«Люди втратили страх». Керівниця благодійного фонду Ірина Гук — про те, чому волонтерам стало важче збирати пожертви. Інтерв’ю NV
Ірина Гук на складі фонду Leleka (Фото:Iryna Guk / Facebook)
Ірина Гук від початку повномасштабного вторгнення керує фондом Leleka Foundation в Україні. Основний напрямок діяльності фонду, який було створено шляхом об’єднання волонтерських ініціатив у США та Україні в 2014 році, — тактична медицина. З 24 лютого 2022 року організація зібрала понад 7 млн доларів пожертв від фізичних осіб, компаній і некомерційних структур з усього світу. Проте, порівнюючи ситуацію на початку вторгнення і нині, Ірина зазначає, що збирати гроші стає важче.
В інтерв’ю NV волонтерка розповіла, як створювали хаб Leleka Foundation на початку великої війни, за яку суму вдалося продати прапор із підписом головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного та які емоції змушують продовжувати допомогу парамедикам і військовим.
Автори: журналістка Олена Жилун, оператор Микола Дюкарєв.
https://www.youtube.com/watch?v=328VCXInmY8
Мене звати Ірина Гук, я наразі директорка благодійного фонду Leleka Україна. З 2014 року займаюся тактичною медициною. Обертаючись назад, таке враження, що ти взагалі нічого не обирав, на тебе просто твоя тема впала. Так дійсно було з перших годин. Сотні повідомлень з усіх країн світу: «Що нам робити, що нам купувати? Ми купили те й те, як його везти, куди? А ви допоможете передати військовим?» Це був просто потік, цунамі якесь, ти нічого не міг контролювати. Тільки міг хапатися за щось і намагатися робити свою роботу.
Буквально з перших днів вторгнення треба було вже планувати, як і що перевозити через кордон, зустрічати, куди це все складати. У нас перший маленький склад був просто в підвалі будинку, який ми знімали. Ми прийшли до господарів, я кажу: «Дивіться, я трошки працюю з армією, я волонтер, завтра приїде машина турнікетів, нам треба її десь фізично поставити. Можна у вас?» Потім, коли зрозуміли, що наша американська частина команди отримує нереальні пожертви і закуповує все, що бачить, десятками тисяч одиниць по кожному найменуванню, то пішли шукати склади. У нас у Львові був грандіозний хаб на 250 квадратів, куди могли заїжджати вантажівки. Інші волонтери, в яких не було великих приміщень, нас використовували всіляко. Вони прибігали до нас: є запит на аптечки. Кажу: «Добре, давайте подивимося ваш запит». А коли в нас були запити на ліки, ми стукали до них і казали: «Давайте збирати ліки».
А потім стало питання повернення додому. Всю роботу ти не кинеш, робота приїхала зі мною. І класно, що всі люди теж погодилися повертатися. В нас просто так склалося, що кістяк команди, яка почала це все робити в лютому-березні 2022 року у Львові, — кияни переважно. І всі прийняли рішення: добре, повертаємося додому, їдемо за складом. Якби склад поїхав у Польщу чи Ужгород, всі б поїхали туди. Звичайно, старі друзі і друзі друзів прийшли працювати реально на full time. Хтось повернувся з закордону навіть.
Фото: Leleka Foundation / БФ Лелека-Україна / Facebook
У нас тієї весни такий контингент був цікавий. Працювали дуже великі бізнесмени, власник авіакомпанії стояв і пакував аптечки разом із дітьми. Топ-менеджмент, люди з мільйонними статками не цуралися піти помити унітаз на волонтерському складі. І стояли цілодобово, все збирали. Тоді ж не працювала Нова пошта. Ага, добре, куди поїхати? У Краматорськ? Не питання. Миколаїв? Завтра їду. Тобто всі робили все.
Я пам’ятаю дуже чітко момент, коли мене просто емоційно розірвало на шматки. Ти ніби весь час себе контролюєш, а потім… Здавалося б, у тебе гинуть друзі, гинуть люди, яким ти допомагав. А ти все одно тримаєшся, сприймаєш як якусь даність, щодня отримуючи погані новини. А потім, це був десь, може, квітень… Чоловік мій вперше вибрався з фонду, де він і жив, і працював, до нас додому, ми за містом живемо. І він мені прислав відео, як цвіте абрикос. Я їхала за кермом і просто зупинилася, зрозуміла, що так плачу, що нічого не бачу. Зупинилася, вийшла, сіла на тротуар і дивилася це відео п’ять разів… Близькі тримали. З’явилася надія, що, можливо, колись знову побачу свій будинок.
Дайджест NV Преміум Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів NV Підпишись Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю
Ти розумієш весь час, кожен день, що те, що ти робиш, реально працює. Ти підеш додому плакати? Ні. Маєш йти і збирати ці аптечки, ці рюкзаки. Ми розуміємо, що люди гинуть, тому що іноді їх просто фізично не можна врятувати. Але коли ти знаєш, що медику є з чим працювати, і в хлопців будуть класні турнікети, гарні аптечки, воно когось таки врятує.
