Пів року в Оленівці. Мар’яна Мамонова, яка потрапила в полон вагітною — про допити росіян і найстрашніші дні: інтерв’ю NV

Полонена медикиня Мар’яна Мамонова вагітною провела майже шість місяців в ізоляторі в Оленівці (Фото:NV)

Наприкінці вересня 2022 року військова медикиня 36-ї бригади морської піхоти ЗСУ Мар’яна Мамонова вийшла з російського полону разом з понад 200 українськими військовими. Вона потрапила в полон вагітною у Маріуполі і народила донечку майже одразу після звільнення.

Авторка — Олена Жилун, оператор — Микола Дюкарєв

Через рік після звільнення з полону журналісти NV поспілкувалися з Мар’яною Мамоновою про її службу в Маріуполі, важкі місяці полону і нову роль «військовослужбовиці в декреті».

Далі — пряма мова Мар’яни.

https://www.youtube.com/watch?v=ynyPtHd_NNA&ab_channel=NVUA

***

Я, Мар’яна Мамонова. Дівчинка, яку всі знають як ту, що потрапила в російський полон із Маріуполя, будучи вагітною. І яку обміняли 21 вересня [2022 року], а через чотири дні після цього вона народила маленьку українку. Зараз я, можливо, можу себе назвати мамою… Хоча, найімовірніше, ні — військовослужбовцем, який перебуває в декретній відпустці.

Я проходила службу в одному з бойових підрозділів морської піхоти. 6 грудня 2021 року ми зайшли на бойові позиції в селі Широкине, це 20 кілометрів від міста Маріуполя. І саме повномасштабну війну ми зустріли там — у селі Широкине. А вже 1 березня відступили в село Мирне, яке розташоване на околицях міста Маріуполя. Бойові підрозділи заступили туди, а тилові зайшли на завод Азовмаш і [завод] Ілліча. Тому повномасштабну війну я зустріла на позиціях: я була на Азовмаші. У полон потрапила з заводу Ілліча.

Фото: Надано Мар'яною Мамоновою

Такого відчуття, що це буде повномасштабне [вторгнення], таке велике, не було. Все ж таки [здавалося, що] декілька днів, тижнів загострення, як завжди — і все воно стихне, стане на свої місця. Навіть коли ми відступили в Маріуполь, [здавалося], тиждень-два — і повернемося назад. Але, знаєте, не так сталося, як гадалося. Коли вже ви розумієте масштаби руйнацій, масштаби безповоротності, тоді вже стає страшно.

Найстрашніше мені було, коли ми були в селі Широкине, і нас обстріляла авіація. Оце було дійсно страшно.

І другий раз мені стало страшно, коли я дізналася про те, що вагітна. Дізналася в середині березня на заводі в одному з бомбосховищ, де ми перебували. І я не можу сказати, що це був один з найкращих моментів мого життя, бо ситуація була вкрай критична. Ви розумієте, що ви самі за крок до смерті, а тут ви дізнаєтеся, що ви вагітні. Це страшно. Паніка. Ви не можете нікому сказати. Не через те, що це якийсь дуже великий секрет, а через те, що ви в таких умовах. По-перше, буде не до вас, а, по-друге, чоловіки проявлятимуть щодо вас гіперопіку: те не роби, те не можна, те так. Я цього не хотіла. Я хотіла робити свою роботу, як я і робила. І ще постійно мені хотілося спати. Інколи здавалося, що я як ляжу, знаєте, так і просплю. Постійно всі говорили: чому ви так багато спите? Я кажу: «Я втомлююся». — «Та всі втомлюються, а ви так багато спите».

