проблеми виявляються у багатьох людей», — впевнений Мозговий.
Міністр охорони здоров’я Віктор Ляшко запевнив NV, що він розуміє, — країні необхідні реабілітаційні програми для тих, хто постраждав внаслідок бойових дій. Його команда взяла до уваги ізраїльську модель відновлення поранених та за її зразками перерахувала потреби України. Вийшло, що аби запустити повноцінні цикли реабілітації, необхідно мати мінімум 3,5 тис. ліжок у профільних лікарнях — під роботу мультидисциплінарних команд, здатних робити комплексне лікування. Згодом в МОЗ навіть вирішили збільшити їх кількість до 7,8 тис.
З цією програмою міністерство стартувало в червні 2023 року. Тоді в усіх регіонах визначили так звані кластерні лікарні, в яких є хірургія, травматологія, інсультні блоки, — і зобов’язали їх створити в себе реабілітаційні відділення на 30−60 ліжок, набрати туди необхідних спеціалістів. МОЗ, зі свого боку, гарантує оплату з держбюджету реабілітаційних циклів — для кожного хворого їх може бути від 2 до 11, — за програмою медичних гарантій.
Йдеться, за словами міністра, про суму від 17 тис. грн до 42 тис. на одного пораненого — в залежності від складності травми та реабілітаційного циклу.
«Це було вдале рішення, оскільки велика частина кластерних лікарень уже мають реабілітаційні відділення, реабілітаційні мультидисциплінарні команди, отримують фінансування за програмою медичних гарантій», — вважає Ляшко.
Міністр запевнив NV, що оцінити первинну успішність програми, аби проаналізувати хід її виконання, МОЗ планує у червні 2024 року.
Ляшко додав, що за минулий рік понад 230 тис. пацієнтів — цивільних та військових — отримали послуги з реабілітації.
За словами міністра, не обходиться без ексцесів. Так, під час одного з робочих візитів він звернув уваги на те, що у одній з лікарень поранений військовий збирає на кульшовий (тазостегновий суглоб) протез гроші – 120 тис. грн. Хоча вартість такого самого в державних закупівлях складає близько 40 тис грн. Ляшко довелось розбиратись з керівництвом медзакладу: чому там змусили чоловіка купувати протез на стороні, чому не поставили йому «державний», вже оплачений з казни?
Проте, як одразу додав міністр, на 2024 рік запланована розробка електронної черги на протезування, що допоможе уникнути у майбутньому таких випадків.
Але в реальності все виглядає не так чітко, як у розповідях керівника МОЗ.
Проблема виникають навіть там, де їх, здавалося б, не мало бути. Наприклад, з обладнанням.
За словами Зарицької, звільнені азовці стикались з випадками, коли в лікарнях, де займались їх реабілітацією, через брак приладів не було можливості фахово перевірити зір. Або, за відсутності апарату МРТ, провести хірургічне втручання бійцям, у яких по 17 уламків вросли в тіло.
«Нічого не було. Це фактично був простий санаторій, — згадує лікарню, де помістили її чоловіка співзасновниці „Жінок зі Сталі“. — У чоловіка були дуже важкі забої, — тіло було в чорних плямах. Йому призначили електрофорез, як в радянських дитячих піонерських таборах». Одначе, додає вона, у закладі було гарне харчування і добре ставлення з боку медиків.
«Не знаю, наскільки така реабілітація прийнятна для бійців. На мою думку, абсолютно неприйнятна», — додає дружина звільненого азовця.
Віталій Надашкевич, керівник благодійного фонду «Польща допомагає Україні», також звернув увагу, що в Україні бракує, наприклад, мікрохірургічних мікроскопів для операцій на мозку. А такий прилад допомагає не лише вилікувати пацієнтів, але й і полегшити їх подальшу реабілітацію. Тому фонд і придбав ці мікроскопи для лікарень в Запоріжжі, Харкові та для Львівського військового госпіталю.
Певною мірою уникнути проблем з обладнанням допомагає те, що в Україні діє фінансована Єврокомісією програма, яка дозволяє вивозити надтяжких поранених на лікування до країн ЄС. «Це повністю безоплатно для України і для тих, хто проходить подібне лікування», — пояснив Ляшко.