Це статистично великі цифри. Станом на сьогодні це сумарно вже більше 100 тисяч турнікетів, звичайно, тільки якісних. Більше 6000 рюкзаків медика, більше 18 тисяч аптечок. І купа ще всяких спеціалізованих речей, теж все дуже дорогі штуки. Наприклад, вузлові турнікети — близько 300 доларів. Внутрішньокістковий доступ — це 100−150 доларів, залежно від країни і обсягу партії. Всякі ноші різних типів.
Фото: Iryna Guk / Facebook
На сьогодні у нас вже майже три з половиною тисячі заявок. Збройні Сили, Нацгвардія, прикордонники, Національна поліція, до речі, теж. А заявка одна — це може бути один рюкзак, а може бути 20 рюкзаків.
Намагаємося до рюкзаків класти, крім речей, які фактично потрібні, якісь дрібниці, що підтримують суто морально. Це кава, шоколадки, горішки, дитячі малюнки, дитячі поробки. І, чесно кажучи, іноді люди отримують на кілька тисяч доларів такмеду, а тобі присилають фотки, де найбільше радіють дитячим малюнкам або желейним ведмедикам зі смаком кока-коли. Вони самі як діти, їм дуже важливо розуміти, що хтось не просто їм допомагає, а знає, що вони не просто бойові одиниці, які виконують якісь функції, а що вони люди. Людське ставлення — підписати листівочку, в рюкзак покласти солодощі — от це дуже-дуже важливо. Особливо зараз, коли люди морально дуже виснажені. Ті, хто спочатку на війні, іноді зневірені, просто втомлені фізично. Були випадки, коли хлопець, наприклад, з окупованих територій приходив і казав: «У мене немає дому. Сім’я виїхала за кордон. У мене відпустка, та мені просто немає куди дітись». І він приїжджає до нас. З одного боку тут мирна територія і цивільні люди, але вони для нього все ж таки особливі.
Дуже багато чого ми віддаємо на аукціони, особливо в Сполучені Штати. Два прапори з підписом Залужного в Британії придали за 8 тисяч фунтів. Продавали, наприклад, нещодавно книгу Тімоті Снайдера з його підписом, нам вдалося її роздобути під час його турне на південь, і книжка пішла за 75 тисяч гривень. Потім [керівник ГУР Міноборони Кирило] Буданов підписав нам книгу Моссад. За 100 тисяч, мабуть, ми її продали. Ну, круто.
Трохи дратує, звичайно, що іноді треба щось вигадувати. От мої колеги там якийсь фестиваль провели, якісь майстер-класи. Треба придумувати якусь розвагу для того, щоб залучити 100 тисяч гривень. Скажімо так, важче боротися за ці гроші. З іншого боку, воно так працює, отже, ми підлаштовуємося під реальність і щось вигадуємо. Але я згадую весну 2022 року, чомусь нікого не треба було розважати, пекти пиріжки, ліпити горщики, щоб зібрати гроші на щось. Це ж не про те, що усі гроші закінчилися. Це саме про те, що люди втратили страх. Звичайно, в Києві в 2022-му навесні було мало зрозуміло, що буде з містом завтра або післязавтра. А зараз вважають, що вже все, Київ у безпеці, нічого не повернеться назад. Ну, не знаю, не знаю…
Емоційно мене найбільше вразила і тримає досі історія з одним хлопцем. Не можу сказати, що ми були близькі друзі. Просто одна компанія юності була. В 2014-му це був єдиний мій знайомий з реального кола спілкування, який пішов на війну. Служив в районі ДАПу. Прийшов до мене в гості, коли демобілізувався, щось там просив для своїх хлопців, які лишились, якісь дрібниці. Звичайно ж, пішов одразу в десантно-штурмову бригаду з початком великої війни. І, цікаво, що він до мене не звернувся сам. Пише дівчина, я прізвище впізнаю. Питаю: «Ви Максима дружина?» Вона каже: «Так». І ми тоді під Ізюм передали просто гору медицини, аптечок, турнікетів… Вона через кілька тижнів написала, що Максим загинув. Але і вона, і його батько постійно переказують нам гроші, пишуть слова підтримки. Це для мене особиста історія, вражає дуже сильно.
Взагалі, це не один випадок. Бачу постійно в приваті прізвища мам, дружин загиблих хлопців, які переказують гроші. Або буває, вони самі приходять: «Так, мені там хлопці сказали купити те й те, порадьте, де». Ти розумієш, що ці люди продовжують жити допомогою підрозділам, де служили їхні рідні. І ти так думаєш: «Боже, нічого собі. Оце людина тримається і бореться, куди там тобі розкисати»?
Немає рецепту якогось, залізного панцира, в який можна залізти — і все. Все емоційно переживаєш, але не можна впадати дуже сильно в емоції. Це заважає працювати. Як мені одна колись медикиня з передової сказала: «Плакати і горювати будемо після війни, а зараз треба працювати».
Читайте про це у новому номері NV, що можна придбати тут
Редактор: Микола Піддубний