Коли мені говорили: «О, можливо, ви вагітні?», я казала: «Ой, яка я там вагітна, ви що, чого ви до мене вчепилися? Ви не втомлюєтесь, спати не хочете, чи їсти не хочете?» От так, знаєте. Навіть в однієї дівчини, Маринки Сергієнко, яка була прикомандирована до 36-ї бригади, я якось запитала: «Уяви, якби ти була вагітна, і зараз дізналася, що ти вагітна на заводі?» І вона каже: «Знаєш, — сидить, дивиться на мене, — я би вмерла». Я така сиджу і думаю: «От я вагітна, так мені що тепер, вмерти?»

Досить часто мене запитують про чоловіка: мовляв, чому він тебе не забрав, як так, залишив вагітну в Маріуполі. Чекайте, але ж я була діючим військовослужбовцем, лікарем! Як ви собі уявляєте, що чоловік приїжджає у військову частину, і каже командиру: «Давай, я, напевно, її заберу, бо їй тут не місце». Я передусім була діючим військовослужбовцем і лікарем, а вже потім була дружиною. Тому про те, що чоловік мене мав забирати, навіть мови не йшло.

Дайджест NV Преміум Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів NV Підпишись Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю Фото: Надано Мар'яною Мамоновою

Своєму чоловікові про те, що я вагітна, я напряму не сказала. Наприкінці березня почала відправляти йому смс з емодзі, де там мама-тато і дитинка, мама-тато-хлопчик, мама-тато-дівчинка. Але напряму я йому не сказала. Боялася, що я не вийду з Маріуполя. Боялася залишитися в статусі зниклого безвісти за особливих обставин. Мені здається, для кожного чоловіка важко втратити дружину, а якщо ця дружина вагітна? Мені не хотілося, щоб якби це трапилося, він би винив себе в тому, що він мене не забрав, бо я була вагітна, чи, можливо, якось по-іншому потрібно було вчинити. Тому що він знав, що навіть якби він приїхав і стояв під дверима заводу, я би не пішла. І він це знав. Я це знала. Тому я не хотіла йому робити так боляче. Про те, що вагітна, сказала йому вже в середині квітня. Я вже була в Оленівці. Мене викликали на перший допит, дали можливість зателефонувати своєму чоловікові, де я і сказала йому, що я вагітна. Мій чоловік такий був у шоці: «Що? Це що таке робиться?» Як ніби до нього має вийти якась програма і сказати: це розіграш. Дізнатися, що я в полоні, що вагітна, і він нічого не може зробити — просто нічого. Це для нього було дуже складно.

Коли я потрапила в полон, з якогось боку було добре, що мені не говорив ніхто про те, що потрібно йти здаватися в полон. Бо я розумію, що я б цього не зробила. Це був найжахливіший день у моєму житті. Ці хвилини — знаєте, вони тягнулися вічність. І ти думаєш: це сон, це не може зі мною бути, ти не до цього йшов. Тобто ти за щось боровся, щось робив, а в кінцевому результаті ти потрапляєш у пекло.

Спочатку відвезли нас у Сартану на склади, де провели фільтрацію по підрозділах, по військових званнях. Два дні, здається, ми були в Сартані, а пізніше вже нас забрали в Оленівку. І в Оленівці вже хлопців забрали на бараки, а дівчат забрали в ізолятор.

Майже шість місяців я перебувала в ізоляторі в Оленівці. Уявіть собі кімнату, якщо вона була розрахована на шість людей, нас там перебувало 39−40 дівчат. Кожен спав на тому, хто що з собою приніс, якщо хтось щось приніс. Був квітень, який був дуже холодним. Якщо були дівчата військові, то був зимовий такий одяг, зимова форма. Можливо, мені повезло в тому сенсі, що ще як ми були на складах, то один мій військовослужбовець поділився зі мною своєю теплою курткою. Принесли якісь матраци в такому стані, що, напевно, вже й кліщі не хотіли там жити, бо вже не було де ні кліщам, ні клопам. Але і тому раді були.

На допити мене водили, як молоду — кожен раз я вже не знала, що можна ще говорити, але кожен раз одне й те саме, одне й те саме.

