Меморандум уповільненої дії. Як Україна відмовилася від ядерної зброї в обмін на незабаром забуті гарантії безпеки
Підготовка балістичної ракети СС-19 до демонтажу на базі у смт Вакуленчук, Житомирська область (Фото:AP)
Автор: Олег Шама
Три роки Вашингтон спонукав Київ відмовитися від ядерної зброї. У грудні 1994-го, отримавши своє, США дали Україні нечіткі обіцянки допомоги в разі військової агресії проти молодої держави.
З нагоди 29 річниці Будапештського меморандуму NV.ua публікує архівний історичний матеріал, який вперше було надруковано в № 4 журналу NV від 2 лютого 2018 року.
М енше чотирьох сотень слів — стільки вистачило для того, щоб вирішити долю третього ядерного арсеналу в світі, який дістався Україні у спадок від СРСР.
Ці слова «спакували» в шість параграфів, і весь документ, відомий як Будапештський меморандум, зайняв усього півтори сторінки. Їх і підписали 5 грудня 1994 року президенти України, Росії, США і прем’єр-міністр Великої Британії.
З цього моменту офіційний Київ визнав свій без’ядерний статус і як такий приєднався до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ).
У меморандумі, під яким поставив свій підпис Леонід Кучма, лише пунктирно була прописана процедура захисту держави, яка добровільно відмовлялася від найпотужнішої зброї. До того ж в українському і російському варіантах текст мав заголовок Меморандум про гарантії безпеки, а в англійському — замість ключового слова guarantees стоїть assurances, тобто запевнення. І в наступних п’яти пунктах документа США і Велика Британія не гарантували, а лише підтверджували своє зобов’язання: 1) поважати незалежність України в існуючих кордонах; 2) ніколи не застосовувати будь-яку зброю проти її територіальної цілісності; 3) утримуватися від економічного тиску на Україну, що загрожувало б її суверенітету; 4) надавати країні допомогу в разі агресії проти неї; 5) не застосовувати ядерної зброї проти молодої держави. Шостим і останнім зобов’язанням підписантів стала обіцянка консультувати Україну, якщо виникне будь-яка з п’яти вищеназваних ситуацій.
Через два дні після саміту секретаріат Генасамблеї ООН зареєстрував лист постійних представників чотирьох країн-підписантів. «Ми були б вдячні, якби у вас був текст цього листа і його додаток (власне сам меморандум), прийнятий в обіг як документ Генеральної асамблеї», — присили у посланні постпреди. Від Росії лист завізував Сергій Лавров, нинішній глава російського МЗС, який нещодавно запевняв: «Ми продовжуємо поважати територіальну цілісність України в тих кордонах, які склалися після референдуму в Криму і після возз’єднання Криму з Російською Федерацією».
Пілоти стратегічного бомбардувальника Ту-22 МС попрощалися зі своєю бойовою машиною, демонтованою за договором про ліквідацію ядерного арсеналу України. Прилуки, 2 лютого 2001 року / Фото: AP
Лови момент
У неділю 12 лютого 1989 року, через три тижні після інавгурації, президент Джордж Буш зібрав у своєму родовому маєтку в Кеннебанкпорті шістьох провідних знавців Радянського Союзу. Радилися в спальні — єдиній кімнаті, яка опалювали взимку. «Мене не дуже цікавлять політичні рекомендації щодо СРСР. Це може почекати, — сказав Буш.— Для початку треба знати, що там відбувається, з чим ми маємо справу».
У той час Радянський Союз уже розсипався на очах. В усіх ще недавно братніх республіках заявили про себе опозиційні рухи. Кремль придушував їхню активність силою.
Дайджест NV Преміум Щоденна розсилка матеріалів розділу NV Преміум. Десять найбільш популярних матеріалів за минулий день Підпишись Щодня
Найбільш показовими стали січневі події 1991 року в Литві. Повстання у Вільнюсі, радянські десантники і спецпідрозділ Альфа штурмують телецентр, який утримувала опозиція, загибель 15 протестувальників, газова блокада республіки Кремлем — все це західні медіа показували в прямому ефірі. Радянський лідер Михайло Горбачов віднікувався: мовляв, наказу стріляти він не давав. Але світова популярність його як реформатора через це дуже постраждала.
