Два роки звільнення Київщини. 10 приголомшливих фактів про бої, що переломили хід війни, і про масштаб російських злочинів
Поділитися:
Український прапор у селі Мощун, яке було звільнене 21 березня 2022 року (Фото:REUTERS/Leonardo Benassatto)
2 квітня виповнюється два роки відтоді, як Міністерство оборони України офіційно оголосило про повне звільнення Київської області від російських окупантів. Разом із деокупацією Сумської та Чернігівської областей успіх у битві за Київ та північ України став вирішальним переломом на початку повномасштабного вторгнення Росії.
Незадовго до цієї річниці президент України Володимир Зеленський відвідав селище Мощун, де тривали найважчі бої за Київ, і наголосив на значенні деокупації Київщини для подальшого перебігу війни.
«Той час багато в чому визначив долю української держави. Саме тут, у боях за Мощун, і неподалік, у боях за Гостомель, за Ірпінь, за інші міста й села Київщини, була визначена доля України та української столиці. Тоді вдалося не просто не пустити російську армію в Київ. Тоді всім у світі стало очевидно, якими є українці та що таке путінська Росія», — нагадав Зеленський у березні 2024 року.
NV нагадує про найважливіші факти і цифри, що демонструють масштаб боїв за Київщину та злочинів, які чинили тут — як і скрізь в Україні — російські війська.
Напрями ударів російських військ на початку повномасштабного вторгнення в лютому 2022 року:
Майже 1,6 тис. тіл загиблих виявили на Київщині після деокупації
За два роки після деокупації півночі України лише на території Київської області правоохоронці виявили 1590 тіл загиблих. Такі оновлені дані в середині березня 2024 року надало Укрінформу головне управління Нацполіції в Київській області.
З цих 1590 тіл:
- 1202 — цивільні особи,
- 208 — військовослужбовці та поліцейські,
- 180 — невстановлені особи.
Ще 307 осіб вважаються зниклими безвісти, повідомили правоохоронці Київщини.
Минулого року тодішній очільник поліції Київщини Андрій Нєбитов (нині заступник голови Національної поліції) уточнював, що більшість цивільних були вбиті зі стрілецької зброї, тобто розстріляні. Понад 340 людей загинули від мінно-вибухових травм.
Ці вбивства і злочини щодо цивільного населення не були випадковістю чи ексцесом окремих підрозділів армії РФ. Аналогічні звірства росіян фіксували в усіх інших частково окупованих областях України. Крім того, як свідчить доповідь британського Королівського інституту обʼєднаних служб (RUSI), ще до початку вторгнення російські спецслужби спланували майбутні каральні заходи задля утвердження окупаційних «адміністрацій» на захоплених територіях України. Зокрема, для цього українців поділили на чотири категорії, одна з яких підлягала фізичній ліквідації. Серед інших, у неї входили активні учасники Революції гідності.
Синонімами найбільших звірств росіян проти цивільних українців стали Буча, Мотижин, Ірпінь, Бородянка, Гостомель та інші міста і села Київської області, а також «дороги смерті» Київщини — ділянки трас, де росіяни розстрілювали цивільні автівки. Зокрема такі масові розстріли машин сталися біля села Мила на Житомирській трасі, біля Стоянки на виїзді з Ірпеня, а також на трасі у Гостомелі.
До 4 тис. військових РФ сподівалася висадити в Гостомелі вже 24 лютого
Оборона Гостомельського аеропорту 24 лютого 2022 року, як і подальші бої за летовище, стали одним з вирішальних факторів порятунку Києва і подальшого витіснення ворога з області. Вже в першу добу вдалося зірвати головний план РФ: посадити в Гостомелі щонайменше 18 військово-транспортних літаків Іл-76. Вони мали доправити в передмістя Києва не лише російських військових, але й середню і важку техніку та артилерію. «Тобто на початку 24 лютого ми могли отримати повноцінну російську бригаду з кількістю, наприклад, 4 тисяч осіб в 10 км від [межі] Києва», — розповідав пізніше Радіо Свобода Андрій Куліш, пресофіцер бригади швидкого реагування Рубіж Національної гвардії України. Саме ці нацгвардійці першими стали на захист аеродрому і дали перший бій загарбникам у Гостомелі.