Їх цікавило, які наркотичні речовини вживають військовослужбовці України, що вони такі змотивовані. Мовляв, це не просто так, це люди повинні бути під якимись наркотичними речовинами, щоб так діяти, так робити. То які наркотики отримували ЗСУ, щоб так воювати? Ви кажете, що ніяких, тому що ніхто ніяких наркотиків там не приймав. Все, що в нас було в аптечці — налбуфін, налбук. І вони чомусь думали, що це наркотики, тому що в них жахливі аптечки. Вони [росіяни] весь час говорили, що нас забезпечує Америка. Я кажу: переверніть аптечку, там написано Київгума. Тобто це Україна виробляє. І все, що там лежить, це українське виробництво. «Ні, це все Америка вам дає».

Мене звинуватили у вбивстві маріупольських дітей. Вагітну жінку звинуватили в тому, що вона вбивала маріупольських дітей. Я не знаю, з чого вони собі таке придумали. [У полоні] ніхто вас слухати не буде. І чим більше ви доводите, тим більше вони, знаєте, переконують вас у тому, що ні, ви це робили, ти це робила, у нас є докази, ось — ми бачимо по твоїй реакції, що ти це робила. Коли мене викликали на цей допит — до речі, мені там дали їсти, пригостили. Знаєте, як спочатку: я прийшла, сіла — мовляв, ти ж вагітна, на, поїж. А мені так хотілося їсти. Я пам’ятаю, що там був млинець з вишнями і сметанкою политий. Я настільки швидко його з’їла, сиджу вся така замизгана… Ця сметана по руках тече, я її вилизую. Я настільки хотіла швидко його з’їсти, щоб його в мене не забрали…

Так, їсти мені хотілося дико. Тому що плід ріс, розвивався, і йому потрібно було з чогось брати. Але спочатку у вас йде таке заперечення: я жінка-офіцер, щоб мене так кормили, я не буду це їсти. Раз, другий — а на третій раз вже їсти хочеться, тому їси все, що дають. Зранку нам давали кашу і четвертинку хліба. В обід давали нам а-ля щі. Це просто залита кип’ятком — у кращому випадку, а в гіршому просто теплою водою — квашена капуста, декілька шматочків картоплі. Але щоб ви розуміли, картоплю військовослужбовці чистили швидко. Самі розумієте стан картоплі і дефіцит води. І маленькі такі шматочки м’яса поскубаних курчаток. Там пір’я може плавати, що завгодно. Ось це був такий обід. І на вечір — знову пшенична каша. А пізніше було нововведення на вечір: пшенична каша з рибою. От я вам кажу, так смердіти, я не знаю, що може смердіти [гірше], ніж ось це в каші зварити рибу. Це жах просто. Дякуючи тому, що там давали хліб — до речі, завжди свіжий хліб був — і чай, ввечері давали ще чай, напевно, це рятувало.

Відчуття, коли вам кажуть, що ти їдеш додому — ви знаєте, сприймаєш це спочатку як жарт. Чого ти не тішишся? Я кажу: «Я буду тішитися, коли перейду український кордон і буду знати, що я вдома. Тоді й буду тішитися». І навіть коли мене посадили в літак — ви ще не до кінця усвідомлюєте, куди ви їдете. Розказали, що ми їдемо додому, бо ніхто не знав, куди ми летимо. Зав’язані очі, і хлопці не знали. Біля нас поклали пораненого, і ми його вкутували, бо було дуже холодно, одягали його. І він запитав: «Куди ми летимо?» Ми кажемо, що ми їдемо додому. А він, мовляв: «Не смійтеся так з мене». Я кажу: «Я жінка на дев’ятому місяці вагітності, куди мене можуть везти? Я тобі кажу, що ми їдемо додому». Так і привезли нас додому.