Напередодні Лондонського саміту сімки світових лідерів (G-7) в травні 1991-го світова преса сурмила про економічний колапс у СРСР і його астрономічні зовнішні борги. Запрошеного туди Горбачова називали «злиденним комуністом». Він їхав до Лондона пересилюючи себе.
Ед Г’юетт, помічник Буша, тоді вмовляв радянського колегу Андрія Кокошина, з яким готував зустріч: «Заради бога, тільки не просіть грошей». Але Кремлю терміново була потрібна фінансова допомога і реструктуризація боргів — для зміцнення рубля і на закупівлю споживчих товарів.
Принижений Горбачов сподівався хоча б на натяк про можливе членство в G-7, але його відчитали, як нерадивого школяра. Тоді він завів розмову про скорочення ядерної зброї з упевненістю, що це — його «ультиматум». Буш тільки цього і чекав, а 30 липня був уже в Москві.
Першу ж розмову з Горбачовим, вже президентом СРСР, зіпсувала новина про вбивство шістьох литовських митників групою невідомих. «Обурений тим, що саме Буш повідомив його про насильство, скоєне на ще радянській, на його думку, території, Горбачов заявив: „Я вперше про це чую“ і розпорядився з’ясувати, що сталося», — пише Строуб Телботт (тоді — радник Буша з питань щодо СРСР) у книзі Зрада в Кремлі.
У приватних бесідах на дачі Горбачова Буш м’яко наполягав, щоб Москва визнала незалежності трьох балтійських республік. Господар Кремля просив дати йому ще один день на обміркування, але до кінця візиту так і не зрушив із місця у цьому питанні.
Зате лідери двох країн підписали тоді договір про скорочення стратегічних наступальних озброєнь (СНО-1) на 47 сторінках і 700 аркушах протоколів. Обидва візували документ вічними перами, зробленими з того ж металу, що і ракети середнього радіусу дії, заборонені договором.
Наступного дня, 1 серпня, Буш вирушив до Києва.
СРСР, а потім і Україна роззброїлися через жебрацький стан економіки і загрозу ізоляції. На малюнку — Горбачов просить у Буша десять центів. Напис біля його ніг — На підтримку збанкрутілої економіки і 50 млн пам'ятників Леніну. Карикатура Майкла Каммінгса, Daily Express, 1990 рік / Фото: AP
Котлета по-київськи
В березні 1991-го в дев’ятьох республіках СРСР пройшов референдум щодо оновлення союзного договору. Не брали участі в ньому країни Балтії, Грузія, Вірменія і Молдова. А 70% українців проголосували за збереження Союзу.
Але одночасно з цим у Львівській, Тернопільській та Івано-Франківській областях під час референдуму пропонувалося відповісти ще на одне запитання: «Чи хочете ви, щоб Україна стала незалежною державою?» «Так», — відповіли 88% галичан. Зокрема і через ці настрої Київ не поспішав підписувати оновлений союзний договір.
Буш прилетів до української столиці, щоб дещо вгамувати відцентрові сили. Але тільки розпалив їх. Горбачов відмовився летіти з Бушем, щоб не опинитися в його тіні. Замість себе він послав віце-президента Геннадія Янаєва, старого апаратника. «Українці скористалися його присутністю, щоб показати дулю Кремлю, — пише Телботт.— Г’юетт зауважив, що з ним обходилися скоріш як з „головою Всесоюзної асоціації прокажених“. Під час сніданку делегацій США і України мовами спілкування були англійська та українська. Янаєв не знав жодної з них, і його обличчя виказувало то нудьгу, то роздратування».