Хоча після 12 годин вторгнення окупанти таки захопили периметр аеродрому, розбита українською артилерією злітна смуга та постійні удари ЗСУ так і не дали росіянам змоги перетворити Гостомельський аеропорт на потужний плацдарм.
Загалом окупанти утримували летовище та цивільні райони самого Гостомеля понад місяць, до 1 квітня. За цей час, не спромігшись перекинути увесь запланований десант повітрям, Росія спробувала штурмувати Київ наземними силами з білоруського напрямку. Саме до Гостомеля на десятки кілометрів простяглася величезна механізована колона російських військ, що рухалася з території Білорусі на Київ. З гостомельського напрямку окупанти розосередилися по населених пунктах на лівому березі річки Ірпінь, намагаючись просунутися в бік Києва на різних ділянках. Для окупованих Гостомеля, Бучі, Бородянки, частково захопленого Ірпеня та численних селищ Київщини у подальші дні розпочалося пекло окупації.
Про звільнення Гостомеля, де росіяни знищили чимало літаків ДП Антонов включно з легендарною Мрією, було оголошено 1 квітня 2022 року.
На 30% росіянам вдалося окупувати Ірпінь — передмістя, що зупинило лобовий наступ РФ на Київ
Битва за Ірпінь — одне з ключових передмість на захід від Києва — стала ще однією з надважливих сторінок оборони столиці. Після захоплення сусідніх Бучі і Гостомеля повний контроль над Ірпенем дав би змогу росіянам не лише впритул наблизитися до західної межі Києва, але й значно збільшував ризик артилерійських обстрілів столиці. Утім, захопити Ірпінь повністю росіянам так і не вдалося: мер міста Олександр Маркушин згодом розповідав, що загарбники окупували близько 30% Ірпеня, аналогічні дані наводив Генштаб ЗСУ. За його інформацією, у 20-х числах березня, напередодні вирішальних боїв за місто, ЗСУ контролювали Ірпінь на 70%.
Зокрема після початкових важких боїв в районі ТРЦ Жираф (на в’їзді в місто з Бучі) українські сили встановили контроль над центральною дорогою через Ірпінь, тоді як окупанти розосередилися обабіч неї, на північно-східних та південно-західних околицях міста. Саме тут терор росіян був найстрашнішим. Зрештою звільнити Ірпінь українським захисникам, яким потужно допомогала місцева тероборона, вдалося одним з перших у Київській області: ворога витіснили звідси вже 28 березня.
Ціною оборони Ірпеня для його мешканців стало пекло бойових дій, що тривали кілька тижнів. Росіяни атакували райони й вулиці міста з надзвичайною інтенсивністю, блокуючи виїзди з міста і піддаючи людей в Ірпіні все новим тортурам та смертельним ризикам. Вже 2 березня російські Су-25 завдали ракетних авіаударів по житлових новобудовах. Частина снарядів тоді влучили по ЖК Ірпінські Липки (північний схід міста біля Гостомельского шосе). У подальші тижні цей район і ЖК зазнали надзвичайних руйнувань, ставши символом варварського знищення росіянами мирного міста. Саме це місце відвідували численні офіційні делегації з різних країн світу, яких привозили в Ірпінь.
У 10 разів росіяни переважали захисників Києва у ключовій битві за Мощун
Після провалу задуму «блискавичного» вторгнення Росія зосередила зусилля на масованому наземному наступі своїх військ на Київ. Однак прорватися у столицю окупантам не вдалося ні через Ірпінь, ні у спробі обійти Київ південніше, в напрямку Стоянки. Тоді росіяни спробували кинути всі сили, техніку і свої найелітніші війська на те, щоб захопити плацдарм на правому березі річки Ірпінь — на вузькій ділянці між селами Гута-Межигірська і Мощун. Найважчі бої тут точилися з 5 до 18 березня, а повністю звільнити Мощун вдалося 21 березня 2022 року.