Вже коли ви переступаєте кордон, бачите жовто-блакитні кольори, бачите, [що це] Україна і військовослужбовців, які зустрічають, Координаційний штаб… Він, знаєте, в такий моменти відіграє дуже важливу роль у вашому житті, тому що він вас, по-перше, підтримує під руки, щоб ви від радості не впали. І вітає вас: «Вітаємо, ви вдома!» Уявляєте: ви вдома. Він [представник штабу] каже: ви вільні та незалежні, ви вдома, ви в місці, де вас — я зараз буду плакати — ви в місці, де вас люблять, місці, де повернуть вам ваші права людини.

Я не готувалася так швидко народити [після полону]. Тобто в мене ще був проміжок. Я думала, ще тиждень, який я адаптуюся, звикну до того, що я тут, наїмся — і вже буду народжувати. А тут так все швидко-швидко-швидко [сталося]. В середу мене поміняли, в четвер мене перевели в Чернігівський перинатальний центр. Я побула там четвер-п’ятниця, а в суботу мене забрали в Луцький перинатальний центр, де в неділю о 04:00 ранку мене прокесарили [зробили кесарів розтин]. «Вітаємо, у вас дівчинка!» Я кажу: «Яка дівчинка, в мене хлопчик!» — «Ні, у вас дівчинка!». Я така: «А що я з нею буду робити, я ж хлопчика чекала» (посміхається). Ці хвилини для мене також дуже довго тягнулися, тому що я не знала стану своєї дитини. Все з дитиною добре, фух. «Як назвете?».

[Дочку назвали] Анна-Марія, тому що мене поміняли на день народження Божої Матері. У Божої Матері маму звали Анна, і мій чоловік хотів, щоб була Анна. І ми вже вирішили, що Анна-Марія, тому що таке велике свято. Тому в неї подвійне ім’я. Мені здається, як ми були з нею, пройшли весь цей шлях — напевно, в неї все ж таки два янголи-охоронці, а не один. Коли я була в Маріуполі, знаєте, є такий віршик, який ми постійно з нашими медичними працівниками розповідали: «Ангел мій, будь зі мною, ти вперед, я за тобою». Тому на той час у мене було два янголи охоронці — мій і моєї дочки. І в моєї дочки зараз так виходить — Анна і Марія.

Фото: Надано Мар'яною Мамоновою

***

Після повернення з полону турботи материнства «накрили» Мар’яну одразу. «Я ще не зрозуміла, що я приїхала додому, а тут одразу ще й материнство на мене навалилося», — жартома розповідає вона.

До нового життя Мар’яна призвичаїлася за перші три місяці. Звикалася з думкою, що є маленька дитина, яка потребує маму 24/7. До певного часу жінка була мамою в декреті, яка відвідувала заходи щодо підтримки військовополонених і жінок, які потерпали від насилля. Але зараз вона знайшла себе у волонтерській діяльності.

«Я не можу піти на фронт, бо у мене є маленька дитина, яка потребує мене і для мене важливо бути з нею. А благодійною діяльністю ми можемо займатися і разом з малечею», — каже Мамонова.

Фото: Надано Мар'яною Мамоновою

Марʼяна розповідає, що на роботу приходить разом з маленькою донечкою, команда організації Дипломати допомагає їй поєднувати материнство та волонтерство. Разом розкладають речі та пакують коробки з гуманітарною допомогою. Спільно з благодійною організацією Мар’яна допомагає матерям дитячими боксами, активно долучаються до проектів організації Дипломати.

«Важливо для українців бути згуртованими, тому я сама розпочала шукати організації, з якими можна реалізовувати великі та ефективні проекти! Такою організацією для мене стали Дипломати. Вони займаються допомогою медикам, лікарням, дітям-сиротам, наші цінності сходяться, і це важливо для мене», — ділиться Мар’яна.

Також спільно з організацією Мар’ яна готує масштабний проект щодо підтримки та реабілітації військових: під час облоги Маріуполя вона неодноразово працювала з людьми, які втратили кінцівки.

Редактор: Інна Семенова