Потім було історичне звернення Буша до Верховної ради. Його готували кілька тижнів, а остаточний текст склала Кондоліза Райс, тоді ще помічник президента. Глава Білого дому не засуджував прагнення українців до незалежності, однак прямо закликав їх залишитися у федерації з Росією.
«Свобода не те ж саме, що незалежність, — говорив Буш. — Американці не будуть підтримувати тих, хто домагається незалежності, аби тиранію з центру замінити місцевим деспотизмом. Вони не будуть допомагати тим, хто заохочує самогубний націоналізм, що ґрунтується на етнічній ненависті».
Хоча Рада відповіла на промову Буша аплодисментами, остання фраза обурила багатьох парламентарів. Іван Драч, лідер Народного Руху, найпотужнішої партії, яка стояла за суверенні права України, заявив: «Буш прибув сюди як посланець Горбачова. Він висловився про українську незалежність не менш радикально за наших власних комуністів!»
Незабаром у New York Times вийшла колонка Вільяма Сефайра, спічрайтера екс-президента Річарда Ніксона. Він звинуватив Буша в потуранні московській гегемонії всупереч самому ходу історії. Як ілюстрацію Сефайр згадав промову президента в Раді, назвавши її «приголомшливою, в стилі Chicken Kiev speech», що багато хто переклав як котлета по-київськи. Це порівняння незабаром стало мемом і надалі дуже зачіпало президента.
Усього через кілька днів — 18 серпня 1991-го — партійна номенклатура на чолі з тим самим Янаєвим спробувала відправити Горбачова у відставку і згорнути перебудову. Але вже 22 серпня змовники були в кайданках, а радянські республіки одна за одною проголосили незалежність.
Президент Кравчук показує Джорджу Бушу Софійський собор. Того дня американський лідер закликав Верховну Раду не відділятися від Росії, 1 серпня 1991 року / Фото: AP
Важке розлучення
У грудні 1991-го лідери України, Росії та Білорусії дійшли згоди про вихід із СРСР. Оскільки президенти Леонід Кравчук, Борис Єльцин і голова парламенту БРСР Станіслав Шушкевич підписали документ пізно вночі, вони повідомили про це відразу Бушу: Горбачов у цей час спав, а в США саме був день.
Через пару тижнів радянський президент подав у відставку.
Захід виграв холодну війну, але тепер до ядерних держав, крім Росії, спадкоємиці СРСР, додалися незалежні Україна, Білорусія і Казахстан.
Київ станом на кінець 1991-го успадкував 176 міжконтинентальних балістичних ракет: 130 рідкопаливних СС-19 по шість боєголовок на кожній і 46 твердопаливних СС-24 по десять боєголовок на носії. А також близько 40 стратегічних бомбардувальників, від 1.514 до 2.156 стратегічних ядерних боєзарядів і від 2.800 до 4.200 — тактичних.
Економічними батогами і пряниками США підвели Україну, Казахстан і Білорусію до того, щоб в травні 1992-го в Лісабоні вони приєдналися до СНО-1. Алма-Ата і Мінськ незабаром прийняли і ДНЯЗ, після чого відразу почали позбавлятися свого ядерного арсеналу. Казахстану навіть вдалося продати США 600 кг урану з розібраних боєголовок.
Верховна рада схвалила Лісабонський протокол лише через півроку, погодившись віддати тільки 42% ядерного арсеналу. До того ж з 13 умовами про безпеку і фінансові компенсації.
Такий опір щодо відмови від ядерної зброї постійно провокувала Росія. У 1992-му Верховна рада РФ почала вивчати, чи законно переданий Крим Україні. А через рік московські парламентарі й поготів оголосили Севастополь російським містом. Борис Єльцин, президент РФ, сказав, що йому соромно за це рішення. Але протистояння тільки наростало.
У листопаді 1993-го президенти РФ і України в Масандрі домовилися про розподіл Чорноморського флоту 50/50. Київ пішов на це, аби погасити борг перед Москвою за газ — $800 млн. Однак 80% суден флоту підняли російські прапори, і Єльцин ніяк на це не відреагував.