«[Перевага окупантів була] не менше, ніж десять до одного. Просто на такій ділянці фронту вони [росіяни] не могли втулити більше людей. Земля була рихла, пересуватися можна було тільки по дорогах», — так нещодавно згадував в інтерв’ю Радіо Свобода вирішальну битву за Мощун Олександр Вдовиченко, тодішній командир 72-ї окремої механізованої бригади ЗСУ імені Чорних Запорожців. Саме ця бригада отримала бойове розпорядження захищати столицю ще до початку вторгнення.
У численних інтерв’ю і документальних фільмах за ці два роки Вдовиченко неодноразово підкреслював, що саме битва за Мощун стала найважчим і найважливішим етапом оборони Києва, а перемога у ній дозволила згодом витіснити росіян з області. У цьому невеликому селі в соснових лісах на північ від Києва до війни проживали менше ніж 1 тис. людей. До центру столиці звідси 30 км, а до адміністративної межі Києва поблизу села Горенка — лише 5 км. Тож захопити Мощун для росіян означало відкрити дорогу на столицю.
Росіяни без упину били по українських позиціях з лівого берега Ірпеня, тоді як все нові й нові штурмові групи заходили в селище через понтонну переправу на легкій броньованій техніці, намагаючись продавити оборонні лінії ЗСУ і вступаючи в активні ближні бої. Загалом росіянам вдалося почергово кинути через Ірпінь три переправи на різних ділянках. Дві з них знищили українські артилеристи, а от третю поцілити не вдалося: на той момент українські захисники ще не мали високоточної західної артилерії.
Найстрашнішим днем, визнає Вдовиченко, стало 13 березня 2022 року. Ворогу таки вдалося захопити плацдарм на правобережжі річки Ірпінь, зайняти більшу частину Мощуна, де було знищено близько 70% житлової забудови.
Однак ворога таки вдалося не пропустити далі: захисникам Київщини допоміг підрив Козаровицької дамби.
2−3 км розливу Ірпеня вшир: підрив дамби врятував Київщину в найкритичніший момент
Штучний розлив Ірпеня досяг максимуму саме в найскладніший період оборони Мощуна. Велика вода перетворила останній вцілілий понтон росіян на непридатний для переправи техніки острівець і зупинила ворога остаточно: довколишня місцевість перетворилася на справжнє море, що й переломило хід подій.
Це стало можливим завдяки тому, що ще в перші дні вторгнення українські сили оборони підірвали дамбу Ірпінської водонасосної станції поблизу селищ Демидів і Козаровичі (обидва опинилися в окупації вже 25 лютого). Це дало змогу не лише уникнути переходу росіян через Козаровицьку дамбу, але й підвищило рівень води в Ірпені, куди частково спустили води Дніпра з Київського водосховища.
Після кількох спроб контрольованого підриву частини дамби рівень води в Ірпені став поступово підійматися (в середньому загалом на 0,5−0,7 м), сягаючи все більш віддалених від дамби населених пунктів. Біля Мощуна зазвичай вузька річка розлилася майже на 2−3 км вшир якраз тоді, коли українські командири навіть втратили зв’язок з частиною оборонців селища. «Ворог вже нас відтіснив із Мощуна, лише в середині населеного пункту залишалося до взводу наших бійців і бійців ГУРу — […] стояли чисто в будівлях, а вже основні сили [ЗСУ] стояли в лісі, робили другу лінію оборони. Потім почало підтавати, вода розлилася і ґрунт став такий крихкий — навіть БМД почали вже загрузати», — згадував згодом Вдовиченко. Українські аеророзвідники спостерігали, як ворожа техніка, включно з колісними понтонними машинами, безпорадно загрузає в багнюці.
Через масштабний розлив Ірпеня основна маса російських військ втратила можливість перебратися через річку. А ті росіяни, які встигли зайти в Мощун, опинилися відрізаними від своїх основних сил і затиснутими поміж Ірпенем та українськими захисниками, які дали їм вирішальний бій. «Ворог не міг проводити логістику та евакуацію, підвозити боєприпаси. В кінці березня вони прийняли рішення на відхід з-під міста Києва, при цьому зазнали дуже великих втрат», — узагальнив Вдовиченко те, що сталося не лише в Мощуні, але й в інших селах і містечках Київської області.