Допомогти МОЗ в реабілітаційній діяльності не проти профспілки. За останні декілька місяців в закладах Укрпрофоздоровниця та Укрпрофтур пройшли відновлення та оздоровлення понад 1,2 тис. військовослужбовців, — коштом Всеукраїнської профспілки захисників України, спортсменів та працівників сфер, розповів її голова Сергій Бизов. При цьому санаторії, за його словами, здатні обслужити набагато більшу кількість пацієнтів. Тому наразі йде створення Центру допомоги військовим, який візьме на себе всю оплату за лікування, а реабілітаційні заклади будуть брати гроші тільки за собівартість обслуговування пацієнтів. Це допоможе знизити собівартість лікування в три рази.
Все ще попереду
МОЗ, звичайно, може вдосконалювати систему відновлення поранених, але проблеми з реабілітацією починаються ще до того, як бійці потрапляють до профільних закладів.
Після закінчення етапу лікування військовий проходить ВЛК, яка вирішує, що з ним робити далі. Комісія може сказати, — пораненому треба повертатись до служби, у свою військову частину. А може й скерувати на медико-соціальну експертизу (МСЕК), аби та визначила стан бійця. Ще один варіант рішення ВЛК — надання медичної відпустки для подальшого лікування та реабілітації.
При цьому більшість військових, згідно з минулорічним дослідженням правозахисного центру для військовослужбовців Принцип, не отримують інформації про реабілітацію, через що мають шукати її самостійно. І майже 70% з них використовували власні кошти на лікування і відновлення свого здоров’я.
Та й навіть пройти шлях до МСЕК вже є проблемою. За оцінками центру Принцип, поранені і ветерани не знають, до кого звертатись, а відповідні інстанції нічого чітко їм не пояснюють. Ветерани дізнаються про процедури проходження МСЕК не від відповідальних за цю сферу чиновників, а від своїх побратимів. При цьому не існує єдиного списку необхідних для проходження комісії документів.
І після отримання висновку МСЕК процес не стає легшим: ветеранам доводиться зіштовхуватись з наступними проблемами — як отримати матеріальну допомогу, як оформити посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни та належні пільги.
До всього звільнені зі служби ветерани повинні вже самостійно звертатись до сімейного-лікуючого лікаря за направленням МСЕК, через що часто втрачається контекст причини травми, сказано у звіті моніторингу центру Принцип за серпень-вересень минулого року.
Подібні бюрократичні проблеми вже стали значущими в умовах, коли лік людей, які мають потребу в лікуванні і реабілітації, йде на тисячі. А в що перетвориться державна система допомоги ветеранам, коли потік пацієнтів збільшиться в рази? Адже, як вважає Андрій Кучер, голова Спілки поранених військових України «Міцні 300», у перспективі йтиметься про сотні тисяч військових, які будуть потребувати реабілітації.
Тоді перед державою постане багатошарова проблема. «І питання не тільки в ліжкомісцях, а в потрібній кількості процедур, оснащенні лікарень та практик реабілітації», — пояснює Кучер. А далі, на його думку, повною мірою заявить про себе брак медичних фахівців, — тому що кількість потребуючих реабілітації ще не сягнула свого максимуму, а в країні вже відчувається їх нестача.
«Вже система буксує. Але незабаром може настати криза, якщо ми не будемо готові», — додає голова спілки «Міцні 300».
При цьому є ще один аспект, — українським військовим та постраждалим від війни потрібна не лише медична реабілітація, а ще й психологічна. І остання поки що виглядає просто непідйомним завданням.
Ще на початку 2023 року Олексій Соловйов, заступник секретаря РНБО, прогнозував, що психологічної допомоги потребуватимуть мільйони цивільних громадян і сотні тисяч військовослужбовців.
«Безумовно, ми побудуємо цю систему, — пояснив тоді він. — Але ми теж стикаємося з проблемою кваліфікованих лікарів. Це дуже складна професія, небагато людей йде в цю систему. Тут не можуть бути залучені іноземні фахівці, тому що робота психолога, психотерапевта, психіатра — це насамперед розмова з людиною. Тому побудова цієї системи — це те завдання, яке ми повинні ставити зараз».
Пройшов рік, проте систему, про яку говорив Соловйов, схоже повністю не вибудовували.