У березні 1994 року одночасно пройшли референдуми в Криму і на Донбасі, незважаючи на заяви Києва про їхню незаконність. Більше 80% жителів півострова вимагали подвійного громадянства — українського і російського — і хотіли більших повноважень для свого президента. У лютому ним став Юрій Мєшков. Жителі Луганської та Донецької областей висловилися за федеративний устрій і російську мову як другу державну.
Білл Клінтон, президент США, і його український колега Леонід Кравчук виступають перед журналістами в аеропорту Бориспіль 12 січня 1994 року. Ще годину тому американський лідер жорстко відчитав Кравчука за спробу ухилитися від повного знищення ядерної зброї. А перед ЗМІ незграбно пожартував, запропонувавши українському президенту посаду свого прес-секретаря / Фото: AP
Марні сподівання
У весь 1992 рік Київ і Вашингтон оцінювали вартість утилізації ядерного арсеналу України. В решті решт Кравчук назвав суму — $174 млн. Капітолій додав навіть ще мільйон. Але незабаром на Банковій усвідомили, що сильно продешевили.
З Біллом Клінтоном, який став господарем Білого дому в січні 1993-го, у Києва з’явилися надії на поступливість Вашингтона.
Роман Попадюк, перший посол США в Україні, писав у звіті: 20 січня, в день інавгурації нового президента, його відвідав Дмитро Павличко, голова міжнародного комітету Верховної Ради. Він вручив Попадюку проект договору, за яким США зобов’язувалися б надати військову допомогу Україні в разі нападу на неї.
Посол також доповідав про телефонну розмову Кравчука з Білим домом 12 червня 1993-го: «[Клінтон] висловив готовність продовжити продовольчі кредити і гранти. Від G-7 Кравчук запросив фонд в обсязі $100 млн для малого бізнесу, стабілізаційний фонд — від $1 млрд до $1,5 млрд, $300 млн для приватизації і вирішення проблем з Чорнобилем».
Але ще в березні глава МЗС Анатолій Зленко називав суму в $2,8 млрд. А його підлеглий Олег Білорус, посол України в США, озвучив уже $3 млрд компенсацій і ще стільки ж — на витрати з утилізації.
Тим часом тодішній прем’єр-міністр Леонід Кучма переконував Раду залишити 46 твердопаливних ракет — найефективніших. Терміни їх збереження дозволяли.
Заява, що пролунала з вуст вчорашнього директора Південмашу, на якому кувалася ядерна міць СРСР, не на жарт стривожила Захід.
Підготовка балістичної ракети СС-19 до демонтажу на базі у смт. Вакуленчук, Житомирська область, 24 грудня 1997 року / Фото: AP
Зупинка по дорозі
К лінтон тягнув паузу, доки Кравчук не спробував зайняти ще сильнішу позицію. На 14 січня 1994 року в Москві було призначено саміт очільників Росії, України і США з питань роззброєння. Але напередодні зустрічі преса повідомила, що Кравчук навряд чи візьме в ній участь — цими днями у нього з візитом президент Казахстану.
Клінтон, очевидно, дізнався про це вже на шляху до Росії 12 січня. Він набрав українського колегу прямо з борту № 1, повідомивши: перед Москвою він залетить до Києва. У Борисполі Кравчук півгодини прочекав на морозі, доки гість зійде з Air Force One. Говорили півтори години — тут в аеропорту.
«Клінтон і Крістофер [Уоррен, держсекретар], які не мають звички відчитувати керівників держав, цього разу зробили виняток, — писав про цю зустріч Телботт.— Вони сказали Кравчуку настільки відверто, як це було можливо, що, коли він відмовиться від уже досягнутої домовленості, це буде серйозним кроком назад у відносинах України як із Росією, так і з США». Кравчук, який, за зауваженням Телботта, «весь тремтів», пообіцяв Клінтону не викидати ніяких фокусів в останню хвилину.