30 тис. росіян під Черніговом: як вдалося стримати наступ на лівобережжя Київщини
На лівобережжі, перш ніж увійти у Київ, росіяни мали б захопити Бровари — найбільше місто Київської області після столиці, чиє довоєнне населення сягало майже 110 тис. осіб. Починаючи з 24 лютого, Росія регулярно завдавала по місту ракетних ударів, але її наземні сили в місто так і не зайшли.
Росіяни рухалися на Бровари з двох напрямків: Чернігівської та Сумської областей. До Чернігова через північний кордон України з трьох напрямків рушили окупаційні війська загальною чисельністю близько 30 000 військових. «Їхній план полягав у тому, щоб швидко захопити місто та просунутися на південь уздовж східного берега Дніпра до Києва протягом трьох днів. Разом із силами, що висадилися у Гостомелі та розосередженими на захід від столиці, вони могли б взяти Київ у кліщі», — писала згодом The Washington Post у своїй реконструкції битви за Київ.
Однак і цей план швидко став для росіян провальним. Героїчна та винахідлива оборона Чернігова «відіграла ще одну вирішальну роль у провалі блискавичного удару Москви по українській столиці» й отримала оплески в Пентагоні, відзначала WP. «Цим шляхом [на Київ] йшло близько 30 бойових груп. Їх зупинила єдина українська бригада», — дивувався генерал Марк Міллі, тодішній голова Об’єднаного комітету начальників штабів армії США.
Це була 1-ша окрема Сіверська танкова бригада під керівництвом полковника Леоніда Ходи чисельністю близько 2 тис. осіб. Українські захисники намагалися витискати колони російської техніки на непрохідні ґрунтові дороги, розталі поля чи болота, відсікати їхню логістику, до останнього боронити критично важливі висоти й села навколо Чернігова. Водночас Силам оборони вдалося уникнути повного оточення Чернігова: у цьому бригаді Ходи допомогли сили 58-ї окремої мотопіхотної бригади, зокрема в боях південніше міста біля селища Лукашівка.
До 70 одиниць бронетехніки: Бровари уникли окупації завдяки розгрому танкової колони
Не спромігшись просунутися на Київ прямо з півночі через Чернігів, у першу декаду березня окупанти спробували дістатися Броварів іншим шляхом — з Сумської області. Звідси в передмістя столиці, подолавши близько 350 км від північно-східної ділянки кордону України з Росією, мала дістатися величезна танкова колона російських військ.
Фінальна частина її маршруту пролягала через населені пункти Шевченкове — Богданівка — Залісся. «І по асфальтній дорозі Чернігів — Київ з Залісся противник здійснював наступальні дії на Скибин та Калинівку з подальшим планом захоплення населеного пункту Бровари», — розповідав згодом в одному з інтерв’ю Роман Дармограй, командир 3-го батальйону 72-ї бригади ім. Чорних Запорожців, якому випало захищати північні околиці Броварів. Саме за участі його підрозділу завдяки грамотному плануванню у вирішальному бою 9 березня військовим ЗСУ вдалося розбити та змусити відступити колону росіян, у якій було близько 70 одиниць бронетехніки, переважно танків. Маючи інформацію про наближення колони і готуючись дати бій російським танкам, його підлеглі завчасно визначили місця вогневих засідок, спланували цілі артилерії та фланговий вогонь. «Ми підбили 19 машин. 49 машин відійшли. Це те угруповання, яке на нас наступало», — лаконічно оцінював Дармограй результати розгрому танкового полку 90-ї дивізії армії РФ, відео якого тоді вразило всю Україну.
https://www.youtube.com/watch?v=qJvcXTlHnPc
У подальші дні ворог робив ще кілька спроб поновити механізований наземний наступ на Бровари, хоча й меншими силами: усі ці спроби було відбито. Місто так і не було захоплено, однак росіяни розосередилися по селах Броварського району, окупувавши, зокрема, Богданівку, Залісся, Велику Димерку. Як і на правобережжі Київщини, тут окупанти «відзначилися» численними злочинами і звірствами щодо місцевих мешканців. Навіть неокуповані села — серед яких Гоголівка — піддавалися масованим обстрілам та ударам. Активні бої від середини березня велися на території Баришівської, Калитянської та Великодимерської громад під Броварами. Росіяни продовжували артилерійські дуелі з українськими захисниками, обстрілювали їхні позиції авіацією та касетними боєприпасами.
Зрештою 30 березня 2022 року окупанти почали відступати з-під Броварів. Їхні танкові сили, що дісталися цього району, так і не змогли планово з’єднатися з силами ворожого наступу з Чернігівського напрямку.
Буча: понад 460 загиблих за 33 дні окупації
Назва міста Буча нині відома світові як синонім найстрашніших воєнних злочинів росіян щодо цивільного населення. Згодом було підраховано, що за час окупації в Бучі загинуло більше ніж 460 людей (понад 90% з них розстріляні), загалом у Бучанському районі – близько 1,2 тис.
Місто завзято чинило опір, аби не пропустити ворога до Києва: у перші дні вторгнення тут на вулиці Вокзальній розбили величезну колону російської техніки, яка сподівалася дійти до Ірпеня. Однак згодом росіяни повністю окупували місто. Звільнити Бучу вдалося лише 31 березня, після 33 днів окупації.
Найбільше тіл убитих (близько 40) пізніше було знайдено на вулиці Яблунській. У старому комплексі радянських часів на Яблунській, 144 окупанти влаштували свою «базу», де в підвалі утримували понад 100 цивільних, перетворивши їхнє укриття на в’язницю. У цій же будівлі та в її дворі росіяни катували, допитували і розстрілювали місцевих мешканців, яких довільно хапали на вулицях і по будинках.
Нелюдські злочини і жорстоке свавілля росіяни чинили по всьому місту. Коли 1−2 квітня в Бучу зайшли українські війська, а з ними й фоторепортери, докази «Бучанської різанини» замайоріли на перших шпальтах світової преси. Десятки розстріляних людей знайшли просто на вулицях міста: з велосипедами, сумками для покупок і ключами від квартир у руках, застрелених з відстані чи зблизька в потилицю, часто зі зв’язаними за спиною руками, іноді спалених. Нерідко на тілах були свідчення катувань і згвалтувань. Убитих знаходили також у підвалах і братських могилах — лише в одній з них поховали майже 300 людей, загиблих і вбитих під час окупації.
Прискіпливі розслідування багатьох світових ЗМІ — NYT, CNN, AP та інших — пізніше встановили детальні факти злочинів, вщент розбивши цинічні намагання російської пропаганди заперечити причетність російських військ до вбивств у Бучі чи навіть сам факт загибелі людей. Зокрема репортери АР, базуючись на перехопленнях телефонних розмов росіян, інтерв’ю зі свідками, фото- та відеоматеріалах, створили 3D-модель подій у Бучі з відмітками місць більшості злочинів. Журналісти довели, що починаючи з 4 березня російські військові почали полювати за місцевими — спочатку по списках, заздалегідь складених їхніми спецслужбами, а згодом і без жодних приводів.
500 кг — вага авіабомб, які РФ скидала на багатоповерхівки у Бородянці
Через Бородянку — селище міського типу, що розташоване на перетині кількох важливих автошляхів Київщини — лежав один з основних шляхів російського наступу на Київ з білоруського напрямку. Перша техніка РФ з’явилася на околицях міста, де немає жодних військових об’єктів, вже 26 лютого. І хоча повністю зупинити прорив ворога через місто не вдалося, опір росіянам в перші дні чинили місцева тероборона і поліцейські. У подальші тижні бої точилися в околицях Бородянки: українські захисники відступили до сіл Загальці та Пісківка, звідки разом з силами 14-ї та 10-ї бригад ЗСУ здійснювали рейди проти ворога та удари по його позиціях.