Через два дні в російській столиці три президенти підписали спільну заяву про умови приєднання Росії та України до ДНЯЗ. Москва отримувала $60 млрд за скорочення ядерного арсеналу. Київ зовсім від нього відмовлявся в обмін на запевнення в підтримці США і $900 млн.
«Я сказав, що ми повинні домовитися: слово гарантії в англійському документі буде розумітися як запевнення, — пише екс-посол США в Україні Стівен Пайфер, який входив до комісії з підготовки заяви.— Для нас це було важливо, нашою мовою гарантії — це як зобов’язання перед НАТО або Японією, це передбачає відповідь американських військ. І ми пояснили українцям, що в разі порушення меморандуму ми не готові дати Україні військові гарантії. У Києві це зрозуміли, це був їхній вибір».
Заява докорінно суперечила Лісабонському договору про часткове роззброєння України. Верховна рада звинуватила Кравчука в перевищенні повноважень, і він погодився на дострокові президентські вибори, які програв Кучмі.
Колишній директор Південмашу швидко забув про 46 ракет. У листопаді, через чотири місяці після свого обрання, Кучма переконував парламент приєднатися до ДНЯЗ в без’ядерному статусі. Він чомусь заговорив про замкнутий цикл виробництва ядерних боєзарядів, на що необхідні десять років і $200 млрд. «Хто встане і скаже, кому треба закласти все майно України, щоб натомість ощасливити її власним ядерним арсеналом?» — запитував новий президент.
18 листопада Рада дала добро на відмову від ядерної зброї, але із застереженням — ДНЯЗ буде ратифікований лише після чітких гарантій безпеки з боку США та Росії.
Зліва направо — Президенти Борис Єльцин (РФ), Білл Клінтон (США), Леонід Кучма (Україна) і Джон Мейджор, прем'єр-міністр Великої Британії. Підписання доленосного для України меморандуму, Будапешт, 5 грудня 1994 року / Фото: AP
За лаштунками саміту
Н а початку грудня того ж таки 1994 року до Будапешту прибули глави 53 держав. Попри такий інтерес до саміту, його організація була не на висоті. Переговори проходили в чотиризірковому готелі Новотель, де для офіційних зустрічей було всього шість кімнат.
За облаштування української делегації відповідав Дмитро Ткач, посол в Угорщині. Організатори надали всього одну машину — тільки для президента. Грошей в українського МЗС не було, тому делегацію поселили там само, в готелі. Лише для Кучми тодішній глава його адміністрації Дмитро Табачник розпорядився зняти президентський номер у старовинному готелі Гелерт.
Ткач випросив у директора Новотеля його робочий кабінет для зустрічей глави української делегації. За два дні Кучма провів там 26 переговорів.
Напередодні підписання меморандуму казахські дипломати здійняли галас: мовляв, США мають дати гарантії і їхній країні, і Білорусії. Київ ні за що не погоджувався приймати в свою компанію Мінськ і Алма-Ату, адже вони відмовилися від своєї зброї ще раніше. Ткачу вдалося вмовити американців, щоб Клінтон і Єльцин окремо підписали запевнення у безпеці з казахами та з білорусами. «[Олександр] Лукашенко і [Нурсултан] Назарбаєв винні нам по пляшці», — випалив Кучма, дізнавшись про це.
Але і без того один з українських дипломатів під час саміту випив зайвого і заснув у ванній з відкритим краном, затопивши три нижні поверхи. «Ремонт коштував величезних грошей, — згадує Ткач. — Я пояснив директору, що цього дипломата виженуть із роботи, і навіть якщо він продасть квартиру в Києві, то не зможе розрахуватися. Добре, що ми були в хороших стосунках з готелем, і тоді він був у власності держави. Справу залагодили».
Підписавши меморандум, який дублював московську заяву, про різне розуміння гарантій незабаром забули. Перш за все тому, що ніхто зі стратегів країн-підписантів тоді так і не зміг змоделювати можливі загрози Україні.
Цей матеріал опубліковано в № 4 журналу НВ від 2 лютого 2018 року