Бородянка була деокупована 1 квітня 2022 року. За місяць до цього, 1−2 березня, її мешканцям довелося пережити нищівні авіабомбардування, зокрема удари по багатоповерхівках на центральній вулиці Бородянки, внаслідок чого майже десяток з них було зруйновано. За даними Офісу генпрокурора, у Бородянці росіяни застосовували 500-кг авіабомби ФАБ-500М-62, реактивні системи залпового вогню Смерч та Ураган. Крім того, окупанти били по житлових будинках з техніки, — БТРів і танків — яка рухалася містом, про що є численні розповіді очевидців (зокрема виданням Медуза та Бабель).
Зруйновані вже в перший тиждень вторгнення багатоповерхівки в Бородянці, під завалами яких у пастці опинилися десятки людей, стали ще одним символом звірств росіян під час боїв за Київ. «Руйнування у центрі Бородянки — найгірше, що я бачив на Київщині, навіть у порівнянні з Бучею та Ірпенем, де точилися запеклі бої», — визнавав у квітні 2022 року кореспондент ВВС Джеремі Бовен. Українські слідчі переконані, що ударів по житлових будинках у селищі російська авіація і наземні війська завдавали цілеспрямовано. Під час розбору завалів у Бородянці вже у квітні було знайдено понад 40 тіл, а у масових похованнях — ще близько 250 загиблих. «З них 80−85% з ознаками насильницької смерті: і від мінно-осколкових поранень і кульових поранень. Дуже багато ми знаходили закатованих людей, в яких були руки зав’язані, з катуваннями, характерними порізами, і попалами. Дуже багато жінок ми знаходили із перерізаними горлами, — розповідав в інтерв’ю Цензору начальник відділення поліції № 2 у Бородянці В’ячеслав Цилюрик. — Тобто те, що вони тут робили, не піддається будь-яким правилам ведення війни».
2500 знищених одиниць російської техніки на Київщині — результат лише однієї артбригади ЗСУ
Точну кількість одиниць російської техніки, знищеної під час боїв у Київській області, встановити важко. Відомо, що лише 43-тя окрема артилерійська бригада ім. гетьмана Тараса Трясила — одне з найпотужніших артформувань, які брали участь у боях за Київ — знищила в цьому регіоні понад 2,5 тис. машин ворога.
«Це неможливо точно порахувати, але з того, що ми точно бачили і записували в журнал бойових дій, то десь 2500, може більше. Спочатку ми рахували, а потім навіть нецікаво стало», — розповідав в інтерв’ю УП полковник Олег Шевчук, командир 43-ї бригади. На початку вторгнення саме його бригада була єдиною в Україні, яка працювала з потужними самохідними гарматами Піон. На той момент, до початку поставок західної зброї, це були установки з найбільшою дальністю стрільби у ЗСУ (майже 50 км) і найбільшим калібром в українській армії (203 мм). У Київській області Піони «відпрацьовували» по російському десанту в Гостомелі, по колоні російської техніки на вулиці Вокзальній у Бучі, знищили десятки одиниць техніки на Житомирській трасі тощо. Техніка бригади разом з іншим силами також била по танковій колоні у Броварах.
«Навіть коли ця епопея з Київщиною завершилася, і противник почав відходити, то ми його „проводжали“, за ним летів наш безпілотник. Тобто вони їдуть, підривають за собою мости, а ми на кожному перехресті їх снарядиком „заправляємо“, щоб швидше їхалося», — згадував Шевчук про деокупацію Київщини.
Пізніше тодішній командувач Сухопутних військ ЗСУ Олександр Сирський, нині головнокомандувач ЗСУ, називав успіх у Київській стратегічній операції «моментом корінного перелому в російсько-українській війні». «Саме вона показала, що ми будемо опиратися — і будемо робити це з усією затятістю і майстерністю. Ми розуміємо, що це тільки невеличкий епізод загальної битви за Україну, але це надзвичайно важливий епізод», — наголошував Сирський через рік після звільнення Київщини.
Редактор: Інна Семенова
